— Ми на вокзалі, у тебе півгодини на виклик таксі бізнес-класу для мене і дітей! — оголосила родичка

— Ми на вокзалі, у тебе є півгодини, щоб викликати таксі бізнес-класу для мене і дітей! — заявила моя сестра, — Ти ж моя сестра, а не якась стороння людина? Не соромно так себе поводити, ще й при дітях? Невже тобі складно купити улюбленим племінникам одяг? Чому я взагалі повинна просити в тебе щось для них купувати? Ти сама мала би пропонувати! Допомагати гроші давати! Ти ж до того ж дітей не маєш і навряд чи матимеш! А я мати-одиначка! — Анжела кидалась словами, як дартсами, намагаючись болючіше вразити Надію та проникнути в її особистий простір.

Надія не була улюбленою дитиною в родині. Мама народила її без чоловіка, і коли вийшла заміж, старша донька раптом почала заважати усім. Вітчим постійно дорікав, а мати виливала на неї злість за те, що змушена була вийти заміж за першого-ліпшого, аби не залишитися матір’ю-одиначкою. Лише народження молодшої сестри дало Надії змогу зітхнути вільніше, адже тепер у неї з’явилася місія. Батьки вирішили, що старша донька стане нянькою для молодшої.

Надія мусила весь час проводити з сестрою, годувати, розважати та розвивати її, незважаючи на власне життя, уроки та заняття. Якщо Надія не встигала вчасно переодягнути чи нагодувати молодшу, її позбавляли можливості гуляти з друзями чи відвідати день народження однокласниці. Підростаючи, маленька Анжела стала ставитися до сестри так само, як і батьки, вважаючи, що сестра – це щось на кшталт прислуги.

У вісімнадцять років, закінчивши школу, Надія вирішила повністю змінити своє життя. Вибрала найвіддаленіший від дому університет, зібрала речі та поїхала, маючи чіткий намір ніколи не повертатися. Як жили батьки та сестра в наступні десять років, Надія майже не цікавилася. Вони самі телефонували рідко, і то лише для того, щоб попросити гроші, які ніколи не повертали.

До Надії приїжджати в гості не хотілося, але вона знала, що сестра у сімнадцять років стала матір’ю, у вісімнадцять вискочила заміж і вирішила народити другу дитину, аби чоловіка не забрали в армію. Недарма народилась двійня, але молодий тато, скуштувавши всі принади раннього батьківства, втік, вимагаючи від юної дружини розлучення.

Тепер Надії стали частіше дзвонити. На відміну від сестри, за ці роки вона встигла в житті набагато більше, ніж лише народжувати дітей. Отримавши освіту, вона влаштувалася на роботу в компанію, де незабаром помітили перспективну співробітницю. Стабільна робота та повільно зростаюча зарплатня дозволили їй взяти іпотеку. Хоч і невелику студію, але вона змогла придбати власне житло.

Знаючи, що старша донька не бідує, батьки стали майже щотижня дзвонити і просити грошей у борг. Борги, звісно, не поверталися. Прохання завжди стосувалися дітей Анжели.

— Надю, у Поліни куртка порвалась. Відправ п’ять тисяч гривень. Тільки терміново, дівчинці нема в чому зранку в дитячий садок іти!
— Надю, двійнятам треба грошей на подарунки, у них день народження! Анжела підшукала відповідні, з тебе десять тисяч.
— Надю! У Анжели проблеми, її знову вигнали з роботи. Не розуміють, що у багатодітної матері є проблеми важливіші за роботу. Одним словом, тепер ти будеш оплачувати садок для двійнят і підготовку Полі до школи!

Кожне прохання батьків звучало, як наказ. Вони при цьому не запитували, чи є у старшої доньки гроші і чи може вона вислати потрібну суму. Як справи у самої Наді, мати ніколи не цікавилася, вважаючи, що вона прекрасно живе, відірвавшись від сім’ї. Успіхами старшої дочки вона не пишалася, вирішивши, що та могла б працювати ще більше і допомагати родині ще сильніше.

Надія ж так і не змогла позбутися відчуття провини, яке їй вселили з дитинства. Відмовити матері вона не могла. Кожного разу після її дзвінка Надія зітхала і йшла перераховувати свої фінанси, вирішуючи, від чого доведеться відмовитися цього місяця.

Особисте життя у Надії було значно скромніше, ніж у молодшої сестри, але все ж і вона могла “похвалитися” невдалим шлюбом. Ледве влаштувавшись на роботу, Надія познайомилася з колегою, і незабаром вони вирішили узаконити стосунки. Але перед весіллям з’ясувалося, що у Надії є серйозна проблема: вона не могла мати дітей. Чоловік вирішив, що йому не потрібна така дружина, і пішов. Цю трагедію Надія пережила самостійно, розповівши матері про це лише через кілька років. Відтоді її бездітність спливала майже в кожній розмові з родичами.

— У нас, Надюх, пустоцвіт… От невезіння! Добре, що Анжела наро[дила дітей… — казала мати. На деякий час її залишили в спокої, але одного дня молодша сестра вирішила, що пора б старшій по-справжньому показати свою сестринську любов та турботу. Вранці в один з рідкісних Надіїних вихідних у її квартирі пролунав дзвінок.

— Надюх, де ти взагалі є? Я що, маю з дітьми на автобусі добиратися? Негайно замов таксі! І дивись, щоб не якимось економним! Дітей закачує в прокуреному салоні! Тож не економ!
— Привіт. А ти взагалі де? І чому я повинна замовляти тобі таксі? — здивувалася Надія.
— А тобі мати не сказала? Я вирішила до тебе перебратися. Немає чого в нашому містечку робити! Житиму з тобою. Я на вокзалі, у тебе півгодини, щоб за нами з дітьми приїхало таксі. — Сестра поклала слухавку, а Надія сіла, оскільки новини були не найрадіснішими. Виявилося, поїхавши на кілька тисяч кілометрів від дому, вона не змогла втекти від нахабної сестриці.

Ввечері Анжела вже роздавала вказівки.

— Завтра ж знайдеш мені роботу у себе в офісі, ти ж начальник. І дивись, щоб з хорошою зарплатнею, але не надто важко. І щоб у колективі були молоді чоловіки, а з роботи мене відпускали за першим вимогою! Для двійнят купи двоярусне ліжко, не тулитися ж нам усім на одному дивані! Сьогодні, так вже і бути, я на твоїй ліжку посплю з хлопчиками, а Поля з тобою на дивані. І ще, скоро холодно стане, треба купити діткам теплий одяг! І дивися, щоб не гірший, ніж в інших! Мені соромно перед людьми, щоб мене називали розлученкою з причепом!

Надія слухала і не могла збагнути, чому до цього часу ще не виставила цю розбалувану панночку за поріг? Чому взагалі досі терпить таке ставлення до себе? Чому не почала захищати особисті кордони, допустивши, що проблема зайшла так далеко. Раптовий порив наростив силу, з’явилася злість на батьків, образа і бажання виправити несправедливість. Різко вставши і показавши сестрі знак замовкнути, Надія випалила:

— Сьогодні ви у мене переночуєте, а завтра вранці я відвезу тебе на вокзал, і ти поїдеш назад до батьків! Я більше не буду вас утримувати та пересилати гроші на твоїх дітей! Ти їх народила, самостійно виховуй! Мені все це набридло! Я тебе не народжувала, і не мені за тебе відповідати. Вважай, що своєю багаторічною фінансовою підтримкою я повернула вашій сімейці всі борги! Якщо до ранку ти не залишиш мій дім, я викличу поліцію, і мені байдуже, що тут діти! Це твої діти і твої проблеми! До речі, спиш ти з усіма своїми дітлахами на гостьовому дивані, і мені байдуже, як ви там влізете! Я звикла спати з комфортом!

Надія говорила так впевнено, що Анжела не змогла вимовити й слова. Вона обурювалася і скаржилася весь вечір, дзвонила матері, але Надія вирішила не реагувати. Вранці вона навіть не стала відвозити сестру на вокзал, просто вигнала за двері, давши трохи готівки на таксі та потяг.

— На цьому все. Можеш забути дорогу до мене. І слово “потрібно”. У мене своє життя, і воно не полягає в твоїх інтересах, — сказала Надія, закриваючи двері. Вона досить довго плакала в подушку, думала, розмірковувала, але зрозуміла, що зробила все вірно. Інакше її просто зжили б зі світу… такі чудові родичі.

Звільнившись від зобов’язань, які не давали їй жити в повну силу, Надія наче вдихнула на повну. Вона почала зустрічатися з чоловіком і через два роки вийшла за нього заміж. Вони з чоловіком усиновили двох дітей і зажили щасливо.