Ми з чоловіком вирішили прийняти в сім’ю собаку з притулку

Ми вирішили з чоловіком взяти в родину собаку з притулку. Чоловік хотів купити породистого пса. Мовляв, порода — це благородство, розум, вірність.

Але я дуже попросила поїхати зі мною до одного притулку, і він неохоче погодився. За все наше спільне життя, а разом ми прожили не один рік, Олексій жодного разу мені не перечив. Чому собаку, спитаєте ви, а не дитину? Ми люди самотні і вже в поважному віці. Обоє ми розуміємо відповідальність за те створіння, яке приручили.

Дитину треба виростити, виховати, дати освіту. Це довготривалий “проєкт”, а з собакою ми будемо разом до самого кінця. Це буде наш спільний з Олесем “малюк”.

У притулку нам відкрилася жахлива картина. Стояв огидний запах, до якого додавався нескінченний гавкіт і виття, що вивертало душу. Усі собаки, як безпритульні діти, дивилися на нас з надією, ніби простягали руки назустріч.

Ми з чоловіком йшли повз нескінченні тісні клітки, і сотні очей супроводжували нас, стежили за кожним нашим кроком. Господи, за що ж так страждають ці тварини?! Мені здається, якби не було безпритульних тварин, то й дітей-відмовників не було б, сиротинці просто зникли б за непотрібністю.

Тварина, як дитина, потребує терпіння, любові, турботи, та ще й “говорить” на “іноземній” мові, яку ми не завжди намагаємося зрозуміти й часто перекладаємо так, як нам зручно.

Раптом Олексій зупинився перед однією з кліток. Там лежав пес, байдужий до всього на світі, з потухлим поглядом. Він ніяк не відреагував на нашу несподівану появу. Здавалося, він оглух і осліп. “Навіщо вам цей обідранець, візьміть цього, він же породистий,” — поспішив до нас “доглядач музею”.

“Це відмовник, його не раз зраджували і повертали, здається, він вирішив голодуванням звести рахунки зі своїм нікчемним життям”, — дівчина-волонтер з гіркотою в голосі засвідчила факти біографії цього сумного бідолахи. Олексій спробував поговорити з собакою, той зверхньо відвернувся, він більше не вірив людям.

“Знаєте, він дуже добрий, слухняний, ну і що, що дворняга, зате дуже вірний, на відміну від “царів природи”, — в голосі дівчини з’явилися нотки надії, вона пильно стежила за нами й ловила кожен жест. Я простягнула руку крізь прути, щоб погладити собаку. Пес несподівано повернувся в мою сторону, обпалив поглядом і ткнувся носом у мою долоню. Ніс був трохи вологий, гаряче дихання защекотало шкіру.

Я засміялася. Пес глибоко зітхнув, підвівся на лапах і завиляв хвостом. “Диво!” — зраділа дівчина-волонтер, — “Ви перші, на кого він відреагував”. “Ветеринар вже почав готувати його до присипання,” — втрутився завідувач притулком, людина загалом непогана, але байдужа до своєї роботи.

Дівчина заговорила швидко: “А ви знаєте, пес наче все розуміє і вночі тихо виє, оплакуючи свою гірку долю, у нього навіть сльози течуть з очей”. “Ви не бачили, як плачуть собаки, а я бачила!” — раптом вона з гіркотою вигукнула й відвела зволожені очі.

Треба було бачити мого Олеся в цей момент. Він так став схожий на цього пса, якого побила доля. Ніколи не забуду його очі, такі по-собачому благальні. Поруч очі песика. Ми довго дивилися очі в очі. Там, у глибині його душі, бушувала буря емоцій, він не забув зрад людських, але він так хотів родину! Раптом в ньому прокинулася жага жити!

Він завив, протяжно і скорботно, ніби виливаючи весь біль. До нашого вольєра збіглися всі працівники притулку. Багато хто плакав, не приховуючи сліз. Олексій стояв перед собакою на колінах, наче викуповуючи прощення за гріхи всього людського роду.

“Його звати Вірний,” — сказав один з працівників, передаючи нам в руки поводок. Нас проводжали всім притулком. Хтось дуже набожний перехрестив нас нишком. І цей хрест навічно скріпив наш союз трьох.

Чоловік остаточно забув про покупку породистого собаки. Та й взагалі, “купити собаку” доволі дивно звучить, вам так не здається? Хіба можна купити друга, а вірність і любов продаються?

Пес шкандибав поруч з нами, Олексій відпустив його з повідка, нехай насолоджуватиметься свободою вдосталь. А той ніби знав, що з нами він до самого кінця, і він більше ніколи не заплаче.