З життя
На пенсію, крім обов’язкових витрат, виходило порадувати себе маленьким подарунком – пакетиком зернової кави.
З пенсії Галина Олексіївна, окрім обов’язкових оплати комунальних послуг та закупівлі продуктів на оптових розпродажах, дозволяла собі невеличкий подарунок — пакунок кави в зернах.
Зерна були вже обсмажені, і коли вона зрізала куточок пакунку, вони виділяли неймовірний аромат. Вдихати потрібно було обов’язково із заплющеними очима, відкидаючи всі відчуття, крім нюху, і тоді настало диво! Разом із дивовижним запахом у тіло ніби влилася сила, згадувалися дівочі мрії про далекі країни, снилися океанські хвилі, шум тропічної зливи, таємничі шелести у глибині тропічного лісу і дикі крики мавп, що ганялися по ліанах…
Цього всього вона ніколи не бачила, але розповіді батька, який постійно зникав у наукових експедиціях до Південної Америки, вона добре пам’ятала. Коли він бував удома, любив розповідати Галинці про пригоди в долині Амазонки, некваплячи кушуючи міцно зварену каву, і її запах завжди нагадував їй про нього – сухого, сильного засмаглого мандрівника.
Що батьки були їй нерідні, вона знала завжди.
Вона пам’ятала, як на початку війни її, трирічну дівчинку, що втратила рідних, підібрала жінка, яка стала їй мамою на все життя. Потім – усе як у всіх: школа, навчання, робота, шлюб, народження сина і ось результат – самотність. Син ще років двадцять тому, піддавшись на вмовляння дружини, обрав місцем проживання іншу країну і щасливо жив із сім’єю у місті Хайфа. За весь цей час відвідав рідне місто лише раз. Спілкувалися телефоном, син щомісяця присилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала на спеціально відкритий рахунок. За двадцять років накопичилася неабияка сума, вона повернеться сину. Потім…
Останнім часом її не полишала думка, що прожила вона хороше життя, повне турбот і любові, але – чуже. Якби не війна, була б у неї зовсім інша сім’я, інші батьки, інша рідна домівка. Значить і доля була б іншою. Рідних своїх батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку – ровесницю, яка завжди була поруч у ті, майже дитячі роки. Марічкою її звали. Так і чутно іноді, як їх кликали: – «Мар’янка, Галянка!» Ким вона їй була? Подружкою, сестрою?
Думки її перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона глянула на екран – пенсія надійшла на картку! Ось і добре, дуже вчасно! Можна прогулятися до магазину, купити каву – останню вона заварила вчора вранці. Обережно постукуючи тростиною по тротуарі, обходячи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.
Біля дверей притулилася сіренька, смугаста кішечка, насторожено поглядаючи то на перехожих, то на скляні двері. Жалість ворухнулася у серці: – «Мерзне, бідолашечка, та й голодна, напевно. Забрала б тебе додому, та тільки… Кому ти будеш потрібна після мене? А мені залишилося… Не сьогодні, так завтра». Але, шкодуючи нещасну, купила їй недорогий пакетик корму.
Вона акуратно вичавлювала желейну масу у поліетиленовий лоток, кішка терпляче чекала та дивилася на благодійницю закоханими очима. Відчинилися двері магазину, і на ґанок вийшла дебела жінка, вираз обличчя якої не віщував нічого хорошого. Вона, без зайвих слів, відштовхнула ногою лоток із кормом так, що желейні шматочки розлетілися по тротуару:
– Говориш їм, говориш – ніякого і розуму! – гаркнула вона. – Нічого їх тут підгодовувати! – і розвернувшись нервово пішла.
Кішка, насторожено озираючись, взялася підбирати шматочки їжі з тротуару, а Галина Олексіївна, задихнувшись від обурення, відчула перший симптом наближення нападу. Вона швидко попрямувала до автобусної зупинки — тільки там були лавочки. Присівши на одну з них, вона гарячково шукала по кишенях, сподіваючись знайти таблетки, але марно.
А біль безжально накочувався хвилями, голову ніби стискали в лещатах, у очах темніло, із грудей рвався стогін. Хтось торкнувся її плеча. Вона здолала відкрити очі – молоденька дівчина злякано дивилася на неї:
– Вам погано, бабусю? Як вам допомогти?
– Тут, у пакеті. — Галина Олексіївна слабко ворухнула рукою. — Там упаковка кави. Дістань і розпечатай.
Вона припала до упаковки, вдихнула аромат смажених зерен раз, другий. Біль не зник, але послабшав.
– Дякую, дівчинко. – Слабко вимовила Галина Олексіївна.
– Мене Світланою звуть, а дякуйте киці. – Усміхнулася дівчина. – Була біля вас і так голосно нявкала!
– І тобі дякую, моя хороша. – Галина Олексіївна погладила кішку, яка сиділа тут же, на лавці з нею. Та сама, смугаста.
– Що з вами сталося? – співчутливо поцікавилася дівчина.
– Напад, дівчинко, мігрень. – Зізналася Галина Олексіївна. – Перенервувала, таке трапляється…
– Я проведу вас до дому, самій вам буде важко дістатися…
– … У моєї бабусі – теж бувають напади мігрені. – Розповідала Світлана, коли вони пили слабеньку каву з молоком і печивом у квартирі Галини Олексіївни. – Взагалі-то, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабуся». Вона в селі живе, разом із моєю бабусею, мамою та татом. А я вчуся тут, у медучилищі, на фельдшера. Бабуся, як і ви, мене кличе дівчинкою. І ще – ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх родичів, тих, справжніх?
– Світланко, дівчинко, як їх знайдеш? Адже я їх майже і не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Галина Олексіївна, погладжуючи зігріту на колінах кішку. – Пам’ятаю – бомбардування, коли ми їхали на підводі, потім танки… А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка підібрала, я її все життя мамою називала, і зараз вона для мене – мама. Після війни прийшов її чоловік і став мені найкращим татом у світі! Залишилося у мене зі свого – тільки ім’я. А родина моя рідна, найімовірніше загинула, там, під бомбами. І мама, і Маруська…
Вона не помітила, як після цих слів Світлана здригнулася і подивилася на неї великими, блакитними очима:
– Галино Олексіївно, а у вас є родимка на правому плечі, схожа на листочок?
Від несподіванки господиня захлинулася кавою, а кішка уважно на неї подивилася.
– Звідки тобі це відомо, дівчинко?
– У бабусі точно така ж. – Тихо промовила Світлана. – Її Марією звуть. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку – близнючку, Галочку. Зникла вона під час бомбардування, при евакуації. Коли фашисти перерізали дорогу, довелося повернутися додому, там і пережили окупацію. А Галочку зникла. Так і не знайшли, скільки не шукали…
Зранку Галина Олексіївна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, очікуючи гостей. Сіренька, смугаста кішка не відходила від неї ні на крок, з тривогою вдивляючись у обличчя господині.
– Не переживай, Марійко, зі мною все в порядку, – заспокоювала господиня кішку. – Тільки серце б’ється…
Нарешті, пролунав дзвінок у двері. Галина Олексіївна, хвилюючись відкрила двері.
Дві літні жінки, застигши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії. Немов у дзеркалі бачили вони не втрачену блакить очей, сиві кучері хвилястого волосся і скорботні зморшки в куточках губ.
Нарешті, гостя зітхнула з полегшенням, усміхнулась, зробила крок назустріч і обняла господиню:
– Здрастуй, Галочка!
А на порозі, втираючи сльози щастя, стояли рідні люди…
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...
I Will Always Be With You, Mum: A True-to-Life Story of Love, Loss, and Miracles in an English Village
I shall always be with you, Mother. A story one could believe in Grandma Dorothy could hardly wait for the...
My Daughter-in-Law’s Phone Ringtone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
The ringtone on my daughter-in-laws phone made me reconsider helping the young family find a flat I live alone in...