З життя
Мій чоловік попросив відвезти вечерю його хворій матері, але мій юрист наполягав повернутися негайно!
Мій чоловік попросив мене відвезти обід його хворій матері — по дорозі туди зателефонував мій юрист і закричала: «Повернися негайно!»
Я була на півдорозі до дому своєї свекрухи з щойно спеченою лазаньєю, коли дзвінок мого юриста змінив усе. «Вернись додому. ЗАРАЗ», — вигукнула вона. Те, що я побачила тієї ночі, розкрила темні сторони двох найближчих мені людей.
Раніше я вважала, що моє життя стабільне. Працюючи фінансовим директором на добре оплачуваній роботі, я мала ту незалежність, про яку завжди мріяла.
Мої рахунки були оплачені, холодильник повний, і я могла собі дозволити невеликі задоволення тут і там. Здавалося, що я контролюю все, поки не дізналася правду про свого чоловіка, Максима.
Той день, коли я дізналася правду, зруйнував моє ретельно побудоване життя так, як я навіть не уявляла.
Ми з Максимом познайомилися вісім років тому під час подорожі, організованої нашими спільними друзями. Він був таким чоловіком, який міг зачарувати кімнату, навіть не намагаючись.
Я пам’ятаю, як його легка усмішка змушувала всіх сміятися, навіть коли ми піднімалися крутими стежками. До кінця вихідних я була впевнена, що зустріла одного з найцікавіших людей у своєму житті.
Але ми не почали зустрічатися відразу.
Два роки ми залишалися друзями, переписувалися, іноді зустрічалися за чашкою кави і ділилися частинами наших життів. Максим завжди був веселим і цікавим співрозмовником, хоча я помічала в ньому впертість.
Він часто наполягав, щоб все йшло за його сценарієм, будь то ресторан, який ми вибирали для обіду, чи плани на вихідні. Я списувала це на його впевнену особистість і закривала на це очі. Врешті-решт, ніхто не ідеальний.
Три роки після тієї подорожі ми з Максимом одружилися. Я думала, що ми готові до наступного кроку, хоча в нашому переході від дружби до стосунків були свої виклики.
Так, іноді він був дратівливим, особливо в питаннях грошей. Він часто позичав у мене невеликі суми, обіцяючи повернути після наступної зарплати.
Чесно кажучи, я не заперечувала. Я говорила собі, що це частина побудови спільного майбутнього.
Але шлюб відкрив іншу сторону Максима, і я не була готова до цього.
Поступово я зрозуміла, що його мати, Ольга, займає занадто важливе місце в його житті. Вона була надзвичайно захисною стосовно Максима. Часто мені здавалося, що я змагаюсь за його увагу з нею.
А Максим? Він завжди ставав на бік своєї матері, коли виникав конфлікт. Мене дратувало, що він завжди списував мої побоювання на «перебільшення».
Одного разу, коли я запитала його, чому він ставить її думку вище моєї, він відповів: «Вона моя мама, Катю. Вона була поруч зі мною все моє життя. Я не можу просто ігнорувати її».
Чесно кажучи, його слова мене образили. Я не очікувала, що він виправдає свої дії, але якось переконала себе, що це не так важливо. У кінці кінців, сімейні відносини завжди складні, чи не так?
Я продовжувала закривати на це очі та тримала надію, що все налагодиться. Я думала, що Максим стане зрілішим і навчиться балансувати свої пріоритети.
Але тріщини в наших стосунках тільки розширювались, і я почала сумніватися, чи не була я надто наївною щодо справжньої любові й партнерства.
Я навіть не підозрювала, що найгірше ще попереду. Доля підготувала для мене ще серйозніше одкровення.
Оглядаючись назад, я повинна була помітити попереджувальні знаки у Максима. Він любив дорогі речі, але чомусь завжди прагнув не витрачати свої гроші на них.
На початку наших стосунків він часто «позичав» у мене гроші, вигадуючи історії про їхню необхідність для інвестицій або для подарунків для своєї матері.
«Ми будуємо щось разом», — говорив він з чарівною усмішкою.
Спойлер: я так і не побачила жодної копійки від цих «інвестицій».
Тим часом Ольга, його мати, була зовсім іншою історією.
Вона завжди могла змусити мене відчути, що ніколи не буду достатньо хороша для її цінного сина. Найбільше мене дратувало, що вона завжди знаходила недоліки в подарунках, які ми їй дарували.
Кілька місяців тому ми купили їй нову мікрохвильову піч, думаючи, що їй сподобається.
«Це непогано, але чому вона не розумна?» — сказала вона, закочуючи очі.
Дорогий спа-день, який ми з Максимом влаштували для неї? Вона вважала масажиста жахливим.
Неважливо, скільки зусиль я докладала. Ольга завжди знаходила спосіб критикувати.
Незважаючи на це, я намагалася бути дорослою. Я хотіла гарних стосунків з нею заради Максима і, так, для себе теж.
Я думала, що якщо показуватиму їй доброту, вона зрештою змінить свою думку. Але доброта не завжди перемагає, правда?
Потім була звичка Максима до грошей.
Його позики не припинилися після нашого одруження. Навпаки, все стало гірше.
Це були не тільки «інвестиції» більше. Були причини, завжди пов’язані з Ольгою. «Мамі потрібен новий стілець», — казав він.
Або: «У мами скоро день народження, хочу купити їй щось особливе».
І кожного разу я піддавалася.
Я говорила собі, що це лише гроші, і що в стосунках завжди потрібен компроміс. Я хотіла вірити, що ми будуємо щось разом, хоча здавалося, що я — єдина, хто вкладається.
Ніч, коли все змінилося, починалася, як зазвичай. Ольга почувалася погано, або принаймні так казав Максим.
«Вона нічого не їла увесь день», — сказав він, його лоб зморщився від хвилювання.
Того вечора ми повинні були зустрітися з ріелтором, щоб завершити купівлю будинку, який ми орендували вже п’ять років.
Це мало стати важливим моментом для нас. Мрією, до якої ми так довго йшли. Я не могла дочекатися, щоб підписати папери і офіційно назвати це місце нашим.
Але Максим здавався розсіяним. Коли ми сіли обговорювати документи, він драматично зітхнув.
«Нам потрібно перенести зустріч», — сказав він. «Мамі справді погано».
«Перенести?» — запитала я. «Максиме, ми чекали цього моменту роками. Не можемо ми відвідати її після зустрічі?»
«Вона не їла весь день, Катю», — повторив він, його тон став різким. «Я подбаю про неї. Можеш привезти їй трохи своєї лазаньї? Ти знаєш, як вона її любить».
«А як щодо будинку?» — запитала я. «Потрібно завершити все сьогодні».
«Не переймайся», — сказав він, відмахуючись. «Ми зробимо це в інший день».
Щось у його тоні здалося мені дивним, але я відкинула цю думку. Зрештою, він просто переживає за свою маму, чи не так?
Незважаючи на всі наші розбіжності, Ольга любила мою лазанью. Цей сирний шедевр завжди викликав у неї компліменти.
Я вирішила, що якщо приготую її для неї в цей складний момент, це допоможе покращити напружені стосунки між нами. Так що я зітхнула, засукала рукава і взялася до справи.
Коли лазанья випікалася, я не могла не думати про жертви, які ми з Максимом принесли, щоб накопичити на будинок. Ми відмовлялися від відпусток, дорогих обідів і працювали понаднормово, щоб здійснити цю мрію.
Будинок мав стати новим початком для нас.
Юридично будинок був оформлений на Максима через деякі складні питання спадщини, але мене це не хвилювало. У нашій області майно, набуте в шлюбі, ділиться 50 на 50 у разі розлучення.
Я довіряла Максиму, навіть якщо ця угода залишала невелике занепокоєння в грудях.
Я пам’ятаю, що це було близько 18:00, коли я сіла в машину з ще теплою лазаньєю. Максим сказав, що у нього важлива зустріч, і він не може поїхати зі мною.
Через 20 хвилин після того, як я виїхала, мій телефон задзвонив. Це була Олена, мій юрист. Вона ніколи не дзвонила після робочого часу, якщо це не було щось термінове.
«Привіт», — сказала я. «Що сталося?»
«Вернись додому. ЗАРАЗ», — закричала вона в телефон.
«Що? Олено, що відбувається?»
«Це Максим», — сказала вона. «Вони у тебе вдома… з ріелтором. Тобі потрібно повернутися негайно».
«Що означає «вони»?» — запитала я, вже розвертаючи машину назад.
«Максим і Ольга», — сказала вона, її тон став різким. «Вони підписують документи, щоб перевести будинок на ім’я Ольги».
«Що за…»
«Просто повернись додому негайно!» — сказала вона і поклала трубку.
Коли я заїхала на подвір’я, руки тремтіли так сильно, що я ледве змогла розстебнути пасок безпеки.
Всередині сцена була гіршою, ніж я собі уявляла.
Максим стояв у вітальні з паперами, які він приховував від мене. Ольга стояла поруч і зовсім не виглядала хворою.
А ріелтор, який стояв поруч, виглядав ніяково. Здавалося, що їй шкода, що взялася за цю справу.
«Що тут відбувається?» — запитала я.
Максим крокнув вперед. «Дорога, слухай…»
«Ні», — перебила Олена, входячи до кімнати прямісінько за мною. Здавалося, вона слідувала за мною, як тільки я сказала, що наближаюсь додому. «Дозволь мені пояснити їй, оскільки ти явно не можеш бути чесним».
Потім вона звернулася до мене.
«Вони збиралися перевести будинок на ім’я Ольги», — сказала вона. «Твій будинок, Катю. Те, що ти накопичила».
Я втупилася в Максима, не в силах зрозуміти, що я бачу.
«Чому?» — прошепотіла я. «Навіщо ти це зробив?»
Ольга склала руки на грудях, і її губи вигнулися в презирливу усмішку.
«Все просто», — cказала вона. «Максим завжди був моїм сином першим, і я повинна захистити його майно. У наш час не можна довіряти всім, розумієш».
Я була безмовна.
«Але це ще не все», — перебила Олена. «Я покопалася, коли агент помітив цю угоду. Ольга планувала, щоб Максим одружився з іншою жінкою. На дочці її подруги. Вони збиралися влаштувати розлучення, залишити тебе ні з чим і рухатися вперед, як ніби тебе не існувало».
Моя грудна клітка стиснулася, а кімната закружилася.
«Ти планував це? З нею?» — я повернулася до Максима. «Я довіряла тобі, Максиме. Я віддала тобі все. Ти навіть розумієш, що ти зробив?»
«Це не так», — запинаючись, вимовив Максим, так і не глянувши мені в очі. «Мама просто думала, що це буде краще…»
«Краще для кого?» — перебила я. «Для тебе? Для неї? А як щодо мене, Максиме? Я будувала це життя з тобою. Я жертвувала заради цього будинку. Заради нас. А ти був готовий стерти мене, як ніби мене не існувало!»
«Катю, я…»
«Досить!» — відрізала я, киваючи головою. «Ти не заслуговуєш на моє пробачення, і вже тим більше мене».
Олена стала поруч і поклала руку мені на плече. «Не переживай, Катю. Будинок ще не проданий, і у нас є всі докази, щоб боротися з цим».
Коли я повернулася, щоб піти, я відчула дивну ясність. Це не кінець мого життя. Це просто кінець поганої глави. І я була готова почати писати кращу.
Наступні кілька місяців були як в тумані — папери, сльози і сміх.
Олена допомогла мені подати на розлучення, і зрада Максима зробила мою перемогу легкою. Оскільки фінансові внески Максима були сміховинно малими, він пішов з такими речами, як лампа і блендер.
Після цього я стала ближчою до Олени, і ми стали хорошими друзями.
Ріелтор, котрий врятував день? Вона теж стала нашою хорошою подругою.
Шість місяців потому я знову працювала з тією ж ріелторкою, щоб придбати новий дім. На цей раз він був лише мій, і мені більше не довелося ділитися ним з жадібним чоловіком, як Максим.
The Stillness of New Year’s Eve
New Years Quietude November hung over me like a damp blanketgrey, wet, hopelessly dismal, just as ever. The days dragged...
You Simply Don’t Understand Your Own Happiness — Half a million? — Karen stared at the phone notification, rereading it three times before the numbers made sense. — You took out a loan for half a million pounds? David was on the sofa, fixated on his smartphone, not even looking up. — Oh, that… Yeah, it’s nothing really, just for Mum’s house repairs. You know her pipes are leaking, floors warped, wallpaper peeling… — Hold on. — Karen sank onto the edge of the armchair, legs refusing to hold her. — You got a loan. For half a million. And gave all of it to your mother. Without saying a word to me? David finally looked up. His face showed only genuine confusion, as if his wife was asking something entirely obvious. — Karen, it’s my mum. She lives alone, her pension’s tiny. Who else is going to help her? — And you couldn’t discuss it with me? — Karen yelled, unable to stop herself. — Ask my opinion? At least warn me? — You would’ve argued, — David shrugged. — And Mum needed it urgently. Four years. Four years she’d put up with the woman who called every evening to check what David had for dinner. Who’d arrive unannounced and critique their cleaning, who’d orchestrate family dinners so Karen ended up at the far end of the table. — Don’t make a mountain out of a molehill, — David kept his calm tone. — We’ll be fine. Pay it off fast, it’s not much. It’s family. Hot, angry tears streamed down. Karen wiped them with the back of her hand, smearing mascara. — Family? Am I family? Or just an add-on? Remember when your mum decided it was time for a new car and you sold ours without asking me? Or when she cleared my things out of the guest room because she “couldn’t sleep surrounded by strangers’ junk”? Or how on my birthday, you left with her to buy her a fridge? — It’s nothing, — David waved her off. — You’re just tired, you need a break. Karen looked at this man—tall, gentle features, dimples she once thought cute. Now she saw only a thirty-year-old boy who couldn’t cut the cord. — We’ll get through this, — he repeated like a mantra. — Love conquers all. Karen rose without a word and went to the bedroom. Two large duffel bags sat in the closet—the same ones she’d moved in with. She dragged them out, tossed them on the bed, and began opening cupboards. David appeared at the door twenty minutes later, just as one bag was stuffed full. — What are you doing? Karen, this is ridiculous. You’re not serious? She didn’t answer, quietly folding jumpers, jeans, underwear. Took down the jewellery box—gifts from her parents and friends, she wouldn’t take anything from him. — Where will you go? To your mum? She’s up in Manchester! Zipping the second bag. Checking her purse—passport, bank card, the keys to her mum’s flat she’d always kept “just in case.” — Karen, say something! You can’t just leave me. I love you! She looked him in the eye, sharp and long. Then picked up her bags and walked out. …Next morning, Karen stood in line at the registry office, clutching her completed divorce papers. Rain drizzled outside, grey clouds low over rooftops, but inside she felt a strange calm. The decision was made. The first call came at half past two in the morning. Karen jumped awake on the sofa at her friend Leah’s, not immediately sure where she was. — We need to talk, — David’s rapid breathing, scattered words. — I get it now, I’ll change. Please, give me a chance. She hung up. Twenty minutes later, the phone rang again. — Karen, I can’t live without you. You are my whole life. By morning, there were forty-three messages. Each one long, tearful, full of promises and threats. “If you don’t come back, I don’t know what I’ll do.” “Mum says you’re just being difficult.” “I’ll wait for you, forever.” A week later, David began appearing outside her office. Karen would leave for lunch and there he’d be, hovering by the coffee kiosk. She’d head to the Tube—there he was, across the street. — Just passing by, — he insisted when Karen demanded an explanation. — I wanted to see you. One evening, there was a knock at Leah’s door. Karen opened it, not checking the peephole—she was expecting the pizza delivery. David stood on the doorstep, clutching a bouquet of red roses. — Just one chance, — he whispered. — I ask for nothing more. Karen quietly closed the door. He stayed outside for two hours, until the neighbours threatened to call the police. She learned to live with it—the way you learn to live with chronic pain. Don’t read the texts, don’t answer unknown calls, don’t look back in the street. Switched to remote work at a new firm, moved to a suburb where David would never “happen” to be. The divorce was finalised three months later. Karen left court with the official papers clutched tight and cried on the steps—not for grief, but relief. The first months of freedom were frighteningly empty. Karen had gotten used to checking every decision with someone, even if they’d always do as they wished. Now she could buy any yoghurt in the shop, without wondering if Mrs Davies would approve. She could watch any film, and wouldn’t hear “normal women don’t watch that.” She could breathe. She signed up for English courses—her long-time dream, which David had dismissed as “foolish expense.” Began attending early morning yoga before sunrise, when the city was just waking up. Took a solo trip to Brighton for the weekend, wandering the streets and eating doughnuts. Six months later, the calls stopped. The texts too. Karen waited for the catch another month, then another, and finally understood she could relax. She landed a job at a marketing agency—bright office, young team, exciting projects. Life was moving on. …She met Andrew at a work event her colleague Maddy insisted she attend. — This is our lead developer, — Maddy introduced a tall guy in thin-rimmed glasses. — Andrew, this is Karen from marketing. He shook her hand—firmly, but gently. Smiled—just a plain, genuine smile. — Escaping from the karaoke too, I see? — he nodded toward the stage, where the Finance Director was butchering “Wonderwall.” — Saving my nerves, — Karen nodded. They talked most of the night—about books, travel, the oddities of life. Andrew listened more than he spoke. Asked questions, actually waited for answers, never interrupted. Never tried to lecture or explain how she should live. When he found out she was divorced, he just nodded and changed the subject. …Half a year later, they moved in together, picking a flat in the city centre. Small, light-filled, high ceilings, overlooking a quiet courtyard. — Are you sure you like this flat? — Karen asked, as they viewed it before signing. — Maybe we should see some more? — Do you like it? — Andrew turned to her. — Yes. Very much. — Then let’s take it. Small things—the right to have an opinion, and be heard—meant more than any declarations of love. He proposed on the roof of their building, as the sun sank below the skyline, painting the sky pink and gold. He pulled out a tiny box, opened it—inside shimmered a diamond ring. — I’m not much for speeches, — Andrew admitted. — But I want to wake up next to you every day. If you don’t mind my snoring and my addiction to terrible coffee. Karen laughed through tears and nodded. …That May evening began like any other. Andrew was late at work—a looming deadline, an urgent bug. Karen was making pasta, humming along to the radio, when a sharp, insistent knock came at the door. She glanced through the peephole—and jumped back. It was David. Pale, dark circles under his eyes, crumpled shirt. Two years. Two years of silence—and now he was here. — Karen, open up! — his fist hammered the door. — I know you’re there! We need to talk! She grabbed her phone, dialled Andrew. The line was busy. — We love each other! — David shouted through the door. — You can’t be with someone else! It’s wrong! The door shuddered—he was throwing his weight against it. Karen pressed her back tight against the door, feet braced. — Get away, — she yelled. — I’ll call the police! — You’re my wife! — his voice climbed to a shrill pitch. — You were mine and you’ll always be mine! I waited two years for you to come to your senses! Two years! — We’re divorced! It’s over! — Nothing’s over! — he shoved again, and she barely held the door. — I’ve changed! Mum says you just don’t understand your own happiness! Open up, let’s talk! Through the peephole, his face was twisted, possessed. Nothing like the man she’d once shared a bed with. Karen dialled 999. — David! One click and the police will be here. Leave. Now. David froze. A few seconds passed. Then he spun around and strode to the stairs. Downstairs, the front door banged. Karen slid to the floor against the wall, dizzy. After half an hour, she managed to stand and call Andrew. The police took her statement the next day. The officer, an older bloke with a mustache, took notes, nodded. — We’ll deal with it. We’ll have a word. Whatever he said to David, Karen never found out. But after that, her ex never appeared again. No calls, no messages, no accidental run-ins. …She and Andrew held their wedding in early June—a small country restaurant, twenty guests, just close friends. No fuss, no groom’s relatives demanding old traditions. Karen stood across from Andrew in a simple white dress, holding his warm hands. Outside, birch trees rustled, the air scented with flowers and freshly cut grass. — Do you take… — began the celebrant. — I do, — Karen cut in, making the guests laugh. Andrew slid the ring on her finger—thin gold, engraved inside: “Always with you.” Karen looked up at the man who would be her husband. Not a mummy’s boy, not an obsessed stalker. Just a man who knew how to listen, respect, and love. Ahead lay a life where her voice mattered…
You just dont understand your own happiness Fifty thousand pounds? Emma scanned the notification flashing on her phone three times...
My Husband Invited His Ex-Wife Over for the Sake of the Children—So I Checked Into a Hotel to Celebrate on My Own
My husband invited his ex-wife over for the boys, so I spent the holiday in a hotel Where are you...
Never Truly Forgotten Every day, Prohor commutes from his job in London: a ride on the Tube, then the bus, before finally arriving home. The journey lasts over an hour each way. His car spends more time parked than on the road, thanks to London’s notorious rush hour traffic—he finds it easier and faster by public transport. Two years ago, his family life changed drastically; he and his wife quietly divorced. Their daughter, seventeen at the time, stayed with her mum. There were no dramas—Prohor was never one for arguments. He’d noticed his wife had changed over the years, grown restless, and often left late, claiming she was meeting friends. When he asked, —Why are you always out so late? Most wives are at home by this hour. —None of your business. Those ‘normal’ wives—just hens. I’m different: clever, social, and need more than just home. Besides, I’m not a farm girl like you. —So why did you marry the farm boy? —Picked the lesser of two evils, she’d retort before shutting down the conversation. Soon after, she filed for divorce and moved Prohor out of the flat; he’s since got used to renting and isn’t ready for marriage again, though he keeps looking. On the Tube, like most, he doesn’t waste his travel time—scrolls through social media, reads news, jokes, and watches clips. Scrolling absentmindedly, one image jolts him—it’s an ad: Folk Herbalist Mary, Natural Remedies He recognises the face immediately—his first love from school: unrequited, unforgettable. He remembers her well, that strange but beautiful girl from his class. Barely making his stop, he rushes home on foot, skipping the bus just to clear his head. Inside, he forgets his dinner and sits in the corridor, staring at his phone, jotting down the number in the ad before his device demands a charge. While his phone powers up, memories flood back: Mary was always different from their first day in Year 1. Quiet, modest, with her school dress a little below the knee—unlike the other girls. Their small village outside Oxford was a place where everyone knew everyone, but no one knew much about Mary. She lived with her grandparents in a unique house by the woods—like something out of a fairytale. He fell for her—childishly, yet to him, seriously. She had a handmade rucksack with beautiful embroidery, and rather than the usual “hiya”, she’d always greet people with: “Good health to you.” She was like a character from an old English legend—never rowdy, always polite. One day Mary missed school, and the kids went to check on her. Outside the village, they saw her home—and a crowd: her grandmother’s funeral. Mary in her headscarf, wiping her tears, her grandfather silent but present. After the burial, the children were even invited in for the wake. That memory stuck—his first funeral. Mary returned to school soon after. Time passed, the girls matured, took to makeup and fashion battles. Only Mary remained as dignified and natural as ever, her cheeks rosy without a hint of blush. The boys started courting; Prohor tried his luck with Mary. She didn’t respond at first, but at the end of Year 9, he managed: —Can I walk you home after school? She replied, quietly, privately, —I’m promised, Prohor. It’s tradition in our family. He was confused—what tradition? Later he learned her grandparents were Old Believers, her parents having died young, leaving her their legacy. Mary excelled at school, wore no jewellery, kept to herself despite the others’ gossip. She blossomed every year, by Year 10 there was no denying her beauty. After graduation, classmates scattered. Prohor moved to London for university. He heard Mary married her betrothed and moved to a remote village, living a simple rural life—herding cows, working the land, raising a son. None of their classmates saw her again. “So that’s what Mary does now,” Prohor muses, “Herbalist… Looks even lovelier than before.” Sleep eludes him, morning comes and the routine repeats—work, but the past and beautiful Mary won’t let go. First love never fades, always stirs the heart. After several days in a daze, he finally messages her: —Hello, Mary! —Good health, she replies, unchanged as ever. “What concerns you?” —Mary, it’s Prohor, your old classmate. Remember we shared a desk? Saw you online—had to write. —Of course, Prohor, the brightest lad in our class. —This is your number, can I ring you? he asks. —Of course, she replies. After work, he calls; stories and memories exchanged. Where do you live? What’s life like? —I’m still in the old family home by the woods, she tells him. Came back after my husband died—a bear attack in the forest… Grandfather’s gone too. —Sorry, I had no idea… —It’s alright, Prohor, it was long ago. Life goes on. You’re just calling for a chat, or do you need some herbs? I sometimes advise. —Just wanted to say hello. No herbal remedies needed, just saw you and all the memories came flooding back. Miss the old village—my mother’s gone now. They reminisce and say goodbye. But a week later, restless, Prohor calls again: —Hi, Mary. —Good health, Prohor. Missing someone or fallen ill? —Just missing you, Mary—please don’t be cross, but could I visit you? —Come if you like, she says, unexpectedly. Whenever you get the chance. —My holiday’s next week, he beams. —Good, you know the address. He spends the week preparing, choosing gifts for Mary—wondering what she’s like now. At last, he drives from London to his old village—six hours, not a hardship, he loves long drives. Arriving, he’s shocked at the changes. New homes, shops, even the local factory thriving, the high street buzzing. —Wow, thought our village, like so many others, must’ve faded away. But it’s thriving, he says aloud. —It’s a proper town now, replies a passing pensioner with pride. Been granted borough status for ages. You haven’t been back for years, have you? —Years and years, says Prohor. —Our mayor’s a good man—really cares about the place, so it’s grown and blossomed. Mary waits for Prohor at the old house when he calls to say he’s arrived. As his car turns in, Mary’s heart races. No one ever knew how she’d loved Prohor since school—a secret she’d have carried forever had he not reappeared. Their reunion is joyful. Sitting for hours in the gazebo, the old house your typical English cottage—aged, yet welcoming. —Mary, I’ve come on business, he says, with a serious look. —I’m listening, she answers a bit nervously. —I’ve loved you all these years, surely you can’t still turn me away? Mary leaps up, throws her arms around him. —Prohor, I’ve always loved you, too—since I was a girl. Prohor spends his holiday with Mary, and as he leaves, he promises, —I’ll sort things at work, switch to remote, and come back for good. I’m not going anywhere else—I was born here, and here I’ll make myself useful.
Forgetting Completely Was Impossible Every day, Alfred took the underground from work to home, then caught the bus, and eventually...
Yesterday — Or How a Dinner Party for the “Gourmet Brother-in-Law” Became a Lesson in Family, Boundaries, and the True Cost of Hospitality in a Classic English Home
June 7th How quickly a gathering can turn into a test. I dont know why I still get so flustered...
Dandelion Jam After a mild, snowy English winter, everyone in the quaint town is longing for the fresh green leaves and colourful blooms of spring. Taissa, living in her cosy flat with her granddaughter Vera—whose parents, both doctors, have gone to work in Africa—finds herself cherishing the new season. The rhythms of the town change: market stalls buzz, neighbours gather on garden benches, and birdsong replaces alarm clocks. Taissa’s daily life intertwines with her lively neighbours—cheerful, well-read Valerie and grumpy Mrs Simmons—whose gossip and camaraderie brighten the days. Meanwhile, Vera happily attends school and dance class, proud to be watched over by her loving grandma. When Taissa strikes up a warm friendship with her thoughtful neighbour George Ellis, a widower with a distant daughter, they find comfort in shared stories and park strolls. Yet, tension brews when George’s daughter Vera visits and demands he sell his flat to move in with her family, suspecting Taissa’s intentions. An awkward confrontation ensues, but Taissa remains gracious. Life brings Taissa and George back together; he approaches her with a crown of dandelions and a jar of homemade dandelion jam, sharing its English folklore and health benefits. Their friendship flourishes over tea, recipes, and evenings under the old linden tree. Through spring’s renewal, two hearts discover sunshine in companionship and the sweet taste of dandelion jam. Thank you for reading and supporting my stories—wishing you all life’s brightest joys!
Dandelion Jam The snowy winter had finally packed its bags and left, not that the cold was anything to write...
Didn’t Want To, But Did: The Nerve-Wracking Choices of Vasilisa Living Alone in Her Grandmother’s Country Cottage, Facing Village Gossip, Deadly Debts, and a New Love with Anton the Local Policeman
Didnt want to, but did Sarah wasnt much of a smoker, you know? Still, shed convinced herself that a cigarette...
Relatives Demanded My Bedroom for the Holidays, Left Empty-Handed When I Refused to Give Up My Sanctuary
Relatives demanded my bedroom for the holidays and left with nothing So where am I supposed to stick this massive...