Connect with us

З життя

Моє життя змінилося назавжди: діти підростали без мене, доки все не стало інакше

Published

on

Моє життя змінилося назавжди: діти росли без мене, але одного разу все перевернулося.

Коли мені виповнилося тридцять два, я опинилася на роздоріжжі. Здавалось, все було ідеально: затишний будинок на околиці Львова, добра робота в банківській сфері, двоє чудових дітей — п’ятирічний Дмитро й трирічна Соломія — і вагітність третьою дитиною, дівчинкою. Але всередині мене зростала буря, яку я вже не могла ігнорувати.

Я народилася у маленькому селі біля Кременця, де мої батьки тримали ферму. Моє дитинство пройшло серед пшеничних полів, корів і курей, серед запахів сіна та дзвону дійниць. Я обожнювала бути поруч з батьками, допомагати їм, гладити телят і годувати курчат. Батько часто казав: «Катруся буде ветеринаром, побачиш». І я цьому вірила, поки життя не кинуло мене в інший вир.

У 21 я переїхала до міста і розпочала кар’єру в банківській сфері. Про тваринництво я забула — світ цифр, графіків, клієнтів та KPI поглинув мене надто швидко. Все здавалося правильним, поки не прийшло усвідомлення: я більше не бачу своїх дітей. Я приходила додому о восьмій вечора, втомлена, з болючою спиною та порожньою душею. Дмитро вже спав, Соломія тягнулася сонними рученятами, благала залишитися хоча б на п’ять хвилин… а я лише мріяла полягти й відключитися від усього.

Мій другий чоловік був добрим і турботливим. Він став батьком моїм дітям, хоча біологічно ними не був. Він брав на себе побут, готував, водив дітей у садок, прасував і навіть читав їм казки на ніч. Він намагався, але я бачила — йому теж було важко. Ми обидва вертілися, як білки в колесі.

Коли я попросила керівництво перевести мене на пів ставки, мені відмовили. “Ви незамінні”, — сказали вони. Але всередині мене щось зламалося. Я відчула: час настав.

Одного разу я чесала нашого пса — великого, пухнастого і завжди задоволеного Гуцула. У цей момент я раптом згадала своє дитинство. Як я мріяла лікувати тварин, як любила кішок, як водила своїх дітей у зоопарк при кожній нагоді. Ця любов до всього живого не зникла. Вона просто тихо чекала свого часу. Я підняла голову і подумала: «А що, якби…»

Подзвонила чоловікові:

— Олексію, а що ти думаєш про відкриття готелю для тварин?

На тому кінці було мовчання, а тоді теплий сміх:

— Я давно про це мріяв, просто не знав, як тобі запропонувати.

Ми будували будинок, і за проектом там мали бути два гаражі й майстерня для чоловіка. Все змінилося. Ми перепланували: тепер там з’явився затишний зооготельний блок — з окремими вольєрами, підігрівом, майданчиком для вигулу.

Я зайнялася документами, консультаціями, погодженнями. Це був довгий шлях, повний безсонних ночей і сумнівів. Але через пів року ми прийняли першого клієнта — кота Боню, чия господиня їхала у відпустку. І це було початком нової глави.

Я безповоротно звільнилася з банку. Замість офісної туги у мене з’явилися ранні прогулянки з собаками, муркотіння кішок і дитячий сміх за вікном. Мої діти знову були зі мною — вранці ми снідали разом, вдень вони допомагали мені доглядати за тваринами, а ввечері я вкладала їх у ліжко, слухаючи, як вони наперебій розповідали про свої пригоди.

Чоловік продовжував підтримувати мене — морально, фізично, матеріально. Ми стали справжньою командою. Вдома завжди порядок, у холодильнику — свіжа їжа, у душі — спокій.

Наш бізнес процвітає. Люди відчувають, коли ти працюєш з душею. Вони бачать, як їхні улюбленці радіють, коли знову потрапляють до нас. Хтось каже: «У вас, як у санаторії для тварин!» А я усміхаюся і дякую за довіру.

Тепер я знову відчуваю, що живу. Моя родина щаслива. І я не шкодую ні про один крок. Бо вибір на користь серця — завжди правильний. Навіть якщо він вимагає сміливості.

Життя непередбачуване. Колись я думала, що банківська кар’єра — мій межа. А сьогодні я з гордістю кажу: я — господиня зооготелю. І мама, яка знову поруч із своїми дітьми.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × два =

Також цікаво:

З життя21 хвилина ago

Чому Димка одразу не злюбив дядю і що з цим робити?

Дядька Тараса Романа зразу не вподобав, а швидше — зненавидів. Мати, нервово перебираючи пальцями, сказала того вечора восьмирічному синові: —...

З життя1 годину ago

Спадщина в стінах дому

Українське спадкове подвір’я — І як ти на таке насмілилась? — дивувалась донька. — Мамо, ти ж там будеш сама...

З життя3 години ago

Телефонний дзвінок колишнього: чому я забула вимкнути звук на ніч?

Щоденник. Так не буває. Зранку дзвонив колишній. Забула вимкнути звук на ніч — от і прокинулась. Замість «алло» зітхнула, щоб...

З життя4 години ago

Загадка самотньої пташки…

**Щоденник Галини** Вже кілька тижнів я спостерігала за новою сусідкою, яка заселилася на першому поверсі навпроти мене. Нову мешканку звали...

З життя7 години ago

На лавці в поліклініці: зустріч поколінь у хвилині вибору.

У коридорі жіночої консультації на лавці сиділа літня жінка. Поруч з нею притулилась тоненька дівчинка років п’ятнадцяти в короткій спідниці,...

З життя10 години ago

Сльози за мить до свята: момент з натиском материнства.

Оксана стискала зуби, щоб не розплакатися й не зіпсувати святковий настрій. Поправила кофточку на вже помітному животику й, штовхаючи перед...

З життя11 години ago

Моя подружка: ефектна, загадкова та трохи неслухняна

Мова моєї подруги Софійки Коваленко підвішена як слід. Вона гарна, гостроязика й хитра, як лис. Але іноді вміє прикинутися такою...

З життя13 години ago

Розлучення, майно і несподіваний поворот!

Ми розводилися з дружиною, і настала черга ділити нажите. Аж тут несподіванка. «Забирай собі цього!» — скрикнула вона. «Ви з...