Мені не потрібна ваша турбота

Сьогодні ввечері я хочу записати одну історію, яка змусила мене переосмислити багато чого.

Стояла біля під’їзду, переводила дух. Тяжкі пакети з продуктами висіли на руках, а підніматися на п’ятий поверх без ліфта з кожним роком ставало важче. Сімдесят три – це вам не жарти, хоч я ніколи в цьому не зізнавалася.

– Тіто Олено! – почула знизу. – Зачекайте, я допоможу!

Озирнувся – піднімався сусід із третього, молодий хлопець, Дмитро, працює десь айтішником. Завжди в навушниках, але чемний.

– Не треба, сама впораюся, – різко відповіла я, притиснувши пакети до себе.

– Та годі вам, тіто Олено, мені не складно. Я ж так само додому йду.

Він спробував взяти один пакет, а я одразу відвернулася.

– Кажіть – не треба! Я ще не така стара, щоб мені допомагали.

Дмитро завмер на сходах, здивований.

– Ну… добре. Як скажете.

Він пройшов повз мене, і я проводила його злим поглядом. Знайшовся добродій! Тепер ще й по сусідству розкаже, яка немічна бабуся мешкає на п’ятому.

Піднімалася повільно, на кожному майданчику зупинялася. Пакети дійсно були важкі – купила всього на тиждень, щоб зайвий раз не бігати. Але зізнатися в цьому? Ніколи.

Дійшла нарешті до дверей. Ключі, звісно ж, на самому дні сумки. Поки шукала, один пакет випав, і яблука розкотилися по сходовому майданчику.

– От чорт, – проворчала я.

Сусідні двері відчинилися.

– Олено Миколаївно? Що сталося? – виглянула Ганна Степанівна, пенсіонерка з четвертого.

– Нічого, – буркнула я, збираючи яблука. – Пакет порвався.

– Ой, давайте я допоможу! – вона вискочила у домашніх капцях. – Ви що, самі від магазину тяглися? Треба було подзвонити, я б пішла з вами!

– Не треба мені допомоги, – різко підвелася я, притискаючи яблука до грудей. – Сама впораюся.

– Та чого ви такі гордовиті?! – Ганна Степанівна розвела руками. – Ми ж сусіди, треба підтримувати один одного.

– Мені не потрібна ваша турбота! – майже крикнула я. – І займіться своїми справами!

Швидко відчинила двері й гепнула їх перед носом сусідки.

У квартирі було тихо й прохолодно. Поставила пакети на стіл, сіла. Руки тремтіли.

Чого всі лізуть? Чому не залишають у спокої? Жила ж сама стільки років – і нічого. А тепер кожен лізе з допомогою, ніби я вже ні на що не здатна.

Розбираю покупки. Хліб, молоко, ковбаса, консерви. Основне є. На м’ясо не вистачало, але то дрібниці. Головне – ніхто не скаже, що я вже не сама себе забезпечую.

Задзвонив телефон. Дзвонила донька з Києва.

– Мам, як справи?

– Нормально, – відповіла я, намагаючись говорити бадьоро.

– Я тут подумала… Може, знайти тобі помічницю? Жінка перевірена, приходитиме раз на тиждень, прибиратиме, у магазин сходить.

– Навіщо мені помічниця? – насупилася я. – Я що, вже ні на що не годна?

– Та ні, мам, просто так легше буде. І мені спокійніше.

– Не треба мені ніякої помічниці! Сама все роблю й буду робити.

– Мам, нВона поклала слухавку, але потім раптом згадала, як щасливо посміхнувся маленький хлопчик у магазині, коли вона його приголубила, і зрозуміла, що інколи дозволити собі приймати допомогу — це теж свого роду щастя.