Ми розлучилися ще місяць тому. Ти нічого не забув?

Ми з тобою розлучилися ще місяць тому. Ти нічого не забув?

– Павле, ти не забув, що сьогодні твій останній день у моїй квартирі? – запитала його Ліка.

– Як це? Уже сьогодні?

– Так, чого ж ти дивуєшся? Ми домовлялися, що до 26 травня ти вирішуєш питання з житлом, а поки що можеш тут пожити.

– Якось швидко час пролетів…

Справа була в тому, що Павло і Ліка розійшлися місяць тому. Однак колишньому чоловікові просто не було де жити. Не міг знайти підходяще житло. Або ж навіть не намагався? Це вже зовсім інше питання.

– Не вішай мені локшину на вуха. Завтра ти маєш з’їхати!

– Але куди?

– Не знаю. Це вже не моя проблема.

Павло відразу схопився з крісла.

– Як же так, Ліка? Ми ж сім’я.

– Ми? Ні, вже ніяких “ми” не залишилось. Розлучилися ми з тобою ще місяць назад. Ти нічого не забув?

– Кажу ж, час летить дуже швидко.

– Ще раз… Не вішай мені лапшу на вуха.

Насправді Павлові дійсно не було куди йти. Друзів у нього не залишилося, бо час розвів з багатьма. А хтось виявився не найприємнішою людиною.

Родичі живуть за містом, а до знайомих явно на нічліг не підеш. І як тепер бути? Єдина надія була переконати Ліку.

І якщо переночувати можна хоч на вокзалі, то була ще одна причина, через яку її колишній чоловік не хотів залишати квартиру.

– Ти знаєш, а я ж до останнього сподівався.

– На що?

– Що ми ще будемо разом.

Тут Ліка розсміялася, а Павла це явно зачепило.

– Невже я сказав щось смішне?

– А ти сам хіба не смієшся?

– Я ні.

– А от мені смішно. Слухай, досить вже грати комедію і грати в дитсадок. Зрештою, ми дорослі люди.

– Ото ж бо й воно! Тому я і хочу поговорити по-дорослому. Ліка, ти зрозумій, через дурниці ми розлучилися.

Колишня дружина навіть підняла брову від здивування.

– На твою думку, постійно обманювати людину – це дурниця?

– Ні, я не це мав на увазі.

– Я тебе зрозуміла!

– Ні, ні! Ми погарячкували, таке буває. Ліка, але ми ж можемо почати все спочатку. Будь ласка!

Ліка була просто вражена такому. Тільки одного не могла зрозуміти – її колишній чоловік збожеволів чи йому дійсно ніде жити.

– Я сказала, вистачить мені голову морочити. Збирай свої речі. Завтра ти залишаєш цю квартиру.

Але Павло ніяк не заспокоювався. Він продовжував стояти на своєму і наводити все нові й нові аргументи. Один з таких став просто нонсенсом!

– Та як ти не розумієш, я ж тобі вірний залишився!

– Це ти до чого зараз?

– А до того, що з моменту нашого розлучення я ні з ким і ні чого.

Тут вже Ліка схопилась за голову. Видно Павло дійсно почав сходити з розуму.

– Мені яке до цього діло? Якщо чесно, зовсім не цікавить з ким ти там спиш!

– А мене це хвилює. Ну, не можу я Ліка ні з ким, крім тебе. І з тобою зараз не можу… Бо…

Тут Ліка перебила його.

– Так, все не продовжуй.

Вона зібралась і пішла прогулятися. Тільки б не бачити цього Павла.

Насправді вийшло ось як. Розлучитися з ним вона планувала давно. Але все відтягувала, бо якось було шкода. Все-таки прожили вони разом 5 років і важко було прийняти таке рішення.

Однак постійна брехня чоловіка не давала їй спокою. Причому брехав він стосовно роботи. Весь час вигадував, що його начальник підвищив та став він тепер на престижній посаді працювати. А по факту залишився таким же рядовим менеджером із зарплатою 15 тисяч гривень в місяць. Це і стало останньою краплею в їхніх стосунках.

Навіщо було брехати? Не зрозуміло!

Ліка розмірковувала впродовж усього вечора. Їй не хотілося йти додому. Тому вона вирішила залишитися у подруги. Звісно ж, Павло обірвав їй увесь телефон дзвінками. Але слухавку вона брати не збиралася, так само, як і звітувати перед ним.

– Я не розумію, Ліка. Ну, що ти за матір Тереза така?

– У якому сенсі?

– Та я про твого Пашу. Сама ж винна. От тепер він і з’їжджати не хоче.

– Так, вже. Сама розумію, що зробила дурість. Ну, не виганяти ж на вулицю…

– Так завтра все одно виженеш. Чи ні?

– Вижену. Бо слово своє завжди тримаю.

– Шкодуєш?

– Ні, немає про що шкодувати. Я ж не дитину виганяю, а дорослого чоловіка, який сам здатний розібратися зі своїм життям.

Наступного дня Ліка повернулася додому, але так і не побачила валізи колишнього чоловіка біля свого порога.

– Ти все ще тут?

– Ліка! Де ти була? – вигукнув Павло.

– Це тебе вже не стосується.

– Ти ночувала у чоловіка?

– Ще раз повторюю: не твоє діло! Збирай речі і викочуйся звідси!

Тут Павло почав ледь не ходити колами навколо колишньої дружини.

– Ліка, послухай, ну, я справді так не можу. Я ж хвилювався за тебе!

– Досить! Викочуйся, я сказала.

Але ніби на Павла не діяли її слова. Або він робив вигляд, що не чує її.

– Я ж тобі вірність зберігаю, як ти не розумієш?

Ліка зрозуміла, що ця розмова безсенсовна і ні до чого не призведе.

– У тебе 5 хвилин. Інакше я телефоную в поліцію.

Але Павло не повірив, і Ліці довелося зробити те, що вона обіцяла. Колишнього чоловіка швидко вивели з речами на вихід. Оскільки у цій квартирі він не мав частки і не був прописаний.

Добре, що Ліці ця житлоплоща дісталася у спадок. Страшно навіть уявити було, що могло бути, якби квартира належала їм двом.

У такому разі Павло точно ніколи звідси не з’їхав би. А що, дуже зручно. У нього ж завжди був на все залізний аргумент. Він вірний колишній чоловік.