З життя
Начальник хотів непомітно допомогти прибиральниці грошима, але знайшов дещо в її сумці.
Директор прагнув непомітно дати трохи грошей прибиральниці, аби допомогти їй, але натрапив на щось у її сумочці.
Тимур помітив молоду прибиральницю, що сиділа в кутку з мокрими від сліз очима.
«Вибачте, можу я чимось допомогти? Що сталося? Хтось вас образив?» – тихо запитав він.
Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози і відповіла:
«Вибачте за клопіт. Усе гаразд.»
«Не потрібно вибачатися. Ви точно все в порядку?» – продовжував із занепокоєнням Тимур.
«Так, вибачте, я піду працювати», – поспіхом відповіла вона і швидко вийшла.
Залишившись сам, Тимур знизав плечима і подумав, що диму без вогню не буває. Дорогою до офісу він роздумував, як допомогти дівчині. Тільки в кабінеті він відкинув голову назад і ухмильнувся: звісно, тут була Тетяна Єгорівна.
Тетяна Єгорівна працювала тут вже досить довго, підтримуючи порядок. Тимур знайшов її номер у записнику і зателефонував.
«Добрий день, Тетяно Єгорівно. Не могли б ви зайти до мене в кабінет за десять хвилин?»
Через деякий час Тетяна Єгорівна сиділа в його кабінеті, насолоджуючись чаєм.
«Може, я просто запросив вас на чай?» – жартував Тимур. «Чому шеф не може запросити прибиральницю на чай?»
Тетяна посміхнулася:
«Ой, припиніть, Тимуре Олександровичу. Що ви хотіли дізнатися?»
«У мене є питання до вас. Хто краще вас знає наших працівників?» – відповів він, готуючись до розмови. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»
«Вона хороша дівчина. Працьовита. Її життя не балує, але вона не здається. Що сталося?» – запитала Тетяна Єгорівна.
«Я бачив її плачучою. Я запитав, але вона втекла», – пояснив Тимур.
Тетяна Єгорівна насупилася:
«Вона тут плакала. Я сказала їй не звертати уваги на тих нарум’янених ляльок. У них нічого, окрім губ і вій. Соня все приймає близько до серця.»
«Її тут образили?» – зацікавився Тимур. «Як так?»
«О, це почалося відтоді, як вона з’явилася тут. Наші дівчата доглянуті, одягнені в дорогу косметику. А Соня — ні, просто природна красуня. Тому вони і нападали — через зневагу до бідності, презирство до слабких. Хіба з чоловіками не так? Відчуваєш слабкість — достаєш для розваги», – пояснила Тетяна Єгорівна.
Тимуру не подобалися інтриги на роботі, але оскільки він вирішив розібратися, то запитав далі:
«І як вони її ображають?»
«Зовнішнім виглядом, одягом. Насміхаються, називають «королевою нетрів», «віслючою шкірою». Немає модного взуття, одягу… І все», – відповіла Тетяна Єгорівна.
Тимур здивувався:
«У нашому колективі люди з вищою освітою, як таке можливе? Може, ви помиляєтеся?»
«Ні, я не помиляюся. Навіть попереджала Світлану, ‘заспокойся.’ Ні, вони знаходять це надто потішним», – відверто відповіла Тетяна Єгорівна.
«А як у неї з життєвою ситуацією, в неї дійсно все складно?» – запитав Тимур.
«Так, у її мами проблеми зі здоров’ям, а інвалідність не надали. Вона не може працювати, але ліки потребує. Соня робить усе, що може, щоб підтримати обох. Вона розумна дівчинка, просто немає часу на навчання», – поділилася Тетяна Єгорівна. Тимур замислився: як люди досі можуть так поводитися у сучасному світі? Він подякував Тетяні Єгорівні за інформацію і провів її з кабінету, залишившись наодинці з думками про несправедливість, яка іноді царює серед людей.
Після деяких роздумів Тимур вирішив втрутитися і спробувати змінити ситуацію. Він дістав гаманець, взяв усе, що було, і вирушив у коридор, де помітив Соню та Тетяну Єгорівну, що прибирали великий зал.
Було багато роботи для прибиральниць, тому Тимур тихо прокрався до їхнього сховища. Сумка Соні відразу потрапила йому на очі. Відкривши її, він знайшов гаманець, маючи намір потай покласти туди гроші, щоб допомогти їй купити одяг. Якби він зробив це відкрито, можливо, поставив би її у незручне становище.
Він був готовий покласти купюри, але зупинився, натрапивши на дико знайомий золотий хрест у гаманці. Це не могло бути в чужому гаманеці! Тимур замислився.
Цей хрест був унікальним: колись належав його батькові. Події двадцятирічної давнини раптом виринули в пам’яті. Мати Тимура раптово захворіла, її стан різко погіршився. Десятирічний Тимур тривожно спостерігав, як його батько, виснажений і розгублений, возив її до лікарів, але лікування було недостатнім.
Того ранку його мати готувала сніданок. Здавалося, що їй стало краще, і Тимур подумав, що одужання близьке. Але вони ще не вийшли з дому, коли його мати раптом побіліла і впала. Батько, піднявши її на руки, закричав:
«Швидше, до машини, їдемо в лікарню!»
Тимур сів поруч із нею в машині, тримаючи її за руку і тихо плакав. Його батько гнав машину так швидко, що всі навколо намагалися дати дорогу. Місто було близько, і раптом, під час обгону, їхня машина зіткнулася з іншою.
Батько був упевнений, що встигне, але водій зустрічної машини, мабуть злякавшись, втратив контроль і з’їхав з дороги. Його батько загальмував із криком:
«Чорт!» Він не влучив у машину, але спричинив аварію — там машина перекинулася.
Батько повернувся і підійшов до перекинутої машини.
Біля тротуару, глядячи на тріщину у вітровому склі, Тимур помітив шестирічну дівчинку. Її мати, на місці водія, була у крові. Тимур бачив, що дівчинка майже не постраждала, але жінка була погано поранена. Батько витягнув незнайомку та застиг, дивлячись на неї. Кров текла по одній щоці, друга була чистою.
Раптом вона вхопилася за хрестик на шиї батька, чіпляючись за нього, і прошепотіла:
«Допоможіть моїй дочці.»
Батько відступив:
«Я не можу», – закричав він, «моя дружина в машині вмирає.»
Він кинувся назад до машини, і вони поїхали далі. Тимур благав:
«Тату, їм потрібна допомога, хтось зупиниться, але ми маємо швидше до лікарні.»
Тимур помітив, що на шиї в батька залишився лише уламок зношеного ланцюжка. Ситуація була страшною, і всю дорогу до лікарні хлопчик уявляв, що сталося з тією жінкою та її дочкою.
Коли вони приїхали, було занадто пізно: лікар сказав, що серце матері не витримало, її більше немає. Життя розділилося на «до» і «після». І зараз Тимур знову зіткнувся з відлунням того далекого минулого, тримаючи в руках хрест, що світився блиском, наче замикаючи коло спогадів.
Протягом усього життя Тимур і його батько ніколи не обговорювали той фатальний випадок на дорозі. Спочатку Тимур намагався знайти інформацію про те, що сталося, але незабаром покинув ці безплідні спроби. Він так нічого і не знайшов.
З тих пір минуло тринадцять років. Батько Тимура давно пішов на пенсію, багато подорожував і часто навідувався на могилу дружини. Він так і не одружився вдруге, хоча мав шанс.
Тимур став успішним бізнесменом, відомим у місті, людиною, що намагалася стерти всі неприємні спогади…
Раптом хтось його окликнув:
«Вибачте, що ви тут робите?»
Він різко обернувся і побачив Соню. Він зрозумів, як абсурдно виглядав, тримаючи чужий гаманець.
«Вибачте, Соня. Це може здатися дивним, але я хотів дати вам премію і не знав, як зробити це простіше.» Він передав їй гроші, вибачився і поспішно залишив сховище.
Вдома Тимур розмірковував кілька годин, перш ніж вирішив поговорити з батьком.
«Тату, нам потрібно поговорити», – сказав він, сідаючи поруч із ним.
Олександр Кирилович підняв брову:
«Нарешті одружуєшся?»
«Ні, тату, не про це. Ти пам’ятаєш день, коли ми везли маму в лікарню і сталася аварія?»
Батько насупився:
«Я думав, ти цього не пам’ятаєш.»
«Ні, тату, я пам’ятаю це надто добре. Ми тоді не допомогли їм, а мама вмирала в машині.»
«Так, Тимуре. Але в нас не було вибору.»
«Ми навіть швидку їм не викликали. Тату, дівчина, яка була в тій машині, тепер працює на мене. Ми повинні допомогти.»
Батько походив по кімнаті, потім повернувся до сина:
«Чому ти впевнений, що це вона?»
Тимур розповів про події дня.
«Думаєш, я не думав про той день? У жінки були серйозні травми. Вона була приречена.»
«Вона вижила, але стала інвалідом. Її дочка тягне все на собі, вона ще зовсім юна. Тату, ми повинні якось допомогти.»
Олександр Сергійович подивився на сина:
«Тимуре, чи є в неї інвалідність чи ні — це вже минуле. Ми не винні. Недосвідчений водій не впорався. Ми навіть не торкнулися їхньої машини.»
«Я розумію, але, тату, є шанс допомогти тут і зараз. Хочеш, щоб хтось усе життя ненавидів тебе?» Тимур піднявся. «Я завжди поважав тебе, знав, що ти сильний чоловік. Зараз я більше розчарований, ніж тоді, тому що зараз ти міг би виправити цю ситуацію.»
Він вийшов, відчуваючи безпрецедентну сум. Батько, якого він завжди поважав, тепер здавався йому чужим.
Коли Соня ввійшла в офіс, Тимур вперше помітив її красу. Вона була справді чарівною, і співробітники, мабуть, просто заздрили їй.
«Сідай, Соню,» запропонував Тимур. «У нас буде довга розмова.»
Соня невпевнено подивилась на нього:
«Я щось не так зробила?»
«Ні, все добре, сідайте,» заспокоїв її він, ставлячи перед нею чашку кави і влаштовуючись у кріслі. «Соню, чому ти не пішла до університету?»
Вона лише знизала плечима:
«Не змогла ще. Мама сильно захворіла.»
«А що з вашою мамою?» – запитав Тимур.
«Ми давно потрапили в аварію. Щось сталося з хребтом,» почала пояснювати Соня. «Біль з’являвся після довгих прогулянок або стояння, але зараз постійний. Лікарі не можуть зрозуміти, а ми не можемо дозволити собі гарну клініку. Я збираю гроші. Крім роботи у вас, я ще працюю охранницею і прибиральницею на сходах. Доходи невеликі, але я стараюся.»
Тимур підійшов до вікна, повністю поглинутий думками:
«Так, ця аварія стала причиною всіх ваших труднощів?»
«Можна так сказати,» вона кивнула.
Тимур повернувся до крісла, але несподівано прозвучав сигнал його телефону — дзвонив батько.
Тимур вибачився:
«На хвилинку, будь ласка.»
Голос батька звучав занепокоєно:
«Тимуре, я зустрівся з нею. Ми нормально поговорили. Я зараз влаштовую її лікування в нашій клініці. Наші найкращі спеціалісти її обстежать. Вона виявилася дуже доброю жінкою, і, здається, не тримає образи. Пізніше все поясню.»
Тимур подивився на Соню з широкою усмішкою:
«Соню, я хочу щиро допомогти тобі. Я владнаю твої справи з навчанням і допоможу фінансово.»
«Але я не можу вчитися, моя мама…» почала протестувати вона.
«Твоя мама вже спрямована до чудової клініки. Мій батько це влаштував», – сказав він, бачачи її розширені очі.
«Але чому? З якої причини?» – здивувалася дівчина.
Тимур потер обличчя руками:
«Я не знаю, як ти відреагуєш, але мушу сказати. Я був у тій машині, що обганяла. Мій батько керував, а моя мама вмирала на задньому сидінні. Ми поспішали, вона була непритомна.»
Соня подивилася на нього, міркуючи:
«Тому ви не допомогли?»
«Так, тато тоді був не в собі. Це не виправдання, але дайте нам шанс допомогти зараз. Я зроблю все, щоб змінити ваше життя,» – сказав він із гіркотою в голосі.
Він запропонував різні форми допомоги. Соня, приголомшена, вже на дверях, обернулася:
«Я розумію, що це вас турбувало все життя. Але, можливо, ваш батько відчує себе краще. Моя мама була недосвідченою за кермом, тому сталася аварія. Вона тільки-но навчилася водити, але майже не їздила. Того дня хтось їй зателефонував і сказав, що тато розважається на стороні. Вона розлютилася, сіла за кермо, а я просто була з нею… Якби не ви, хтось інший міг би налякати її», – вона завершила і вийшла.
Тимур відчув, наче скинули вантаж із плечей: стало легше дихати. Він допоміг Соні, її матері, і тепер його совість була чиста.
Півроку потому Тимур знову зайшов до батька.
«Тату, ми маємо поговорити,» оголосив він.
«Що тепер?» – злякався батько.
«Цього разу я дійсно одружуюся. Соня завершує сесію, і ми подаємо заявку.»
Все управління святкувало на весіллі, яке очолила Тетяна Єгорівна. Мати Соні, після тривалої реабілітації, могла самостійно ходити і навіть трохи танцювати на святкуванні.
Колишні кривдники офісу не наважувалися підняти погляди на Софію Сергіївну та директора, вітаючи їх.
What You Really Need is a Housekeeper, Not a Wife
You really need a housekeeper, not a wife Mum, Mollys chewed my pencil again! Sophie stormed into the kitchen, brandishing...
The Little Grey Mouse Is Happier Than You: How Olga Found Lasting Love and Quiet Happiness While Her Friends Chased Glamour and Lost It All
Emily, come on, you cant be serious, Sarah looked me up and down, eyeing my old cotton dress like it...
My Husband Brought a Colleague to Our Christmas Dinner, So I Asked Them Both to Leave
Where did you put the napkins? I told you to get out the silver ones, they go far better with...
I’m 45 and I’ve Stopped Hosting Guests at Home: Why I Now Prefer Celebrating in Restaurants and Value My Own Comfort Over Entertaining, Even if It Means Declining Impolite Visitors Who Never Reciprocate
I’m 45 now, and honestly, I don’t let people come round to my house anymore. You know how some people...
Drifts of Destiny
Drifts of Fate Matthew, a thirty-five-year-old solicitor, can’t stand New Year’s Eve. For him, its less celebration and more endurance...
“We’ll Be Staying at Yours for a While Because We Can’t Afford Our Own Flat!” — My Friend Told Me. At 65, I Live an Active Life, Exploring New Places and Meeting Fascinating People, but an Unexpected Visit From an Old Friend and Her Entire Family Turned Into a Nightmare That Ended Our Friendship Forever
“We’ll be staying at yours for a bit, as we can’t afford a place of our own!” my friend told...
You Don’t Deserve It — “After my divorce, I thought I’d never trust anyone again,” Andrew admitted, fidgeting with his empty espresso cup. His voice cracked and wavered so convincingly that Kate found herself leaning closer. “You know, when someone betrays you, you lose a part of yourself. She left me with wounds I thought would never heal… I honestly didn’t think I’d survive.” Andrew’s stories poured out for a long time: about his wife who never appreciated him, the pain that wouldn’t let go, the fear of starting over. Each word settled in Kate’s heart like a warm little stone. She imagined herself as the woman who could restore his faith in love—how they’d heal his scars together, how he’d realize true happiness was possible with her by his side. He first mentioned Max on their second date, casually dropped in between dessert and coffee… — “I have a son, by the way. He’s seven. Lives with his mum, but stays with me every weekend. The court said so.” — “That’s wonderful!” Kate beamed. “Children are a blessing.” She started daydreaming: Saturday morning breakfasts for three, trips to the park, TV evenings together. The boy needed a woman’s care, a mother’s warmth. She could become a second mum—not a replacement, but someone close, someone family… — “Are you sure you don’t mind?” Andrew watched her with a crooked smile she mistook for wariness at the time. “A lot of women run when they hear about a kid.” — “I’m not most women,” she said proudly. Her first weekend with Max was a celebration. Kate made blueberry pancakes—his absolute favourite, as Andrew had tipped her off. Patiently, she helped him through his maths homework. She washed his dinosaur T-shirt, pressed his school uniform, made sure he was in bed by nine sharp. — “You should have a rest,” she told Andrew after he’d sprawled out on the sofa with the remote. “I’ve got this covered.” Andrew nodded—or so it seemed then, gratefully. But now she realized it was the nod of a man taking his due. Time marched on. Kate worked as a logistics manager, out by eight, home after seven. Decent salary by London standards—enough for two. But there were three. — “Hold-up on site again,” Andrew would say as if announcing a hurricane, “Client’s pulled out. But there’s a big contract coming, I promise.” The “big contract” hovered on the horizon for a year and a half, sometimes getting closer, mostly never arriving. But the bills always came—rent, utilities, internet, groceries, child support for Marina, new trainers for Max, school contributions. Kate paid all of them, quietly. She skimped on lunches, brought in tupperware pasta, walked home in the rain to save on cabs. She hadn’t had a manicure in a year—did her own nails and tried not to remember the luxury of professional treatments. Three years, and Andrew had given her flowers exactly three times. Kate remembered each bouquet—cheap roses from the convenience kiosk near their tube stop, droopy and with snapped-off thorns. Probably on special offer… The first was an apology after Andrew called her hysterical in front of Max. The second came after an argument about a friend who visited unannounced. The third, when he missed her birthday because he lingered with mates—simply forgot. — “Andrew, I don’t want expensive gifts,” she tried to keep her voice gentle. “Just… sometimes I’d like to know you’re thinking of me. Even a card…” His face contorted instantly. — “So it’s all about money for you, is it? Presents? Don’t you care about love? Or what I’ve been through?” — “That’s not what—” — “You don’t deserve it.” Andrew spat the words at her like dirt. “After all I do for you, you still complain.” She fell silent. She always did—it made things easier. Easier to live, to breathe, to pretend everything was fine. Yet, for mates’ nights, Andrew always found cash. Pubs, football at the local, café Thursdays. He’d come home tipsy, reeking of sweat and cigarettes, flop onto the bed without noticing Kate was still awake. She convinced herself this was how love worked. Love meant sacrifice. Love meant patience. He would change, surely. She just had to be even more attentive, love even harder—after all, look at what he’d suffered… Talk of marriage became a minefield. — “We’re happy as we are, why do we need a piece of paper?” Andrew waved the question away like a pesky fly. “After what happened with Marina, I need time.” — “It’s been three years, Andrew. That’s a long time.” — “Now you’re pressuring me—always pressuring!” He stormed off, ending the conversation. Kate longed for children of her own. She was twenty-eight, the ticking biological clock growing louder each month. But Andrew wasn’t interested in a second round of fatherhood—he had a son, and that was enough for him. Then came that Saturday—she asked for just one day. One day. — “The girls are inviting me over. We haven’t seen each other in ages. I’ll be back by evening.” Andrew looked at her as though she’d announced she was emigrating. — “And Max?” — “He’s your son, Andrew. Spend the day with him.” — “So you’re abandoning us? On a Saturday? When I’m expecting to relax?” She blinked. In three years she’d never left them alone. Never asked for a day to herself. She cooked, cleaned, tutored homework, washed, ironed—while holding a full-time job. — “I just want to see my friends. It’s only a few hours… And he’s your son. Can’t you spend a day with him on your own?” — “You’re supposed to love my child as much as me!” Andrew suddenly roared. “You live in my flat, eat my food, and now you’ve got the nerve to make demands?!” His flat. His food. Kate paid the rent. Kate bought the food. Three years supporting a man who yelled at her for wanting to spend a day with her friends. She looked at Andrew—twisted face, throbbing temples, fists clenched—and saw him for the first time. Not as a wounded soul, not a helpless victim in need of rescue, but an adult who had learned to expertly exploit kindness. Kate, to him, was not a beloved partner, not a future wife. She was a walking wallet and a live-in maid. That was all. When Andrew left to drop Max back to Marina, Kate took out her suitcase. Her hands moved calmly, no shakes, no doubts. Passport. Mobile. Charger. A couple of shirts and jeans. The rest could be bought later. The rest didn’t matter. She left no note. What could she explain to a man who never valued her? The door closed behind her quietly, no fuss, no drama. The calls started within an hour—one, then another, then a barrage—a shrill, endless trill that made her phone quiver. — “Kate, where are you?! What’s going on?! You’ve gone, there’s no dinner! Am I supposed to go hungry now? What the hell?!” She listened—his voice angry, demanding, full of righteous indignation—and marvelled. Even now, as she’d left, Andrew thought only of himself. How inconvenient this was. Who would make his tea? No “sorry”. No “what happened”. Just “how dare you”. Kate blocked his number. Blocked him on Messenger. On every social platform—brick by brick, she built herself a wall. Three years. Three years with someone who never loved her. Who used her empathy as a disposable resource. Who convinced her that self-sacrifice was love. But that’s not love. Love doesn’t humiliate. Love doesn’t reduce someone to a servant. Kate walked through the twilight streets of London and for the first time in ages, she could breathe. She vowed she’d never again confuse love with self-neglect. Never again give herself away to those who prey on pity. And always, always choose herself. Just herself.
I never thought Id be able to trust anyone again after my divorce, Andrew was turning an empty espresso cup...
My Ex-Husband’s Son from His New Marriage Fell Ill – He Asked Me for Financial Help and I Refused!
Im 37 years old. Ive been divorced for a good ten years now. My ex-husband was unfaithful and I couldnt...