З життя
Моя мама: тендітна, весела жінка, яку всі обожнювали.
Моя мати була тендітна жінка з дуже лагідним та веселим характером. Її всі любили. А вона любила мене, для мене жила й працювала. Рано овдовівши, більше не вийшла заміж. Я добре пам’ятаю, як вона вперше повела мене до школи. Ми обоє дуже хвилювалися. На шкільному подвір’ї було багато дорослих, і всі вони трималися за своїх дітей. Коли дітям наказали стати в шеренгу, батьки стали поруч. Усміхнений вчитель, ледь кудрявий, сказав: «Дорослі, відійдіть, школярі підуть до класів без вас». Мати, відпустивши мою руку, сказала: «Не плач, тримайся, ти ж хлопець» — і підштовхнула мене. Але я швидко освоївся у новій обстановці і повідомив, що буду сам ходити до школи, і мати по телефону сказала подрузі: «Він став зовсім дорослим, до школи ходить сам і навіть кішку до біса послав».
Пам’ятаю, у четвертому класі одна дівчинка подарувала мені живу черепаху. Ніхто ніколи не дарував мені черепахи, і я дуже полюбив цю дівчинку. Я зробив їй з кори чорнильницю у подарунок, але вона віддала її іншій дівчинці, сказавши, що це не чорнильниця, а “сміття”. Вдома я, не витримавши, заплакав і розказав усе матері. «Знаєш,— сказала вона,— зі мною таке теж було. Це дуже боляче, я теж плакала, але я жінка, мені простимо, а ти хлопець, тримайся». Мені стало легше, і я одразу розлюбив ту капризну дівчинку.
Свого батька я не пам’ятаю, мати одна виховувала мене. Я не замислювався, чи їй важко. Ми жили дружно і весело. Вона працювала, я навчався, у вільний час ми ходили на лижах, відвідували театр, а вечорами мріяли про майбутнє. Вона мріяла, що у мене буде міцний характер, і що я стану письменником, а я про те, як матиму постійний абонемент в кіно. Так було до дев’ятого класу. Тут, як казала мати, мене підмінили. Можливо, це сталося через нових друзів, яким я хотів наслідувати, але я думаю, що звинувачувати їх у всьому не варто. Мені було 16 років, і багато чого я вже розумів. Я став вести самостійне життя. Це проявилося в тому, що я пізно повертався додому, погано вчився, навчився палити й перестав дивитися матері у вічі. Одного разу я, повертаючись о третій годині ночі, помітив біля воріт маленьку постать матері. Від сорому, що вона не спить через мене, що зараз вона побачить, що я п’яний, я пройшов повз, ніби не впізнав її.
Після закінчення школи я в інститут не вступив, бо, ведучи самостійний спосіб життя, фактично не вчився. Я пішов працювати. У мене з’явилися власні гроші, але я віддав матері лише першу зарплату. Якось я помітив у неї на столику валідол, але ніколи не чув, щоб вона скаржилася на серце. Сусіди вважали, що вона останнім часом сильно змінилася, але я, бачачи її кожен день, цього не помічав, точніше, не хотів помічати.
Так минув рік, наступила весна, і мати почала вмовляти мене готуватися до іспитів. Я розумів, що вона права, але мені бракувало волі. Наступив травень. Я зустрів його добре. Два дні святкування з компанією зібралися в мене. Мати, все приготувавши, пішла до подруги. На третій день я поїхав з хлопцями за місто. Виїжджаючи, забув залишити матері записку, що не прийду ночувати.
Прийшов додому четвертого після роботи, але її вже не було: вона померла третього ввечері, коли вдома нікого не було.
З компанією, яка не подобалася моїй матері, я відразу розірвав відносини. Справжніх друзів серед них не було, це зробив без жалю. Не кидаючи роботи, я став готуватися до іспитів і восени, склавши всі на п’ятірки, раптово зрозумів, що радість, якою ні з ким поділитися, втрачає свою привабливість. На другому курсі я сильно подружився з одним студентом. Олег був серйозним і добродушним хлопцем. Дивлячись на нього, я думав, що він сподобався б моїй мамі. Вихованець дитячого будинку, він зберіг лише туманні спогади про своїх батьків, яких втратив у ранньому дитинстві.
Я відчував величезну потребу розповісти йому все про свою матір, про наше чудове життя до останніх двох років, про те, як я мучив її і втратив. Слухаючи мене, Олег ставав усе суворішим, одного разу він крізь зуби прохопився: «Негідник!» А я, розповідаючи, раптом чітко зрозумів, що для того, щоб убити людину, зовсім не потрібно хотіти її вбити,— це можна робити щодня, байдужо, не розуміючи, до чого це може призвести. Я зрозумів це занадто пізно.
Зазвичай, коли ми сиділи з Олегом у мене, я потім проводжав його до метро. Того вечора він сухо сказав: «Не проводжай». Я відчував, що можу втратити друга. Більше всього тієї ночі мені хотілося почути слова: «Не плач, тримайся, ти ж хлопець». Через тиждень Олег підійшов до мене. «У мене до тебе прохання,— сказав він,— напиши все, що ти мені розказав. Так, як розповів, так і напиши. Твоя мама хотіла, щоб ти писав, спробуй для неї…»
Тій, кому я присвятив цю розповідь, ніколи її не прочитати і не дізнатися, що я все життя буду намагатися стати таким, як вона хотіла,— я взяв себе в руки, адже я — хлопець.
My Father-in-Law Was Speechless When He Saw the Conditions We Were Living In
My father-in-law was speechless when he saw how we were living I first met my wife at a mutual friends...
What You Really Need is a Housekeeper, Not a Wife
You really need a housekeeper, not a wife Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie stormed into the kitchen, brandishing...
The Little Grey Mouse Is Happier Than You: How Olga Found Lasting Love and Quiet Happiness While Her Friends Chased Glamour and Lost It All
Emily, come on, you cant be serious, Sarah looked me up and down, eyeing my old cotton dress like it...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Dinner, So I Asked Them Both to Leave
Where did you put the napkins? I told you to get out the silver ones, they go far better with...
I’m 45 and I’ve Stopped Hosting Guests at Home: Why I Now Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Own Comfort Over Entertaining, Even if It Means Declining Impolite Visitors Who Never Reciprocate
I’m 45 now, and honestly, I don’t let people come round to my house anymore. You know how some people...
Drifts of Destiny
Drifts of Fate Matthew, a thirty-five-year-old solicitor, can’t stand New Year’s Eve. For him, its less celebration and more endurance...
“We’ll Be Staying at Yours for a While Because We Can’t Afford Our Own Flat!” — My Friend Told Me. At 65, I Live an Active Life, Exploring New Places and Meeting Fascinating People, but an Unexpected Visit From an Old Friend and Her Entire Family Turned Into a Nightmare That Ended Our Friendship Forever
“We’ll be staying at yours for a bit, as we can’t afford a place of our own!” my friend told...
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...