Минуле тримає, поки не змінити…

Минуле не відпустить, поки не виправиш…

У кав’ярні повно людей. Дмитро заздалегідь замовив столик, щоб відсвяткувати свої іменини — інакше міг би й не потрапити сюди. Вони прийшли, коли ще світило сонце, а тепер за вікнами стояла густа ніч. Кондиціонери працювали на повну, грала музика. Вікна прикрашали блакитні гірлянди, надаючи залі святкового настрою. Тільки ялинки не вистачало.

— Диму, давай потанцюємо, — дружина іменинника Марійка з ніжністю поклала голову йому на плече. На невеликому майданчику перед баром вже кружляли дві пари.

— Запроси Юрка, а я ще посиджу, — Дмитро підморгнув другові.

— Я хочу з тобою. Хоч разочек, — не відступала Марійка.

— Серйозно, хлопці, ідіть! Я піду. Мама вже закидала мене повідомленнями. Не буду випробовувати її терпіння. Диму, ще раз — з днем народження, — Юрко підвівся, стиснув другу руку й направився до виходу.

— А ми ще посидимо, правда? Тут так прохолодно, — почув Юрко за спиною голос Марійки.

Після прохолоди кав’ярні вулиця зустріла його вогкою спекою, хоча була вже пізня година. Він нібито випив зовсім мало, але в голові стояв туман, ноги наче ватні. Мабуть, від спеки. У кишені завибрирував телефон. Юрко ледве дістав його.

— Юрочку, ти де? Скоро будеш? Я хвилююся, — голос матері звучав тривожно.

— Мам, я вже йду, не хвилюйся.

— Та як не хвилюватися? Мійже одинадцята, — у її тоні пролунав докір.

— Мам, незабаром… — Він перервав дзвінок.

Юрко прискорив крок, намагаючись дихати глибше, щоб швидше протверезіти.

У душі заворушився роздрат. Йому вже двадцять чотири, повнолітній хлопець, а мати дзвонить, наче він все ще малий. Як тоді зустрічатися з дівчиною? *”Вибач, кохана, мама веліла повертатися раніше?”* Він злися внутрішньо, але розумів матір і ніколи не висловлював невдоволення вголос. Ні, він не був маміним синком — просто знав, чому вона так турбувалася за нього.

Тринадцять років тому загинула його сестра Соломія. А наступного дня після похорону від серцевого нападу помер батько, не переживши втрати улюбленої доньки. І Юрко був винний у смерті обох. Так він думав. І ніякі слова, ніякі переконання не допомагали йому позбутися цього почуття провини.

— Тобі було всього одинадцять. Що ти міг проти трьох дорослих хлопців? Та й запізнився — пізно вже було рятувати. Ти не струсив, а побіг по допомогу, — йому казав Дмитро.

Так воно так, але Юрко продовжував звинувачувати себе. Це заважало йому будувати стосунки з дівчатами. Йому здавалося, що вони теж знають про його страх. Навіть Марійка. Познайомився з нею першим, вони кілька разів ходили в кіно, навіть цілувалися, причому у темному залі вона перша взяла його за руку. Але потім Юрко познайомив її з Дмитром.

— Марійка та Дмитро — це доля, — посміхнувся той.

І незабаром Марійка зізналася, що закохалася в Дмитра й обирає його. Що тут скажеш? Насильно міл не буде. Пів року тому вони одружилися, і Юрко був свідком на їхньому весіллі. Він жалкував, але зовсім трохи. Бо Марійка у білій сукні була неймовірно гарна.

— А коли ти приведА коли в їхньому житті з’явилася маленька Соломія — немов відблиск зниклої зірки, — Юрко нарешті відчув, що його серце почало загоюватись.