Мій час обмежений, але ти поруч

**Щоденниковий запис**

Мені недовго лишилося… Але ти прийшов.

Богдан палив уже четверту цигарку поспіль, але не відчував ні смаку тютюну, ні запаху диму. Він просто сидів на старій лавці біля під’їзду, крутив між пальцями недопалок і наполегливо дивився у вікно четвертого поверху. Там, де жила Наталка.

— Ну й нащо я сюди приперся? — буркнув він і роздратовано кинув окурка в бік переповненої урни.

Як завжди — не влучив. Зітхнувши, він неохоче підвівся, підійшов до смітника, зібрав усі чотири недопалки й затовкав їх глибоко всередину. Потім повернувся до лавки, посидів, подумав, хотів було дістати останню цигарку — передумав. Ще знадобиться… якщо взагалі захочеться.

Щоб відволіктися, став озиратися навколо. Погляд його впав на котів. Чотири. Сиділи біля будинку, витягнувши шиї й піднявши морди до того самого четвертого поверху.

«Наталка б їх усіх уже до себе забрала», — усміхнувся Богдан. Він знав її. Скільки разів вона приносила з вулиці ледве живих кішок — виліковувала, годувала, розтоплювала холод у їхніх очах. Любила вона тварин… Можливо, навіть більше, ніж людей. І часом Богдану було боляче. Не за себе. За людство. Хоча за тридцять років він і сам зрозумів — деяких людей справді нема за що любити. Навіть себе.

Згадувати, як він вчинив із Наталкою, було важко. Він кинув її тоді, коли вона найбільше потребувала його. Дізнавшись, що вона не зможе мати дітей, просто втік. Мрії про сина, рибалку, перший клас… Все це здалося важливішим за кохання. Або таким здавалося. Тоді він був упевнений, що робить правильно. Що так буде краще для обох. А тепер… тепер розумів, що повів себе як боягуз.

Він заплющив очі. Глибоко вдихнув. Відкрив. Коти все так само сиділи. Чекали. Як і він.

Йому треба було вирішити: підніматися до неї чи ні. Після стількох років. Після всього.

Він пам’ятав її повідомлення: *«Пробач мені все. Хотілося б побачити тебе востаннє…»* Жодного слова про хворобу. Тільки це.

І раптом до нього підійшла дівчина. Молода, років двадцяти.

— Пане, вибачте, не підкажете, котра година? А то телефон сів.

— Без десяти п’ять, — відповів Богдан.

— А ви часом не Олег? Я тут мала зустрітися з одним хлопцем…

— Ні. Богдан.

— Зрозуміло… А ви теж когось чекаєте?

Він усміхнувся, не відповідаючи. Дівчина постояла ще трохи, потім пішла, озираючись.

Богдан підвівся. «Раз приїхав — треба зайти». Повільно пройшов до під’їзду. Піднявся. Натиснув дзвінок.

Двері відчинила дівчина. Зовсім юна.

— Ви, напевно, Богдан? Заходьте. Наталія Іванівна казала, що ви можете прийти.

— А ви хто?

— Оля. Я сусідка. Допомагаю їй. Ну все, я йду, якщо що — у неї є мій номер.

Оля зникла за дверима. А він… він стояв на порозі. У цьому будинку вони з Наталкою починали жити. І тут же все закінчилося. Чи був це дім чи лише точка відліку? Він не знав.

— Бодя, ти чого там застряг? — почув він голос Наталки з кімнати. — Заходь.

Він зняв взуття, поправив волосся перед дзеркалом. Увійшов.

— Привіт, Наталко, — голос тремтів.

— Привіт… Впізнала тебе з порогу. Більше-то вже ніхто й не прийде.

— Зовсім нікого не лишилося?

— Зовсім. Сідай. Крісло біля вікна візьми, — вона показала рукою. — Посиди зі мною. Востаннє хоча б подивлюся на тебе.

Вона спробувала підвестися — і відразу здалася від болю.

— Допомогти?

— Не треба… Хоча гаразд… Допоможи.

Він підійшов, відчув запах ліків. Підтримав її.

— Дякую, — сказала Наталка з усмішкою. — Так краще.

— Ти… ти що, серйозно хвора?

— Ні, Богдане. Я не хвора. Я вмираю. Просто… вмираю.

Він завмер. Вона говорила спокійно. Буденно. Ніби обговорювала погоду.

— Я не розумію… Ти ж не писала про це…

— Не писала. Я просто… хотіла тебе побачити. Хотіла сказати… за ці тридцять років не було дня, щоб я не згадала тебе.

Вона говорила швидко, наче боялася не встигнути. Він слухав, і все всередині ламалося.

— Я хотіла попросити вибачення… За те, що не змогла подарувати тобі дітей. Я знаю, ти мріяв… Але якби можна було прожити життя знову — я б вибрала тебе. Знову.

Богдан ледве стримував сльози. Намагався посміхнутися — не вийшло.

— Це я мав просити вибачення… за все.

— Ні, ти зробив, як вважав за потрібне. Але знаєш, у мене все одно нікого не було… А тебе — не забула. Ніколи.

Він підвівся. Взяв з тумбочки медичні папери. Читав, не дихаючи: діагноз, метастази, хімія, неефективність…

— Наталко, але ж можна зробити операцію… Є шанси…

— Маленькі. А жити… я вже не хочу. Без тебе — не хочу.

І тоді він зрозумВажкі лікувальні дні минули, вони разом з Наталкою сиділи на кухні, пили гарячу м’яту, а за вікном вже падав перший сніг, і він почув, як вона тихо засміялась, мов дівчинка, яка знайшла щось втрачене дуже давно.