Міські жителі відкривають для себе життя в глушині.

В одній селянській родині з міста відвідали рідну глибинку. Чоловік і дружина. У цьому селі, на березі озера, стояв батьківський дім. Вони привезли з собою свою стареньку маму. Це була зовсім мініатюрна бабуся, дуже старенька. Вона раніше жила в цьому домі багато років, а коли постаріла, то стала безпорадною, і дочка забрала її до міста. Старенька їла дуже мало, насилу ходила, все забувала, тому дочка з чоловіком вирішили, що вона ось-ось помре. Вони вже самі були на пенсії і вирішили, що добре було б поховати маму в рідній землі, біля близьких. Вона ж ледь жива, їй майже 90 років. Вони були готові терпіти сільські незручності, адже це ненадовго, як вони думали, зате потім не буде турбот із похороном.

Дорога в село була важка, але старенька все витримала. Людей там було небагато, найближча крамниця за 3 км з мізерним асортиментом. Так і почали жити. Чоловік ловив рибу, жінка робила грядки, збирала ягоди та гриби в лісі, трави для чаю. Відновили стару баню і човен.

Спочатку старенька все сиділа біля віконечка, надівала окуляри та дивилася на траву у дворі, на озеро, на жовті латаття. А потім знайшла старенькі чуні, взяла паличку і стала на ґанок виходити. До неї почав приходити кіт і лягати на коліна. Вони могли довго сидіти разом, старенька гладить кота маленькою ручкою, а той тихо лежить на її худих ногах. Сонечко їх гріє, пташки літають, метелики пурхають, качки на озері крякають, а навкруги тиша…

Незабаром старенька почала топтатися подвір’ям: чуні великі, хустка на голові, окуляри на носі, сама маленька, спирається на палицю і маленькими кроками пересувається. Якось вона дійшла до озера. А там качки їжі просять. Дочка вдягнула їй на чуні калоші, щоб не промокли, і та стала кожен день ходити до озера з шматочком хліба, качок та каченят годувати. Вони у неї крихти просто з руки їли, а старенька посміхалася. Щаслива була. Іноді дочка її катала в човнику по озеру, вудочку давала потримати. Старенька ловила одну-дві рибки і кота потім пригощала.

Ось так і літо минуло, осінь, зима настала, а старенька, тепло вдягнувшись, все ж виходила у двір і навіть ґанок від снігу віничком підмітала. З лопатою справитися не могла, не під силу було, а віничком справлялася. І з котом по засніженому двору потихеньку, маленькими кроками гуляла. Їсти стала краще, апетит з’явився, любила чай з кропивою, брусник з толокном, пшоняну кашу. В баню ходила із задоволенням, любила, коли гаряче. Дочка її помиє, а старенька від тепла порум’яніє — помолодшає, красуня! І так рік за роком…

Помилилися діти у своїх розрахунках. Старенька в селі ще шість років прожила. Усі шість років вона так, благословенно усміхаючись навколишньому світу, тихо, у великих чунях, дрібними кроками ходила двором, спираючись на паличку. А куди поспішати? На той світ завжди встигнеш, нікуди від нього не дінешся.

Краще радіти життю: подивитися на озеро, на травичку, погодувати з руки качок, погладити кота, випити чашку чаю з морошковим варенням.

Насолоджуватися треба життям і не думати про погане. І робити добро…