З життя
Моя мама: тендітна, весела жінка, яку всі обожнювали.
Моя мати була тендітна жінка з дуже лагідним та веселим характером. Її всі любили. А вона любила мене, для мене жила й працювала. Рано овдовівши, більше не вийшла заміж. Я добре пам’ятаю, як вона вперше повела мене до школи. Ми обоє дуже хвилювалися. На шкільному подвір’ї було багато дорослих, і всі вони трималися за своїх дітей. Коли дітям наказали стати в шеренгу, батьки стали поруч. Усміхнений вчитель, ледь кудрявий, сказав: «Дорослі, відійдіть, школярі підуть до класів без вас». Мати, відпустивши мою руку, сказала: «Не плач, тримайся, ти ж хлопець» — і підштовхнула мене. Але я швидко освоївся у новій обстановці і повідомив, що буду сам ходити до школи, і мати по телефону сказала подрузі: «Він став зовсім дорослим, до школи ходить сам і навіть кішку до біса послав».
Пам’ятаю, у четвертому класі одна дівчинка подарувала мені живу черепаху. Ніхто ніколи не дарував мені черепахи, і я дуже полюбив цю дівчинку. Я зробив їй з кори чорнильницю у подарунок, але вона віддала її іншій дівчинці, сказавши, що це не чорнильниця, а “сміття”. Вдома я, не витримавши, заплакав і розказав усе матері. «Знаєш,— сказала вона,— зі мною таке теж було. Це дуже боляче, я теж плакала, але я жінка, мені простимо, а ти хлопець, тримайся». Мені стало легше, і я одразу розлюбив ту капризну дівчинку.
Свого батька я не пам’ятаю, мати одна виховувала мене. Я не замислювався, чи їй важко. Ми жили дружно і весело. Вона працювала, я навчався, у вільний час ми ходили на лижах, відвідували театр, а вечорами мріяли про майбутнє. Вона мріяла, що у мене буде міцний характер, і що я стану письменником, а я про те, як матиму постійний абонемент в кіно. Так було до дев’ятого класу. Тут, як казала мати, мене підмінили. Можливо, це сталося через нових друзів, яким я хотів наслідувати, але я думаю, що звинувачувати їх у всьому не варто. Мені було 16 років, і багато чого я вже розумів. Я став вести самостійне життя. Це проявилося в тому, що я пізно повертався додому, погано вчився, навчився палити й перестав дивитися матері у вічі. Одного разу я, повертаючись о третій годині ночі, помітив біля воріт маленьку постать матері. Від сорому, що вона не спить через мене, що зараз вона побачить, що я п’яний, я пройшов повз, ніби не впізнав її.
Після закінчення школи я в інститут не вступив, бо, ведучи самостійний спосіб життя, фактично не вчився. Я пішов працювати. У мене з’явилися власні гроші, але я віддав матері лише першу зарплату. Якось я помітив у неї на столику валідол, але ніколи не чув, щоб вона скаржилася на серце. Сусіди вважали, що вона останнім часом сильно змінилася, але я, бачачи її кожен день, цього не помічав, точніше, не хотів помічати.
Так минув рік, наступила весна, і мати почала вмовляти мене готуватися до іспитів. Я розумів, що вона права, але мені бракувало волі. Наступив травень. Я зустрів його добре. Два дні святкування з компанією зібралися в мене. Мати, все приготувавши, пішла до подруги. На третій день я поїхав з хлопцями за місто. Виїжджаючи, забув залишити матері записку, що не прийду ночувати.
Прийшов додому четвертого після роботи, але її вже не було: вона померла третього ввечері, коли вдома нікого не було.
З компанією, яка не подобалася моїй матері, я відразу розірвав відносини. Справжніх друзів серед них не було, це зробив без жалю. Не кидаючи роботи, я став готуватися до іспитів і восени, склавши всі на п’ятірки, раптово зрозумів, що радість, якою ні з ким поділитися, втрачає свою привабливість. На другому курсі я сильно подружився з одним студентом. Олег був серйозним і добродушним хлопцем. Дивлячись на нього, я думав, що він сподобався б моїй мамі. Вихованець дитячого будинку, він зберіг лише туманні спогади про своїх батьків, яких втратив у ранньому дитинстві.
Я відчував величезну потребу розповісти йому все про свою матір, про наше чудове життя до останніх двох років, про те, як я мучив її і втратив. Слухаючи мене, Олег ставав усе суворішим, одного разу він крізь зуби прохопився: «Негідник!» А я, розповідаючи, раптом чітко зрозумів, що для того, щоб убити людину, зовсім не потрібно хотіти її вбити,— це можна робити щодня, байдужо, не розуміючи, до чого це може призвести. Я зрозумів це занадто пізно.
Зазвичай, коли ми сиділи з Олегом у мене, я потім проводжав його до метро. Того вечора він сухо сказав: «Не проводжай». Я відчував, що можу втратити друга. Більше всього тієї ночі мені хотілося почути слова: «Не плач, тримайся, ти ж хлопець». Через тиждень Олег підійшов до мене. «У мене до тебе прохання,— сказав він,— напиши все, що ти мені розказав. Так, як розповів, так і напиши. Твоя мама хотіла, щоб ти писав, спробуй для неї…»
Тій, кому я присвятив цю розповідь, ніколи її не прочитати і не дізнатися, що я все життя буду намагатися стати таким, як вона хотіла,— я взяв себе в руки, адже я — хлопець.
The Dearest of Kin: A Heartwarming Tale of Three Generations, Grandchildren’s Laughter, and Family Bonds in the Smith Household
Funny how life turns out, isnt it? Things could have so easily gone differently. Our neighbour is always amazed at...
“You’re Not a Wife, You’re a Servant—And You Don’t Even Have Children! An English Mother-in-Law’s Relentless Criticism Unites Her Son and His Wife During a Turbulent Home Renovation”
Youre not a wife, youre just a servant. You havent even had any children! Mum, Eleanor is going to stay...
“My Wife’s Mum Is Loaded—We’ll Never Have to Work!” My Friend Antony Declared. But His Dream of a Life of Leisure Didn’t Go As Planned
My wifes mother is loadedwell never have to work, my friend exclaimed with delight. One of my acquaintances, George, always...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story “Gran, I need to ask you something—it’s really important. I need a lot of money.” He arrived in the evening—nervous, restless. Normally, Daniel popped round to see Lilian twice a week, happy to fetch her groceries or pop out the bins. Once, he even fixed her old sofa. Always calm, always confident—never like this. Lilian always worried—it was a strange world out there. “Daniel, love, can I ask—why do you need the money? And how much is ‘a lot’?” Her voice was steady, but her heart thumped. Daniel was her eldest grandson—a good lad, kind at heart. He’d finished school a year ago, working part-time while studying. His parents hadn’t voiced any concerns, but why would he need so much cash? “I can’t say yet, Gran, but I promise I’ll pay you back—just not all at once…” “You know I’m only on my pension,” said Lilian, torn, “How much exactly?” “One thousand pounds.” “Why not ask your parents?” Lilian asked absently, already guessing his answer. Daniel’s dad—her son-in-law—was strict, expected children to solve their own problems and not stick their noses where they didn’t belong. “They wouldn’t help,” Daniel replied, confirming her thoughts with a sigh. Had he got mixed up in something serious? Would giving him the money only make it worse? But what if not giving it made things even harder? She studied him with concern. “Gran, it’s nothing bad, I swear. I’ll pay you back in three months—promise! Don’t you trust me?” She probably should lend it, even if he never returned it. There ought to be someone in his life who has his back; someone he can trust—so he never loses faith in people. She did have that money set aside for emergencies. Perhaps this was the one. After all, Daniel had come to her. Funerals could wait—life was for the living. It’s family—family you must trust. They say if you lend money, be prepared to lose it. The young can be unpredictable… but Daniel had never let her down. “All right, I’ll lend you the money for three months, as you said. But wouldn’t it be better for your parents to know?” “Gran, you know I love you, and I always keep my promises. If you can’t help I’ll try to get a loan—after all, I do work.” The next day, Lilian went to the bank, withdrew the money and handed it to Daniel. He beamed, gave her a grateful hug, and dashed off: “Thank you, Gran, you’re the best. I’ll pay you back—I promise!” Lilian returned home, brewed herself a cup of tea, and pondered. So many times in her life she’d desperately needed help. Every time, someone came through. But now, these days, everyone looked out for themselves. Times were tough. A week later, Daniel popped in again, cheerful. “Gran, here’s the first bit back—I got an advance at work. Oh, and can I bring a friend round tomorrow?” “Of course, love. I’ll bake your favourite—poppyseed cake.” She smiled, relieved—whatever it was, she’d soon know. Daniel came that evening. Not alone. A slender young woman stood by his side. “Gran, this is Lisa. Lisa, meet my lovely Gran, Lilian.” Lisa blushed, “Hello, thank you so much, Mrs Taylor!” “Come in, both of you,” Lilian relaxed—they seemed good together. They sat and chatted over tea and cake. “Gran, I couldn’t tell you before. Lisa’s mum became suddenly very ill; there was no one else to help and Lisa was so worried—she made me promise not to explain why I needed the money. But it’s over now—her mum’s had the operation. The doctors say she’ll recover.” Daniel looked at Lisa, squeezing her hand. “Thank you—you’re so kind. I can’t thank you enough,” Lisa said, turning away to hide her tears. “I told you, everything’s all right, don’t cry,” Daniel smiled, “Come on, Gran, we’d better be off—getting late.” “Take care, dears, goodnight—may everything work out for you.” As they left, Lilian crossed herself (old habits die hard). Her grandson had grown up—a solid young man. She was glad she trusted him. It wasn’t really about the money; it brought them closer. Two months on, Daniel repaid her in full. “Just think, Gran. The doctor said if we hadn’t acted so quickly, it could have ended much worse. I didn’t know how I could help Lisa. I realise now—there’s always someone willing to step up when things are hard. And I’ll always look after you, Gran—you’re the best in the world!” Lilian ruffled his hair, as she had when he was little. “All right, off you go—and bring Lisa round soon!” “Of course,” Daniel grinned, hugging her. As she closed the door, Lilian remembered what her own gran used to say: “You must always look after your own. It’s the English way—never turn your back on family. Remember that!”
Gran, Ive got a favour to ask you. I really need some money. A lot. James turned up at Sarah...
We Should Have Got Ready for the Baby Sooner! My Return from Hospital Was a Nightmare—My Husband Didn’t Prepare Anything, the House Was a Mess, and I Was Embarrassed in Front of Our Family. Whose Fault Was It That We Weren’t Ready?
You know, I really should have got things sorted well before the baby arrived! Ill never forget the day I...
No One to Really Talk To: A Story of Old Friends, Long-Lost Numbers, and a Conversation That Changed Everything
Honestly, Mum, how can you say youve got no one to talk to? sighed her daughter, the exhaustion plain in...
I Paid the Price for My Son’s Happiness: How I Chose the Perfect Daughter-in-Law and Found My Son’s True Love with a Little Help and a Secret Deal
I Paid for My Sons Happiness I mulled it over for ages, and finally decided I would hand-pick my sons...
The Ringtone on My Daughter-in-Law’s Phone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
Diary Entry Living alone in my lovely one-bedroom flat in the heart of London has suited me well enough these...