З життя
Моя мама здала мою собаку в притулок потайки: «Краще мати дитину!»
Це сталося після п’яти років шлюбу. Ми з чоловіком вирішили трохи перепочити та поїхали в невелику відпустку в Карпати — не за кордон, не в розкішний готель, а просто змінити обстановку, відволіктися від нескінченних змін, іпотеки та щоденного клопоту. Єдине, що турбувало перед від’їздом — кому залишити нашого улюбленого пса на ймення Барсік. Ми взяли його з притулку два роки тому. Він став для нас як дитина — вірний, розумний та неймовірно ніжний.
Друзі не змогли допомогти, у свекрухи чоловік зі сильною алергією, тому я вирішила попросити маму. Вона не одразу, але погодилась. Здавалося, вона вже змирилася, що у нас є пес. Навіть іноді приносила йому смаколики та гралася. Я зібрала все необхідне — корм, іграшки, лежанку, миски — і відвезла до мами.
Я поїхала із спокійним серцем. Але коли повернулась через тиждень, перше, що кинулося в очі — порожнеча. У квартирі не було Барсіка. Ні його мисок, ні іграшок, ні місця, де він спав. У паніці я подзвонила матері. Вона довго не брала слухавку, а коли нарешті відповіла, спокійно сказала, ніби йшлося не про живу істоту, а про стару річ:
— Я повернула його в притулок. Вам уже час дітей заводити, а не з собакою возитися.
У ту мить у мені все обірвалося. Здавалося, земля йде з-під ніг. Я не могла повірити, що мати, з якою прожила все життя, змогла так вчинити — зрадити нас, зрадити Барсіка. Навіть не запитавши, навіть не попередивши.
Вона далі говорила у телефон, що тепер у нас «немає відволікань», що «материнський інстинкт» треба витрачати на дитину, а не на пса, але я вже не чула її. Я кинула трубку, і ми з чоловіком одразу поїхали в притулок.
Там нас зустріли холодно. Виявилося, що мама розповіла працівникам нісенітниці про те, що ми чекаємо дитину і не впораємося з псом. Довго доводили, благали, розповідали нашу історію, показували фото, документи, листування з лікарем. Нарешті нам повірили. Барсік повернувся додому. Наляканий, збентежений, він не відразу підійшов до мене. А коли притулився — я розплакалася, як ніколи в житті. У притулку попросили наш номер, щоб іноді дізнаватися, як у нього справи.
З матір’ю я з того дня не спілкуюсь. Не можу. Як пробачити те, що для тебе — сім’я, а для неї — просто «перешкода» на шляху до «онуків»?
Мені всього двадцять п’ять. Ми з чоловіком любимо одне одного, живемо чесно, працюємо, виплачуємо іпотеку. Життя у нас не ідеальне, але ми щасливі. Так, зараз ми не плануємо дітей — бо хочемо бути готовими. Душевно, фінансово, фізично. Ми не відмовляємося від них, але й не хочемо народити «для галочки», щоб «мати була задоволена».
А пес… Так, можливо, для когось це просто тварина. Але для нас Барсік — частина сім’ї. І якщо я не готова зараз стати матір’ю дитини, це не означає, що в мене немає любові, турботи та відповідальності. Я віддаю їх нашому Барсікові. І це не заважає, а навпаки — вчить та готує. Він став містком до розуміння, як багато значить бути опорою для того, хто повністю залежить від тебе.
Мати ж цього бачити не захотіла. Для неї — усе має бути за її шаблоном: одружилися — народжуйте, не народили — винен. А те, що ми живемо за своїми правилами, без скандалів, із повагою один до одного, будуємо фундамент — не вважається.
З тих пір вона кілька разів намагалася поговорити. Написала повідомлення, дзвонила. Навіть хотіла приїхати. Але я не відкриваю. Не готова. Можливо, одного дня пробачу. Але не зараз. Зрада — це не коли людина робить помилку. А коли робить усвідомлено, холоднокровно, на шкоду тобі. Саме так вчинила моя мати. І це біль, з яким я поки що не впоралася.
А Барсік зараз спить у мене на колінах. Він знову почав посміхатися. І я теж. Ми знову сім’я. І колись, коли прийде час, наша дитина виросте поруч із ним. Бо Барсік — наш перший син. Пес, який навчив нас відповідальності, вірності та безумовної любові.
After Seventy, She Was Forgotten: Not Even Her Own Son and Daughter Remembered Her Birthday, Until a Tearful Reunion Changed Everything
Margaret sat alone on the wooden bench in the hospital garden, tears quietly rolling down her face. Today marked her...
A Sold Friend: Grandad’s Tale And He Understood Me! It Was No Fun – I Realized What a Foolish Idea It Was. I Sold Him. He Thought It Was a Game, Until He Realized I’d Truly Sold Him. Times, After All, Are Different for Everyone. For Some, All-Inclusive Isn’t All That Generous, While Others Just Dream of Fresh Bread and Sausage. That’s how we lived – each in our own way, with all sorts of ups and downs. I was little back then. My uncle – Uncle George – gave me a shepherd puppy, and I was over the moon. The pup bonded with me, understood me at a glance, looked into my eyes and waited, waited for my signal. “Lie down,” I would say after a pause, and he would lie, gazing up at me loyally as though ready to die for me. “Serve,” I commanded, and the puppy would clamber up on chubby legs and freeze, swallowing anxiously, waiting for a reward – a tasty treat. But I had nothing to spoil him with. We were barely managing ourselves. Times were tough. My uncle, Uncle George, my mum’s brother who had given me the puppy, once said to me: “Don’t be upset, lad. Look how loyal he is! Sell him, then call for him, and he’ll run back to you. No one will see. You’ll have some money for a treat for you and your mum, and for him too. Trust me, I’m telling you something useful.” The idea sounded good to me. I didn’t realize then how wrong it was – an adult suggested it, and besides, it’d just be a joke, and I could get a treat. I whispered into Loyal’s warm, furry ear that I’d give him away, then call him back, so he should come to me and escape from strangers. And he understood me! He barked, as if to agree. The next day, I put on his lead and walked him to the station. Everyone sold things there – flowers, cucumbers, apples. The crowd poured off the train, and people began buying, haggling. I stepped forward a little, pulling my dog closer. But no one approached. Almost everyone had gone when a man with a stern face came over. “You there, lad, waiting for someone, or maybe you want to sell your dog? Good, strong pup – I’ll take him,” and he pressed some money into my palm. I handed him the lead. Loyal looked around and sneezed happily. “Go on, Loyal, go with him, my friend,” I whispered, “I’ll call you, come to me.” And he went off with the man. Hiding, I watched where they went. That evening, I brought home bread, sausage, and sweets. Mum asked sternly: “Did you steal this from someone?” “No, Mum, I helped carry some things at the station, and they paid me.” “Well done, son. Now eat and let’s go to bed – I’m exhausted.” She didn’t even ask about Loyal; she didn’t care. Uncle George came by in the morning. I was getting ready for school, but all I wanted was to go call for Loyal. “So,” he chuckled, “sold your friend?” and ruffled my hair. I pulled away, refusing to answer. I hadn’t slept all night, and couldn’t eat my bread and sausage for the lump in my throat. It wasn’t fun – I realized what a stupid idea it had been. No wonder Mum never liked Uncle George. “He’s daft, don’t listen to him,” she’d always say. I grabbed my schoolbag and dashed from the house. It was three blocks to that man’s house, and I ran the whole way. Loyal sat behind a tall fence, tied up with a thick rope. I called him, but he looked at me sadly, head on his paws, tail wagging, trying to bark though his voice broke. I’d sold him. He thought it was a game, but then realized I had truly sold him. The owner came out, scolded Loyal, and he tucked in his tail. I knew then it was hopeless. That evening I worked at the station carrying bags. They paid little, but it was enough. Scared, I went to the gate and knocked. The man opened the door. “Oh, it’s you again. What do you want?” “Sir, I changed my mind,” I stammered, handing him the money he’d given me for Loyal. He squinted at me, took the money, and untied Loyal. “Here, lad. Take him. He’s been pining, not cut out for a guard dog – but mind, he may never forgive you.” Loyal looked at me mournfully. Our game had become a trial for us both. Then he walked over, licked my hand and pressed his nose into my stomach. Years have passed since then, but I know now: you never sell a friend, not even as a joke. And Mum was so glad: “I was exhausted yesterday, then remembered – where’s our dog? I’m used to that boy, he’s part of the family, our Loyal!” After that, Uncle George hardly ever visited. We didn’t find his jokes funny anymore.
A Sold Friend. Grandads Tale And he understood me! It wasnt fun, I realised it was a foolish plan. I...
“While We Sell the Flat, Go Stay in the Care Home,” Said Her Daughter: How a Late Marriage, a Selfish Husband, and a Dreadful Choice Doomed One Mother’s Final Years
While were selling the house, why not stay at the care home for a bit? my daughter suggested Margaret married...
I Took a DNA Test and Lived to Regret It: How Doubt Cost Me My Marriage, My Family, and My Future with My Children
I did a DNA test and I regretted it I ended up marrying my girlfriend when I found out she...
Putting Dad in a Care Home: Elizabeth’s Struggle Between Guilt and Self-Preservation in the Face of a Lifetime of Cruelty
What nonsense is this? A care home? Over my dead body! Im not leaving my house! Elizabeths father hurled his...
After My Parents’ Divorce, They Cast Me Out: How I Was Forced to Leave Home, Lost My Family, and Began a New Life—Until a Twist of Fate Brought Us All Back Together
I pleaded, yet my mother stood firm. She hurriedly tossed my belongings into a rucksack, handed me a bit of...
Don’t Go, Mum: A Family Story of Love, Judgement, and Redemption
Dont Go, Mum. A Family Story As the old saying goes: you cant judge a book by its cover. But...
She Was Never Truly Alone: A Simple Tale of Grandma Violet, Her Loyal Dog George, and Felix the Cat with a Financial Past
She Wasnt Alone. A Simple Tale It was a late winter morning, and the sky over London barely began to...