Connect with us

З життя

Мій ювілей пропустили, подарована квартира для них виявилась замалою

Published

on

До свого шістдесятиріччя я готувалася з особливою турботою. Днями обдумувала кожну дрібницю: склала меню, закупила продукти, наперед приготувала улюблені родинні страви — голубці, запечене м’ясо, кілька видів салатів, закуски та, звичайно, власноруч приготований торт. Хотілося, щоби все було досконалим, аби діти, онуки, рідні зібралися за одним столом, разом відсвяткували мій ювілей.

Живу я у Львові разом із молодшою донькою Соломією, якій уже тридцять, але, на жаль, доля ще не посміхнулася їй. Старший син Ярослав — дорослий чоловік, йому сорок, він давно одружений з Мар’яною, і у них росте чудова донечка, моя онука Олеся.

Я заздалегідь попередила всіх, що свято буде у неділю. Навмисне обрала вихідний, щоб нікому не довелося міняти плани. Усі пообіцяли бути. Уявляла, як сидітимемо за святковим столом, сміятимемося, згадуватимемо минуле.

Але у той день ніхто не прийшов.

Я набирала номер Ярослава знову і знову — марно. Телефон мовчав. Із кожною хвилиною серце стискалося все сильніше. Замість радості та вітань я провела вечір у сльозах. Нестерпно було дивитися на стіл, на торт, який так старанно прикрашала. Все здавалося безглуздим.

Соломія весь вечір була поруч, намагалася втішити мене. Тільки завдяки їй я трималася.

Наступного ранку я не витримала. Зібрала рештки святкової їжі та поїхала до сина сама. В голові крутилася лише одна думка: а раптом щось трапилося?

Коли я подзвонила у двері, мені відчинила Мар’яна. Вона була у домашньому, з сонним обличчям, і жодної радості від моєї присутності в її очах не було.

— А ви навіщо приїхали? — без вітання промовила вона.

Я зайшла до квартири. Ярослав ще спав. Незабаром він вийшов на кухню, похмурий, мовчки поставив чайник.

Я не стала ходити навколо:

— Чому ви вчора не прийшли? Чому навіть не відповіли на дзвінки?

Син мовчав. За нього відповіла Мар’яна. І її слова стали для мене ножем у спину.

Вона заявила, що всі ці роки тримала образу: начебто я подарувала їм маленьку однушку, залишивши за собою велику трикімнатну. Що їм, бачте, тісно, що через це вони не можуть завести другу дитину.

Я стояла, слухала і не вірила власним вухам.

Спогади нахлинули хвилею. Після смерті чоловіка я залишилася сама з двома дітьми. Батьки допомогли купити трикімнатну. Я тягла все сама — навчання, гуртки, хвороби, бунти. Коли Ярослав привів у дім Мар’яну, я не вигнала їх, а зробила все для їхнього комфорту: віддала їм одну кімнату, Алисі — іншу, сама перебралася до прохідної.

Коли через сім років народилася Олеся, я майже самотою доглядала за онукою — і годувала, і гуляла, і вночі вставала.

Потім померла свекруха, з якою я майже не спілкувалася. Та несподівано залишила мені у спадок занедбану однушку. Я зробила там ремонт за власні кошти — і подарувала їй синові та невістці, щоб у них була своя оселя.

Я думала, що вчинила правильно. Що, віддавши їм квартиру, подарувала їм свободу.

А вийшло, що я зробила недостатньо.

Я пішла, не попрощавшись. Їхала додому із грудком у горлі. У вухах лунали слова Мар’яни. У серці пекла біль.

Як так? Чому добро вважається належним? Чому найближчі люди можуть зрадити та знецінити все, що ти для них зробив?

Тепер я багато зрозуміла.

Не можна все життя лише віддавати, жертвувати собою на сподівання вдячності. Її може й не бути.

Люди звикають до добра і починають вимагати більше. А коли не отримують — звинувачують.

Ввечері я сіла за стіл, де ще вчора чекав гостей святковий торт. НалОсяючий світло місяця обіймав моє обличчя, і вперше за довгі роки я відчула, що життя — це не тільки віддавати.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 2 =

Також цікаво:

З життя58 хвилин ago

Приготуй, прибери та заробляй сам – я не твоя служниця!

— Хочешь ковбасок чи яєшню? — запитала Олеся. Андрій сидів за столом, гортаючи новини в телефоні. — Ковбаски. Тільки без...

З життя3 години ago

Краса квітів: Життя поруч з розкішшю

Жінка жила у гарному будиночку. Поруч, на квітнику, розцвітали гортензії й петунії. Фіолетове шаленство кольорів просто запаморочувало. Вона згортала ноги...

З життя6 години ago

«Вік не перешкода: несподіване відкриття»

Григорій зніяковів, коли дізнався, що дівчина молодша за нього аж на дванадцять років. Йому тридцять, їй — вісімнадцять. Так, вона...

З життя9 години ago

Дорога додому: втомлена, але сповнена сподівань.

Сон був мов із казки, але водночас дивний і тривожний. Оксана поспішала додому. Десята година вечора, а їй так хотілося...

З життя9 години ago

Вигнання з дому: жінка з поламаним чемоданом вирушає в невідомість!

Олені було 72 роки, коли власний син вигнав її з дому — і все через одну просту причину: вона втратила...

З життя11 години ago

СМАЧНІ ПРИГОДИ У РЕСТОРАНІ.

**ПОХІД У РЕСТОРАН.** — Вперед за пригодами! — сказали одна одній кращі подруги, закидаючи валізи у багажник. Поїзд рушив точно...

З життя13 години ago

Не втрачай своє щастя заради змін, — викрикувала мати

Мамо, я більше не можу так жити, — Оксана стояла біля вікна, дивлячись на сіре небо, затягнуте важкими хмарами. —...

З життя15 години ago

Коли буденність розриває стосунки: зважитися на зміни чи залишитися?

— Ти зовсім звичайнішала. Погладшала. Не хочу шукати іншу, й у мене нікого нема на стороні, клянусь. — Але й...