Connect with us

Storie di vita

Мій затишний світ розпався в 34 роки.

Published

on

На мої 34 роки мій звичний і затишний світ раптом розсипався. Ще вчора здавалося, що все на своїх місцях: затишна оселя і міцна родина, а сьогодні все перетворилося на обман. Чоловік сам подав на розлучення, все ще проживаючи зі мною в одному домі, усміхаючись мені та дітям за вечерею. А потім я отримала листа з його позовом і викликом до суду.

– Давно хотів тобі сказати, – затинався колись найкращий для мене чоловік, – так буде чесніше. Я втомився брехати.

– Куди ж тепер підеш, – плакала мама, дізнавшись, що ми з Колею розлучилися, – кому ти потрібна з двома дітьми і без роботи? В мене ж батько і твоя молодша сестра живуть разом.

Мамини нарікання про мою долю переривалися прокльонами на адресу чоловіка та звинуваченнями мене: не зуміла, не втримала, мала би боротися за сім’ю. А за що було боротися? У нас до цього вечора все було добре. А ввечері я пішла перевірити поштову скриньку.

– Було б чого плакати! – пробурчав дідусь з інвалідного візка, – Не війна ж, справитесь. Онук вже дорослий, не пропадете.

Поки я ще не зовсім розуміла, як впоратися з усім цим.

– Не потрібно тобі працювати, – сказав чоловік три роки тому, коли ми в черговий раз повернулися з лікарні із сином, – не садочковий він у нас, сиди вдома, виховуй, хоча б до школи.

Я сиділа, виховувала сина, водила на гуртки і в музичну школу старшу доньку Ніку. І от син пішов у перший клас, доньці вже майже 15 років, роботи в мене немає і квартиру, яка належала чоловікові до шлюбу, я мушу залишити через тиждень.

– У тебе ж є дім бабусі, – сказав Коля, – речі я допоможу перевезти, можеш забрати посуд, техніку, пралку, холодильник і все інше. Дякую тобі, великодушний мій чоловіку. Звісно, заберу. І холодильник, і пралку. Тільки навіщо мені пралка в старенькому будинку без водопроводу і з піччю? Бо за 4 роки, відколи цей будиночок перейшов мені від покійної бабусі, ти відмовлявся там щось робити, кажучи, що у нас є квартира, а будиночок це просто дача. Дача, в якій я тепер повинна жити з дітьми.

– Фу, вологістю тхне, – Ніка скривилася, заходячи в дім, – я не хочу тут жити, я хочу додому. А Коля швиденько зник, аби не пояснювати доньці, що це тепер і є її дім. Через тиждень, прийшовши зі школи, Ніка почала поспішно складати свої речі в сумки.

– Я маю право обрати, – запально сказала вона, – я буду жити з татом, я не хочу готувати дрова і тазики. Ти не втримала батька, чому я повинна страждати?

Доньку я не стримувала, а маленький Мишко обійняв мене своїми ще слабенькими руками, як маленький горобчик. Як ми з сином пережили першу зиму в старенькому будинку?

Як розповісти, що я вставала о другій ночі, щоб знов запалити пічку, аби до Мишкового пробудження було тепло? А Мишко після школи старанно складав у сінях стопку мерзлих дров, щоб вони прогрілися до вечора.

Як розповісти про відра, які ми тягали на санчатках з сином, щоб влаштувати «банний» день?

Як розповісти про те, що аліменти мені не належали, а касирові у найближчому супермаркеті платили набагато менше, ніж обіцяли? Як розповісти про мамині докори:

– Твоя рідна донька втекла до батька і чужої тітки, а ти сидиш і не намагаєшся її повернути? Що ти за мати така. Гляди, він і Мишка у тебе відсудить.

– Ніхто мене не відсудить, – хмурив брови мій не по роках серйозний син, – нікуди я не піду. І до НЬОГО не піду. А з Нікою в школі все ж бачуся.

А через рік сталося диво! Мій будиночок потрапив у зону переселення через нову школу. Влада міста знайшла спосіб подарувати нам квартири, щоб біля новобудови був просторий двір і спортивний майданчик. І хоча будиночок був скромним, по метражу нам вистачило на «двушку».

– Мамо, – подзвонила Ніка, – можна, я до вас перейду.

– Звісно, переходь, доню, – просто відповіла я.

І знову мамині докори звучали на мою адресу.

– Обрала татуся, нехай би з ним і жила. Що, несолодко стало? А мати квартира нова має.

Ніка прийшла з сумками, несміливо і з опущеною головою. А потім заплакала на порозі.

– Я думала… він говорив… а він зрадник. У них щодня скандали. А я винна. І сестра маленька постійно плаче. І все рахує, хто з нас скільки разів посуд мив. І кричить потім, що багато їм. І тато… та що це за чоловік, жодного разу за мене не заступився… мамою її кличуть. Яка вона мама?

Я заспокоювала свою юну доньку, яка вперше зіткнулася зі зрадою найближчої людини, просто гладила її по голові і дозволяла зливати свої сльози. Ми сиділи на підлозі в передпокої серед сумок, які приніс до моєї двері колишній чоловік, не бажаючи навіть зайти і побачити свого сина.

– Мамо, – донька підняла на мене опухле від сліз і ще зовсім дитяче личко, – чи всі вони такі?

Тут осмілився підійти наш маленький герой і обійняв нас обох. Наскільки зміг розмахнути свої маленькі руки.

– Ти кажеш, нема справжніх чоловіків? – запитала я доньку, – та один точно є!

А наш єдиний хлопець лише хмикав, набираючи повні груди повітря, і тягнув у дитячу важеленну сумку сестри, бурмочучи собі під ніс, намагаючись зобразити мужній голос і зневагу до нашої сентиментальності:
– Розвели тут вогкість, було б чого плакати, не війна ж, справитесь.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

4 × 4 =

Також цікаво:

EN2 години ago

Eleven Years at Carol’s House, Then I Paid My Own Way to Maple Ridge

The smell out here on the terrace is fried catfish from the dining hall vent and somebody's cigarette two tables...

EN7 години ago

Danny Mercer’s 100th House, Paid Off, Toledo, Ohio

In the fall of 1977, Danny Mercer was eighteen, two months out of Rogers High School with no diploma and...

Storie di vita9 години ago

Qualche giorno fa mia figlia mi ha telefonato mentre stavo sistemando la cucina.

A una certa età, il programma ideale per il sabato sera è un pigiama comodo, una tisana calda e nessuno...

EN9 години ago

The $150 the Churro Cart Made Off Kate Hudson’s Kiss Scene on Ninth Avenue

I've run my cart on the corner of West 45th and Ninth for eleven years. Coffee, churros, the occasional bacon-egg-and-cheese...

EN10 години ago

Seven Years in the Shadows, One Night of Courage

At one in the morning, a boy walked into the police station on Elm Street in Rockford, Illinois. He gripped...

EN12 години ago

The Dog Who Knocked Over a Folding Table on East Passyunk

I run the front counter at a vet clinic on East Passyunk in South Philly, and most of what I...

Storie di vita14 години ago

Quando erano piccoli, desideravo continuamente qualche minuto di silenzio.

«Figli miei, quando non ci sarò più, promettetemi che non diventerete degli estranei che si incontrano soltanto ai funerali.» È...

Storie di vita14 години ago

Quando non ci sarò più, chi riunirà i miei figli attorno alla stessa tavola? Il desiderio di una madre per il loro futuro

Vorrei dire loro qualcosa che forse non sono mai riuscita a esprimere fino in fondo, perché noi mamme, a volte,...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.