Моя мама: тендітна жінка з душею, що випромінює радість та любов.

Моя мама була маленькою тендітною жінкою з дуже м’яким і веселим характером. Її всі любили, а вона любила мене, жила та працювала заради мене. Вдовівши рано, вона так і не вийшла заміж вдруге. Я яскраво пам’ятаю, як вона вперше повела мене до школи. Ми обоє тоді дуже хвилювалися. У шкільному дворі було багато дорослих, і всі міцно трималися за своїх дітей. Коли дітям сказали шикуватися в шеренгу, батьки стояли разом із ними. Усі посміхались, а кучерявий вчитель сказав: «Дорослі, відступіться, школярі підуть у класи самі». Мама, відпустивши мою руку, сказала: «Не плач, тримайся, ти ж козак», і підштовхнула мене. Я швидко освоївся в новій обстановці та заявив, що самостійно ходитиму до школи, а мама по телефону сказала подрузі: «Він так подорослішав, сам ходить до школи і відправив кота до чортів».

Пригадую, у четвертому класі одна дівчинка подарувала мені живу черепаху. Мені ніхто ніколи не дарував черепах, і я дуже полюбив цю дівчинку. Я зробив їй із кори чорнильницю на подарунок, але вона віддала цю чорнильницю іншій дівчинці, сказавши, що це не чорнильниця, а «цяцька». Вдома я, не стримавшись, почав плакати й розповів усе мамі. «Знаєш, – сказала вона, – зі мною якось таке ж було. Це дуже боляче, і я теж плакала, але я жінка, мені дозволено, а ти – козак, тримайся». Мені стало легше, і я відразу розлюбив цю капризну дівчинку.

Свого тата я не пам’ятаю, мама виховувала мене одна. Я навіть не задумувався, чи їй легко або тяжко. Ми жили дружно і весело. Вона працювала, я вчився, у вільний час ми ходили на лижах, у театр, а вечорами любили мріяти про майбутнє. Вона мріяла, що у мене буде сильний характер і що я стану письменником, а я – про те, як матиму постійний квиток до кіно. Так було до дев’ятого класу. Тоді, як казала мама, мене підмінили. Можливо, це сталося через те, що у мене з’явилися нові товариші, яким я хотів наслідувати, але я думаю, що звинувачувати лише друзів не варто. Мені було 16 років, і я дещо вже розумів. Я почав вести самостійне життя. Це виражалося в тому, що я пізно приходив додому, погано вчився, навчився палити і перестав дивитися мамі в очі. Одного разу, повертаючись о третій годині ночі, я помітив біля наших воріт маленьку фігурку мами. Від сорому, що вона не спить через мене, що побачить, що я випив, я пройшов повз, неначе не впізнав її.

Після закінчення школи я не вступив до університету, тому що, ведучи самостійну поведінку, по суті, не навчався. Пішов працювати. У мене з’явилися власні гроші, але мамі я віддав лише першу зарплатню. Одного разу я помітив валідол на її столику, але ніколи не чув, щоб вона скаржилася на серце. Сусіди відзначали, що вона дуже змінилася останнім часом, але я, бачачи її щодня, не помічав цього або не хотів помічати.

Так минув рік, настала весна, і мама почала переконувати мене готуватися до іспитів. Я розумів, що вона має рацію, але мені бракувало сили волі. Почався травень. Ми добре його зустріли. Два святкові дні ми збиралися вдома. Мама, підготувавши все для нас, ішла до подруги. Третього я поїхав з хлопцями за місто. Поїжджаючи, забув залишити мамі записку, що не повернуся на ніч.

Повернувшись четвертого після роботи, я вже не застав її: вона померла третього ввечері, коли вдома нікого не було.

З компанією, яка не подобалася моїй мамі, я одразу розірвав стосунки. Справжніх друзів серед них не було, я це зробив без жодного жалю. Не кидаючи роботи, я почав готуватися до іспитів і восени, склавши усе на відмінно, раптом зрозумів, що радість без кого поділитися втрачає свою красу. На другому курсі я дуже здружився з одним студентом. Олег був серйозним і добродушним хлопцем. Дивлячись на нього, я думав, що він сподобався б моїй мамі. Вихованець дитячого будинку, він зберіг лише неясні спогади про своїх батьків, яких втратив у ранньому дитинстві.

Я відчував жахливу потребу розповісти йому все про свою маму, про наше чудове життя до останніх двох років, про те, як я мучив її і втратив. Слухаючи мене, Олег ставав усе суворішим, одного разу крізь зуби промовив: «Негідник!» А я, розповідаючи, раптом ясно зрозумів, що для того, щоб знищити людину, зовсім не треба хотіти її знищити — можна робити це щодня байдужо, не усвідомлюючи, чим це може закінчитися. Я зрозумів це занадто пізно.

Зазвичай, коли ми сиділи з Олегом у мене, я потім проводжав його до метро. Того вечора він сухо мовив: «Не проводжай». Я відчував, що можу втратити друга. Найбільше того вечора хотілось почути слова: «Не плач, тримайся, ти ж козак». Через тиждень Олег підійшов до мене. «У мене до тебе прохання, — сказав він, — напиши все, що ти мені розповів. Так, як розповів, так і напиши. Твоя мама хотіла, щоб ти писав, спробуй заради неї…»

Та, кому я присвятив цей оповідь, ніколи його не прочитає і не дізнається, що я все життя намагатимусь стати таким, як вона хотіла, — я взяв себе в руки, адже я – козак.