Connect with us

З життя

На схилі літ мої сини забули про мене…

Published

on

Мені випало народити трьох синів, а на старість зрозуміла, що їм вже не потрібна…

Я подарувала життя п’ятьом дітям. Віддала їм усе, не жаліючи ні зусиль, ні здоров’я, не зважаючи на власні бажання. Це було тридцять років тому, в маленькому селищі біля Чернігова, де кожен день був боротьбою за їхнє щастя. Зараз мої сини та доньки розлетілися світом, завели свої сім’ї, а я залишилася одна, дивлячись у пустоту, що вони залишили за собою.

З доньками в мене зв’язок міцний, як сталь. Вони приїжджають до мене, привозять подарунки, допомагають в господарстві, наповнюють дім теплом і сміхом. Всі свята ми проводимо разом — вони знають, як сильно я сумую наодинці, як мене обтяжує тиша. У мене великий будинок, місця вистачає всім, і я завжди чекаю їх з розпростертими обіймами. Але сини… Вони ніби чужі. Наче я не мати їм, а випадкова тінь з минулого. Я розумію, у них свої дружини, діти, турботи. Але чи можна так просто викреслити ту, що дала тобі життя?

Коли мій чоловік, Іван, подзвонив їм і попросив приїхати полагодити дах, вони відмахувалися, як від нав’язливої мухи. Дім затоплювало дощем, вода капала прямо на підлогу, а ми з чоловіком віддали останні копійки пенсії стороннім робітникам, щоб врятувати своє гніздо. Сини навіть не спитали, як ми впоралися. Вони не дзвонять, не пишуть. Навіть у день народження, коли чекаєш хоч слова, хоч краплі поваги до старості, від них — мертва тиша.

Не думаю, що їхні дружини налаштовують їх проти нас. Здається, це їхній власний вибір — забути про старих, відмахнутися від нас, як від непотрібного вантажу. Я придивлялася до невісток — всі троє начебто добрі, розумні жінки. Але сини вічно посилаються на роботу, на справи, на вічну зайнятість. А що, дочкам нереально працювати? У них немає сімей? Чому ж вони знаходять час, щоб приїхати, обійняти, привезти продукти, а сини з їхніми жінками навіть онуків не покажуть, не дадуть порадіти їхнім дзвінким голосам?

Зараз нам з Іваном потрібна допомога як ніколи. Здоров’я розвалюється, ніби старий дім під вітром, а сини відвернулися, неначе ми для них померли. Дочки з зятями возять нас по лікарнях, платять за ліки зі своєї кишені, привозять їжу, гріють душу турботою. А хлопці, яких я виростила, годувала з ложечки, навчала жити — вони залишили нас напризволяще.

Два роки тому середня донька, Оля, потрапила в страшну аварію. Тепер вона прикута до інвалідного візка, і замість того щоб допомагати нам, сама потребує догляду. Старша, Марина, переїхала минулого року до Канади в пошуках кращого життя — її можна зрозуміти, але вона далеко, і я залишилася без її підтримки. Вона пропонувала наняти доглядальницю, але я відмовилася, майже розплакавшись від образи. Я народила п’ятьох дітей, щоб на схилі життя чужа жінка витирала мені сльози і варила суп? Це нагорода за всі мої жертви?

Одна з невісток, дружина молодшого сина, якось обмовилася, що нам слід продати будинок і переїхати в будинок престарілих. «Там вас нагодують, за вами доглянуть, і ніхто не буде в претензії», — сказала вона з холодною усмішкою, ніби мова йшла про старі меблі, а не про живих людей. Як у неї язик повернувся таке сказати? Я ледь не задихнулася від обурення. Так, ми старі, але не безпорадні! Ми ходимо, думаємо, живемо — просто сил вже немає, і здоров’я підводить кожного дня. Ми не вимагаємо багато — лише крихти уваги, трохи тепла від тих, кого виховували з любов’ю.

В черговий раз я переконалася: ближчих за дочок немає нікого. Вони — моя опора, мої ангели, що не дають мені зірватися в прірву самотності. А сини… Хай їх Бог судить. Я віддала їм усе — здоров’я, молодість, безсонні ночі, а у відповідь отримала лише пустоту і байдужість. Невже я заслужила, щоб на старість мене забули ті, заради кого я жила?

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ять × два =

Також цікаво:

З життя44 хвилини ago

Dad Didn’t Keep His Promise

You know, said Natalie, choosing her words carefully. Grownups can be downright foolish, sometimes even more so than children. Dad...

З життя2 години ago

Happy People Always Wear a Smile

Emily stared out of the kitchen window as a gentle summer rain pattered against the panes. The sun had just...

З життя3 години ago

The Wise Wife

Okay, so listen, Ive got a bit of a rollercoaster to tell you about Nick and his love life, and...

З життя4 години ago

You’ll Have to Sit with the Little One, After All—You’re the Granny!

Grandma, youll have to look after the baby, youre the only one, Laura snapped, eyes flashing with a mix of...

З життя5 години ago

The Ex-Husband Came to Make Amends with Flowers but Didn’t Get Past the Doorstep

13May2025 Today I found myself watching an old chapter of Emilys life unfold in the newly refurbished kitchen of her...

З життя6 години ago

The Special Milestone Celebration

23February not just a day for blokes. For Ella Turner, for instance, it will be her thirtieth. A nice round...

З життя7 години ago

My Husband Claimed I Should Serve His Friends, So I Strolled Off to the Park

James declared that I was to tend to his mates, and I slipped out for a walk in the park....

З життя8 години ago

The Workshop Instead of the Office

Emily Clarke removes her headset and holds it for a heartbeat, feeling a faint warmth travel from the strap to...