Connect with us

З життя

На схилі літ мої сини забули про мене…

Published

on

Мені випало народити трьох синів, а на старість зрозуміла, що їм вже не потрібна…

Я подарувала життя п’ятьом дітям. Віддала їм усе, не жаліючи ні зусиль, ні здоров’я, не зважаючи на власні бажання. Це було тридцять років тому, в маленькому селищі біля Чернігова, де кожен день був боротьбою за їхнє щастя. Зараз мої сини та доньки розлетілися світом, завели свої сім’ї, а я залишилася одна, дивлячись у пустоту, що вони залишили за собою.

З доньками в мене зв’язок міцний, як сталь. Вони приїжджають до мене, привозять подарунки, допомагають в господарстві, наповнюють дім теплом і сміхом. Всі свята ми проводимо разом — вони знають, як сильно я сумую наодинці, як мене обтяжує тиша. У мене великий будинок, місця вистачає всім, і я завжди чекаю їх з розпростертими обіймами. Але сини… Вони ніби чужі. Наче я не мати їм, а випадкова тінь з минулого. Я розумію, у них свої дружини, діти, турботи. Але чи можна так просто викреслити ту, що дала тобі життя?

Коли мій чоловік, Іван, подзвонив їм і попросив приїхати полагодити дах, вони відмахувалися, як від нав’язливої мухи. Дім затоплювало дощем, вода капала прямо на підлогу, а ми з чоловіком віддали останні копійки пенсії стороннім робітникам, щоб врятувати своє гніздо. Сини навіть не спитали, як ми впоралися. Вони не дзвонять, не пишуть. Навіть у день народження, коли чекаєш хоч слова, хоч краплі поваги до старості, від них — мертва тиша.

Не думаю, що їхні дружини налаштовують їх проти нас. Здається, це їхній власний вибір — забути про старих, відмахнутися від нас, як від непотрібного вантажу. Я придивлялася до невісток — всі троє начебто добрі, розумні жінки. Але сини вічно посилаються на роботу, на справи, на вічну зайнятість. А що, дочкам нереально працювати? У них немає сімей? Чому ж вони знаходять час, щоб приїхати, обійняти, привезти продукти, а сини з їхніми жінками навіть онуків не покажуть, не дадуть порадіти їхнім дзвінким голосам?

Зараз нам з Іваном потрібна допомога як ніколи. Здоров’я розвалюється, ніби старий дім під вітром, а сини відвернулися, неначе ми для них померли. Дочки з зятями возять нас по лікарнях, платять за ліки зі своєї кишені, привозять їжу, гріють душу турботою. А хлопці, яких я виростила, годувала з ложечки, навчала жити — вони залишили нас напризволяще.

Два роки тому середня донька, Оля, потрапила в страшну аварію. Тепер вона прикута до інвалідного візка, і замість того щоб допомагати нам, сама потребує догляду. Старша, Марина, переїхала минулого року до Канади в пошуках кращого життя — її можна зрозуміти, але вона далеко, і я залишилася без її підтримки. Вона пропонувала наняти доглядальницю, але я відмовилася, майже розплакавшись від образи. Я народила п’ятьох дітей, щоб на схилі життя чужа жінка витирала мені сльози і варила суп? Це нагорода за всі мої жертви?

Одна з невісток, дружина молодшого сина, якось обмовилася, що нам слід продати будинок і переїхати в будинок престарілих. «Там вас нагодують, за вами доглянуть, і ніхто не буде в претензії», — сказала вона з холодною усмішкою, ніби мова йшла про старі меблі, а не про живих людей. Як у неї язик повернувся таке сказати? Я ледь не задихнулася від обурення. Так, ми старі, але не безпорадні! Ми ходимо, думаємо, живемо — просто сил вже немає, і здоров’я підводить кожного дня. Ми не вимагаємо багато — лише крихти уваги, трохи тепла від тих, кого виховували з любов’ю.

В черговий раз я переконалася: ближчих за дочок немає нікого. Вони — моя опора, мої ангели, що не дають мені зірватися в прірву самотності. А сини… Хай їх Бог судить. Я віддала їм усе — здоров’я, молодість, безсонні ночі, а у відповідь отримала лише пустоту і байдужість. Невже я заслужила, щоб на старість мене забули ті, заради кого я жила?

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 − 3 =

Також цікаво:

З життя7 години ago

Lucy, have you lost your marbles at your age? Your grandchildren are already off to school, and you’re planning a wedding?” — These are the words I heard from my sister when I told her I’m getting married.

15April2025 Dear Diary, I never imagined that, at my age, I would be planning another wedding. When I told my...

З життя7 години ago

Well, Aren’t You Just a Bit Dim?

Youre hopeless, Max. Ive had enough, Max. I cant live like this any longer and, yeah, Im filing for divorce....

З життя8 години ago

When My Daughter Pushed Me Against the Kitchen Wall and Declared, “You’re Off to a Care Home!”

10May2025 Diary Today my daughter Emma shoved me against the kitchen wall and snarled, Youre going to a care home,...

З життя8 години ago

Sophie Raced Around the Rooms, Frantically Trying to Stuff Her Suitcase with the Essentials, Her Movements Jerky and Hasty as If Someone Were Hot on Her Heels.

Evelyn was darting from room to room, trying to cram the essentials into her suitcase. Her movements were frantic, like...

З життя9 години ago

The Soul No Longer Hurts or Weeps

The ache in my soul had finally subsided, and the tears had dried. When my husband Arthur met his tragic...

З життя9 години ago

THE ULTIMATE BEST FRIEND

Poppy, Im getting married, said Molly, flashing an embarrassed grin. The weddings next Friday. Will you come? Id love to...

З життя10 години ago

You’re Free to Choose Your Own Path

Diary 12March No ones holding me back Will be late weve got a complete backlog on the site, Victorias voice...

З життя10 години ago

A Mother’s First Visit to Her Son’s Eight-Storey Mansion Ends in Tears After Her Daughter-in-Law’s Heartfelt Words: “Son, I love you, but I don’t belong here.”

April 28th Tonight I finally set foot inside my son Jamess eightstorey townhouse in Chelsea, but one sentence from his...