Моя несподівана доля: вперше заміж у 55 років

Моя запізніла доля… Вперше заміж у 55…
Минуло вже п’ять років з часу нашого весілля. Зараз мені 60, а моєму чоловіку – 65. Нікого вже не здивує, що вийшла заміж у 55 років. У наш час всяке буває. Дивина тільки в тому, що це – мій перший шлюб і перший мій чоловік. А думок вийти заміж взагалі ніколи не було! Ще в молодості, коли мені не було й двадцяти, мене покинув хлопець, якого я щиро кохала. Його звали Іван. Залишив мене на п’ятому місяці вагітності. Спершу, прости Господи, хотіла знищити себе, але зібралась із силами й поклялася, що більше заміж не піду. Я не бажала, аби поруч зі мною знову з’явився негідник, який утече при першій ліпшій нагоді. І я дотрималась своєї обіцянки. Виросла й вийшла заміж моя дочка, з’явилися внуки, а я, наче впертий віслюк, тягла своє самотнє життя. Й сказати, що чоловіки мене не сватали – не можу. Та скільки ж їх було! Але я завжди мала голову на плечах: якщо вже щось задумала, то неодмінно виконаю. Проте життя самотньої жінки зробило з мене жінку без привабливості й дещо мужню. Але доля – непередбачувана пані.

І хочу поділитися, як же таки одній людині вдалося переконати мене вийти заміж…

Коли я вийшла на пенсію, як і всі пенсіонери, вирішила зайнятися садівництвом. Від батьків мені залишився невеликий дачний будиночок з ділянкою землі. Їхала я туди електричкою. Дорога забирала трохи більше години, тому я брала журнал з кросвордами – і час швидко минав. Якось, на одній із зупинок, до мене приєдналися чоловік і жінка (вочевидь подружня пара) та маленький літній чоловічок. Спершу всі мовчали. Потім пролунав тихий голос моєї сусідки:

– Іване, ну, давай поїдемо до дітей, допоможемо, – несміливо просила жінка. – Ти ж батько…

Але звук поїзда заглушив грімкі слова її чоловіка.

– Ти що, дурна, хочеш, щоб я на колінах повзав перед цими недоумками?

Далі пішов такий добірний мат в адресу жінки й дітей, що я мимоволі поглянула на сусідів. Мої очі зупинилися на озлобленому обличчі, й я завмерла. Це був Іван! Той самий Іван, що багато років тому кинув мене вагітною! Він майже не змінився, лише риси обличчя зів’яли від віку та злоби. Він залишився такий же високий, як і в молодості. Іван, звісно, мене не впізнав, але, піймавши мій погляд, істерично викрикнув:

– А ти чого втупилася! Відійди, а то дам у око!

Я завмерла. Руки й ноги не слухались: чи то від несподіванки, чи то від страху.

І тут сталося диво. Маленький літній чоловік, що сидів навпроти, рішуче встав між мною та Іваном і впевнено сказав:

– Якщо ти не припиниш ображати жінок, матимеш справу зі мною. Чоловік, який так розмовляє з жінками, для мене – нічого не вартий. Я тебе в баранячий ріг згорну!

У мене серце опустилося в п’яти! Який “баранячий ріг”? Та Іван його одним пальцем розчавить! Я вже була готова обороняти свого захисника, як раптом Іван сів, втягнув плечі і щось нерозбірливо пробурмотів. І тоді я зрозуміла, що цей “герой-крикливець” тільки перед жінками може силу показувати. А перед справжнім хоробрим чоловіком відразу пасує. І через нього… (немає слів!) я все життя собі зіпсувала?! Сльози навернулися на очі. Якось усе швидко сталося, як у кіно, де тридцять років промайнули за хвилину.

Іван з дружиною вийшли через дві зупинки, і я розплакалася. На душі було порожньо і бридко.

– Навіть сльози не зіпсують ваше чарівне обличчя, – на мене з усмішкою дивився мій заступник. Тепер він не здавався мені “чоловічком з нігтика”. Переді мною сидів мужній і сміливий чоловік. Його звали Федір Борисович, відставний військовий.

Так я познайомилася зі своїм майбутнім “запізнілим” чоловіком. І раптом зрозуміла, що вперше за довгі-довгі роки хочу вийти заміж, хочу відчувати себе коханою жінкою.

Так і сталося.

Ми з Федором дуже щасливі. Життя все-таки мудро все розставляє по своїх місцях. І неважливо, в якому ти віці. Бо навіть осінь життя може бути наповнена любов’ю і щастям…