Мій затишний світ розпався в 34 роки.

На мої 34 роки мій звичний і затишний світ раптом розсипався. Ще вчора здавалося, що все на своїх місцях: затишна оселя і міцна родина, а сьогодні все перетворилося на обман. Чоловік сам подав на розлучення, все ще проживаючи зі мною в одному домі, усміхаючись мені та дітям за вечерею. А потім я отримала листа з його позовом і викликом до суду.

– Давно хотів тобі сказати, – затинався колись найкращий для мене чоловік, – так буде чесніше. Я втомився брехати.

– Куди ж тепер підеш, – плакала мама, дізнавшись, що ми з Колею розлучилися, – кому ти потрібна з двома дітьми і без роботи? В мене ж батько і твоя молодша сестра живуть разом.

Мамини нарікання про мою долю переривалися прокльонами на адресу чоловіка та звинуваченнями мене: не зуміла, не втримала, мала би боротися за сім’ю. А за що було боротися? У нас до цього вечора все було добре. А ввечері я пішла перевірити поштову скриньку.

– Було б чого плакати! – пробурчав дідусь з інвалідного візка, – Не війна ж, справитесь. Онук вже дорослий, не пропадете.

Поки я ще не зовсім розуміла, як впоратися з усім цим.

– Не потрібно тобі працювати, – сказав чоловік три роки тому, коли ми в черговий раз повернулися з лікарні із сином, – не садочковий він у нас, сиди вдома, виховуй, хоча б до школи.

Я сиділа, виховувала сина, водила на гуртки і в музичну школу старшу доньку Ніку. І от син пішов у перший клас, доньці вже майже 15 років, роботи в мене немає і квартиру, яка належала чоловікові до шлюбу, я мушу залишити через тиждень.

– У тебе ж є дім бабусі, – сказав Коля, – речі я допоможу перевезти, можеш забрати посуд, техніку, пралку, холодильник і все інше. Дякую тобі, великодушний мій чоловіку. Звісно, заберу. І холодильник, і пралку. Тільки навіщо мені пралка в старенькому будинку без водопроводу і з піччю? Бо за 4 роки, відколи цей будиночок перейшов мені від покійної бабусі, ти відмовлявся там щось робити, кажучи, що у нас є квартира, а будиночок це просто дача. Дача, в якій я тепер повинна жити з дітьми.

– Фу, вологістю тхне, – Ніка скривилася, заходячи в дім, – я не хочу тут жити, я хочу додому. А Коля швиденько зник, аби не пояснювати доньці, що це тепер і є її дім. Через тиждень, прийшовши зі школи, Ніка почала поспішно складати свої речі в сумки.

– Я маю право обрати, – запально сказала вона, – я буду жити з татом, я не хочу готувати дрова і тазики. Ти не втримала батька, чому я повинна страждати?

Доньку я не стримувала, а маленький Мишко обійняв мене своїми ще слабенькими руками, як маленький горобчик. Як ми з сином пережили першу зиму в старенькому будинку?

Як розповісти, що я вставала о другій ночі, щоб знов запалити пічку, аби до Мишкового пробудження було тепло? А Мишко після школи старанно складав у сінях стопку мерзлих дров, щоб вони прогрілися до вечора.

Як розповісти про відра, які ми тягали на санчатках з сином, щоб влаштувати «банний» день?

Як розповісти про те, що аліменти мені не належали, а касирові у найближчому супермаркеті платили набагато менше, ніж обіцяли? Як розповісти про мамині докори:

– Твоя рідна донька втекла до батька і чужої тітки, а ти сидиш і не намагаєшся її повернути? Що ти за мати така. Гляди, він і Мишка у тебе відсудить.

– Ніхто мене не відсудить, – хмурив брови мій не по роках серйозний син, – нікуди я не піду. І до НЬОГО не піду. А з Нікою в школі все ж бачуся.

А через рік сталося диво! Мій будиночок потрапив у зону переселення через нову школу. Влада міста знайшла спосіб подарувати нам квартири, щоб біля новобудови був просторий двір і спортивний майданчик. І хоча будиночок був скромним, по метражу нам вистачило на «двушку».

– Мамо, – подзвонила Ніка, – можна, я до вас перейду.

– Звісно, переходь, доню, – просто відповіла я.

І знову мамині докори звучали на мою адресу.

– Обрала татуся, нехай би з ним і жила. Що, несолодко стало? А мати квартира нова має.

Ніка прийшла з сумками, несміливо і з опущеною головою. А потім заплакала на порозі.

– Я думала… він говорив… а він зрадник. У них щодня скандали. А я винна. І сестра маленька постійно плаче. І все рахує, хто з нас скільки разів посуд мив. І кричить потім, що багато їм. І тато… та що це за чоловік, жодного разу за мене не заступився… мамою її кличуть. Яка вона мама?

Я заспокоювала свою юну доньку, яка вперше зіткнулася зі зрадою найближчої людини, просто гладила її по голові і дозволяла зливати свої сльози. Ми сиділи на підлозі в передпокої серед сумок, які приніс до моєї двері колишній чоловік, не бажаючи навіть зайти і побачити свого сина.

– Мамо, – донька підняла на мене опухле від сліз і ще зовсім дитяче личко, – чи всі вони такі?

Тут осмілився підійти наш маленький герой і обійняв нас обох. Наскільки зміг розмахнути свої маленькі руки.

– Ти кажеш, нема справжніх чоловіків? – запитала я доньку, – та один точно є!

А наш єдиний хлопець лише хмикав, набираючи повні груди повітря, і тягнув у дитячу важеленну сумку сестри, бурмочучи собі під ніс, намагаючись зобразити мужній голос і зневагу до нашої сентиментальності:
– Розвели тут вогкість, було б чого плакати, не війна ж, справитесь.