Ми з дружиною обійшли всіх лікарів, навіть побували у віщунів та зцілителів.

Вже з дружиною ми обійшли усіх лікарів, навіть відвідували ворожок та цілителів. Ходили до церкви, молилися. Нарешті наші руки почали опускатися…

Дружина мене залишила. Зараз моє життя майже нестерпне, я лишився сам зі своїми думками. Рятує мене лише моя робота. Буває, що я втоплюю свій біль у алкоголі. Мені 28 років, я не курю і рідко п’ю, але останнім часом саме це допомагає заглушити мій біль.

Я вчився на юридичному факультеті. Завдяки батькам, ми з дружиною оселилися в двокімнатній квартирі. Обоє займали престижні посади і добре заробляли. Наше життя складалося добре. Ми з дружиною чудово ладнали і ні в чому собі не відмовляли.

Моя дружина — надзвичайна жінка. Гарна, скромна, приємна. Вдома завжди панувала чистота і порядок. Я із задоволенням повертався додому з роботи, де на мене чекала смачна вечеря.

Багато хто з вас сказав би: “Чого тобі ще треба? Багато хто мріє про таке життя! Живи і не скаржся.”

Я більше не хочу радіти життю. Я страждаю від безпліддя. У ранньому дитинстві хворів на свинку. Пам’ятаю лише, що довго лежав у лікарні і не ходив до школи. Тепер, через 20 років, хвороба показала свої наслідки.

З дружиною ми обійшли всіх лікарів, навіть відвідали ворожок та цілителів. Ходили до церкви і молилися. Нарешті ми зрозуміли, що безсилі. Виявилося, що в моєму випадку ця хвороба була невиліковна.

Дружина почала мене уникати, ми більше не проводили вечори разом. Кожен сидів у своїй кімнаті: вона занурювалась у книжки, а я дивився телевізор. Якось вона повідомила, що її подруга знайшла для неї гарну роботу у Києві. Сказала, що ще молода і хоче почати життя спочатку.

Наступного дня вона зібралася і поїхала. Про свою хворобу я дізнався лише через два роки після весілля. Не знав, що це може мати такі наслідки.

Тепер пригадую сумні материнські очі під час нашого весілля і її слова: “Ой, діти, що ж я роблю!”

Тоді я не звертав на них уваги, а тепер усвідомлюю жахливе значення цих слів. Знаю, що життя не закінчується. Десь у нашому прекрасному місті є самотня жінка з дитиною на руках, для якої я міг би стати хорошим батьком.

Але я не хочу шукати жінку силоміць. Хочу спершу залікувати серце і закопати смуток після п’яти щасливих років шлюбу. Розумію свою дружину, яка прагнула мати дітей, а я не міг їй це дати. Дозволити їй зрадити? Усиновити дитину? Вона мріє бути біологічною матір’ю.

Що, якби я знав про свої проблеми ще до весілля? Як склалося б тоді наше життя? Чи залишилася б вона зі мною, чи одразу б пішла?

Чому мама так довго приховувала від мене мою хворобу? Якби я знав, все могло б бути інакше. З одного боку, розумію маму — вона хотіла, аби я був щасливим. З іншого боку — чи можна бути щасливим за таку ціну? Кожен з нас має свою правду. Можливо, це просто свого роду випробування для мене. Борюся зі своїми думками. Вдома досі тихо і сумно.