Мій старший син: не рідний, але все ж мій.

У невеличкому містечку, де всі знають одне одного, життя йде своїм заведеним порядком. Роботи тут мало, тож більшість мешканців живуть за рахунок власного господарства: хто вирощує овочі, хто ловить рибу чи ходить на полювання.

Наша сім’я не виняток. Півгектара городу й двадцять соток саду при гарному догляді не тільки годували нас, а й давали змогу заробити. Чоловік полюбляв рибалку, а я доглядала за худобою та птицею. Ми з чоловіком змалку привчали дітей до праці: хто годував курей, хто полов грядки.

Недалеко від нас жила жінка на ймення Мар’яна. Її плодючість вражала все місто – дітей було понад десяток. Та ні Мар’яна, ні її чоловік Тарас не піклувалися про них. Їхні земельні ділянки стояли запущені, і навіть коли сусіди брали їх в оренду, швидко відмовлялися через непомірні вимоги господарів.

Головним заняттям Мар’яни й Тараса було жебракування. Сусіди зі співчуття допомагали: хто давав відерко картоплі, хто яйця, м’ясо чи фрукти. Діти Мар’яни часто приходили до нас, пропонуючи допомогу у господарстві в обмін на їжу. Я не відмовляла і часто приймала їхню допомогу.

Найбільше запам’ятався старший син Мар’яни – Артем. Він завжди старався виконати доручену роботу і ніколи не йшов від нас голодним.

Одного разу Тарас не впорався зі спиртним і покинув цей світ, залишивши Мар’яну з дітьми. Мар’яна, здавалося, взагалі перестала ними цікавитися. Голова міської ради викликала опіку, і дітей відправили до інтернатів.

Артема теж забрали. Ми з чоловіком прив’язалися до хлопця, і його відсутність стала для нас важким ударом. Я дізналася, де він, і почала навідувати його кілька разів на місяць. Після довгих роздумів і розмов із чоловіком ми вирішили оформити опуку та забрати Артема до нас.

Він нас знав, ми його теж, і з нашими дітьми він ладнав. Тож його поява в сім’ї пройшла без проблем. Він став нам справжньою підтримкою у всьому. Бувши старшим, він ніколи не підкреслював свою перевагу, а завжди підтримував молодших.

Час минав, діти виросли, закінчили школу, хто – технікум, хто – університет, завели власні родини й роз’їхалися. Артем після технікуму теж поїхав.

Зараз йому вже за п’ятдесят. У нього чудова сім’я, двоє дітей, яких ми вважаємо своїми онуками. Від Артема завжди віє особливим теплом і вдячністю за нашу турботу. Я дуже радий, що колись ми вирішили забрати його з інтернату.