З життя
Начальник хотів непомітно допомогти прибиральниці грошима, але знайшов дещо в її сумці.
Директор прагнув непомітно дати трохи грошей прибиральниці, аби допомогти їй, але натрапив на щось у її сумочці.
Тимур помітив молоду прибиральницю, що сиділа в кутку з мокрими від сліз очима.
«Вибачте, можу я чимось допомогти? Що сталося? Хтось вас образив?» – тихо запитав він.
Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози і відповіла:
«Вибачте за клопіт. Усе гаразд.»
«Не потрібно вибачатися. Ви точно все в порядку?» – продовжував із занепокоєнням Тимур.
«Так, вибачте, я піду працювати», – поспіхом відповіла вона і швидко вийшла.
Залишившись сам, Тимур знизав плечима і подумав, що диму без вогню не буває. Дорогою до офісу він роздумував, як допомогти дівчині. Тільки в кабінеті він відкинув голову назад і ухмильнувся: звісно, тут була Тетяна Єгорівна.
Тетяна Єгорівна працювала тут вже досить довго, підтримуючи порядок. Тимур знайшов її номер у записнику і зателефонував.
«Добрий день, Тетяно Єгорівно. Не могли б ви зайти до мене в кабінет за десять хвилин?»
Через деякий час Тетяна Єгорівна сиділа в його кабінеті, насолоджуючись чаєм.
«Може, я просто запросив вас на чай?» – жартував Тимур. «Чому шеф не може запросити прибиральницю на чай?»
Тетяна посміхнулася:
«Ой, припиніть, Тимуре Олександровичу. Що ви хотіли дізнатися?»
«У мене є питання до вас. Хто краще вас знає наших працівників?» – відповів він, готуючись до розмови. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»
«Вона хороша дівчина. Працьовита. Її життя не балує, але вона не здається. Що сталося?» – запитала Тетяна Єгорівна.
«Я бачив її плачучою. Я запитав, але вона втекла», – пояснив Тимур.
Тетяна Єгорівна насупилася:
«Вона тут плакала. Я сказала їй не звертати уваги на тих нарум’янених ляльок. У них нічого, окрім губ і вій. Соня все приймає близько до серця.»
«Її тут образили?» – зацікавився Тимур. «Як так?»
«О, це почалося відтоді, як вона з’явилася тут. Наші дівчата доглянуті, одягнені в дорогу косметику. А Соня — ні, просто природна красуня. Тому вони і нападали — через зневагу до бідності, презирство до слабких. Хіба з чоловіками не так? Відчуваєш слабкість — достаєш для розваги», – пояснила Тетяна Єгорівна.
Тимуру не подобалися інтриги на роботі, але оскільки він вирішив розібратися, то запитав далі:
«І як вони її ображають?»
«Зовнішнім виглядом, одягом. Насміхаються, називають «королевою нетрів», «віслючою шкірою». Немає модного взуття, одягу… І все», – відповіла Тетяна Єгорівна.
Тимур здивувався:
«У нашому колективі люди з вищою освітою, як таке можливе? Може, ви помиляєтеся?»
«Ні, я не помиляюся. Навіть попереджала Світлану, ‘заспокойся.’ Ні, вони знаходять це надто потішним», – відверто відповіла Тетяна Єгорівна.
«А як у неї з життєвою ситуацією, в неї дійсно все складно?» – запитав Тимур.
«Так, у її мами проблеми зі здоров’ям, а інвалідність не надали. Вона не може працювати, але ліки потребує. Соня робить усе, що може, щоб підтримати обох. Вона розумна дівчинка, просто немає часу на навчання», – поділилася Тетяна Єгорівна. Тимур замислився: як люди досі можуть так поводитися у сучасному світі? Він подякував Тетяні Єгорівні за інформацію і провів її з кабінету, залишившись наодинці з думками про несправедливість, яка іноді царює серед людей.
Після деяких роздумів Тимур вирішив втрутитися і спробувати змінити ситуацію. Він дістав гаманець, взяв усе, що було, і вирушив у коридор, де помітив Соню та Тетяну Єгорівну, що прибирали великий зал.
Було багато роботи для прибиральниць, тому Тимур тихо прокрався до їхнього сховища. Сумка Соні відразу потрапила йому на очі. Відкривши її, він знайшов гаманець, маючи намір потай покласти туди гроші, щоб допомогти їй купити одяг. Якби він зробив це відкрито, можливо, поставив би її у незручне становище.
Він був готовий покласти купюри, але зупинився, натрапивши на дико знайомий золотий хрест у гаманці. Це не могло бути в чужому гаманеці! Тимур замислився.
Цей хрест був унікальним: колись належав його батькові. Події двадцятирічної давнини раптом виринули в пам’яті. Мати Тимура раптово захворіла, її стан різко погіршився. Десятирічний Тимур тривожно спостерігав, як його батько, виснажений і розгублений, возив її до лікарів, але лікування було недостатнім.
Того ранку його мати готувала сніданок. Здавалося, що їй стало краще, і Тимур подумав, що одужання близьке. Але вони ще не вийшли з дому, коли його мати раптом побіліла і впала. Батько, піднявши її на руки, закричав:
«Швидше, до машини, їдемо в лікарню!»
Тимур сів поруч із нею в машині, тримаючи її за руку і тихо плакав. Його батько гнав машину так швидко, що всі навколо намагалися дати дорогу. Місто було близько, і раптом, під час обгону, їхня машина зіткнулася з іншою.
Батько був упевнений, що встигне, але водій зустрічної машини, мабуть злякавшись, втратив контроль і з’їхав з дороги. Його батько загальмував із криком:
«Чорт!» Він не влучив у машину, але спричинив аварію — там машина перекинулася.
Батько повернувся і підійшов до перекинутої машини.
Біля тротуару, глядячи на тріщину у вітровому склі, Тимур помітив шестирічну дівчинку. Її мати, на місці водія, була у крові. Тимур бачив, що дівчинка майже не постраждала, але жінка була погано поранена. Батько витягнув незнайомку та застиг, дивлячись на неї. Кров текла по одній щоці, друга була чистою.
Раптом вона вхопилася за хрестик на шиї батька, чіпляючись за нього, і прошепотіла:
«Допоможіть моїй дочці.»
Батько відступив:
«Я не можу», – закричав він, «моя дружина в машині вмирає.»
Він кинувся назад до машини, і вони поїхали далі. Тимур благав:
«Тату, їм потрібна допомога, хтось зупиниться, але ми маємо швидше до лікарні.»
Тимур помітив, що на шиї в батька залишився лише уламок зношеного ланцюжка. Ситуація була страшною, і всю дорогу до лікарні хлопчик уявляв, що сталося з тією жінкою та її дочкою.
Коли вони приїхали, було занадто пізно: лікар сказав, що серце матері не витримало, її більше немає. Життя розділилося на «до» і «після». І зараз Тимур знову зіткнувся з відлунням того далекого минулого, тримаючи в руках хрест, що світився блиском, наче замикаючи коло спогадів.
Протягом усього життя Тимур і його батько ніколи не обговорювали той фатальний випадок на дорозі. Спочатку Тимур намагався знайти інформацію про те, що сталося, але незабаром покинув ці безплідні спроби. Він так нічого і не знайшов.
З тих пір минуло тринадцять років. Батько Тимура давно пішов на пенсію, багато подорожував і часто навідувався на могилу дружини. Він так і не одружився вдруге, хоча мав шанс.
Тимур став успішним бізнесменом, відомим у місті, людиною, що намагалася стерти всі неприємні спогади…
Раптом хтось його окликнув:
«Вибачте, що ви тут робите?»
Він різко обернувся і побачив Соню. Він зрозумів, як абсурдно виглядав, тримаючи чужий гаманець.
«Вибачте, Соня. Це може здатися дивним, але я хотів дати вам премію і не знав, як зробити це простіше.» Він передав їй гроші, вибачився і поспішно залишив сховище.
Вдома Тимур розмірковував кілька годин, перш ніж вирішив поговорити з батьком.
«Тату, нам потрібно поговорити», – сказав він, сідаючи поруч із ним.
Олександр Кирилович підняв брову:
«Нарешті одружуєшся?»
«Ні, тату, не про це. Ти пам’ятаєш день, коли ми везли маму в лікарню і сталася аварія?»
Батько насупився:
«Я думав, ти цього не пам’ятаєш.»
«Ні, тату, я пам’ятаю це надто добре. Ми тоді не допомогли їм, а мама вмирала в машині.»
«Так, Тимуре. Але в нас не було вибору.»
«Ми навіть швидку їм не викликали. Тату, дівчина, яка була в тій машині, тепер працює на мене. Ми повинні допомогти.»
Батько походив по кімнаті, потім повернувся до сина:
«Чому ти впевнений, що це вона?»
Тимур розповів про події дня.
«Думаєш, я не думав про той день? У жінки були серйозні травми. Вона була приречена.»
«Вона вижила, але стала інвалідом. Її дочка тягне все на собі, вона ще зовсім юна. Тату, ми повинні якось допомогти.»
Олександр Сергійович подивився на сина:
«Тимуре, чи є в неї інвалідність чи ні — це вже минуле. Ми не винні. Недосвідчений водій не впорався. Ми навіть не торкнулися їхньої машини.»
«Я розумію, але, тату, є шанс допомогти тут і зараз. Хочеш, щоб хтось усе життя ненавидів тебе?» Тимур піднявся. «Я завжди поважав тебе, знав, що ти сильний чоловік. Зараз я більше розчарований, ніж тоді, тому що зараз ти міг би виправити цю ситуацію.»
Він вийшов, відчуваючи безпрецедентну сум. Батько, якого він завжди поважав, тепер здавався йому чужим.
Коли Соня ввійшла в офіс, Тимур вперше помітив її красу. Вона була справді чарівною, і співробітники, мабуть, просто заздрили їй.
«Сідай, Соню,» запропонував Тимур. «У нас буде довга розмова.»
Соня невпевнено подивилась на нього:
«Я щось не так зробила?»
«Ні, все добре, сідайте,» заспокоїв її він, ставлячи перед нею чашку кави і влаштовуючись у кріслі. «Соню, чому ти не пішла до університету?»
Вона лише знизала плечима:
«Не змогла ще. Мама сильно захворіла.»
«А що з вашою мамою?» – запитав Тимур.
«Ми давно потрапили в аварію. Щось сталося з хребтом,» почала пояснювати Соня. «Біль з’являвся після довгих прогулянок або стояння, але зараз постійний. Лікарі не можуть зрозуміти, а ми не можемо дозволити собі гарну клініку. Я збираю гроші. Крім роботи у вас, я ще працюю охранницею і прибиральницею на сходах. Доходи невеликі, але я стараюся.»
Тимур підійшов до вікна, повністю поглинутий думками:
«Так, ця аварія стала причиною всіх ваших труднощів?»
«Можна так сказати,» вона кивнула.
Тимур повернувся до крісла, але несподівано прозвучав сигнал його телефону — дзвонив батько.
Тимур вибачився:
«На хвилинку, будь ласка.»
Голос батька звучав занепокоєно:
«Тимуре, я зустрівся з нею. Ми нормально поговорили. Я зараз влаштовую її лікування в нашій клініці. Наші найкращі спеціалісти її обстежать. Вона виявилася дуже доброю жінкою, і, здається, не тримає образи. Пізніше все поясню.»
Тимур подивився на Соню з широкою усмішкою:
«Соню, я хочу щиро допомогти тобі. Я владнаю твої справи з навчанням і допоможу фінансово.»
«Але я не можу вчитися, моя мама…» почала протестувати вона.
«Твоя мама вже спрямована до чудової клініки. Мій батько це влаштував», – сказав він, бачачи її розширені очі.
«Але чому? З якої причини?» – здивувалася дівчина.
Тимур потер обличчя руками:
«Я не знаю, як ти відреагуєш, але мушу сказати. Я був у тій машині, що обганяла. Мій батько керував, а моя мама вмирала на задньому сидінні. Ми поспішали, вона була непритомна.»
Соня подивилася на нього, міркуючи:
«Тому ви не допомогли?»
«Так, тато тоді був не в собі. Це не виправдання, але дайте нам шанс допомогти зараз. Я зроблю все, щоб змінити ваше життя,» – сказав він із гіркотою в голосі.
Він запропонував різні форми допомоги. Соня, приголомшена, вже на дверях, обернулася:
«Я розумію, що це вас турбувало все життя. Але, можливо, ваш батько відчує себе краще. Моя мама була недосвідченою за кермом, тому сталася аварія. Вона тільки-но навчилася водити, але майже не їздила. Того дня хтось їй зателефонував і сказав, що тато розважається на стороні. Вона розлютилася, сіла за кермо, а я просто була з нею… Якби не ви, хтось інший міг би налякати її», – вона завершила і вийшла.
Тимур відчув, наче скинули вантаж із плечей: стало легше дихати. Він допоміг Соні, її матері, і тепер його совість була чиста.
Півроку потому Тимур знову зайшов до батька.
«Тату, ми маємо поговорити,» оголосив він.
«Що тепер?» – злякався батько.
«Цього разу я дійсно одружуюся. Соня завершує сесію, і ми подаємо заявку.»
Все управління святкувало на весіллі, яке очолила Тетяна Єгорівна. Мати Соні, після тривалої реабілітації, могла самостійно ходити і навіть трохи танцювати на святкуванні.
Колишні кривдники офісу не наважувалися підняти погляди на Софію Сергіївну та директора, вітаючи їх.
A Life Back in Order – “Lada, I Forbid You From Speaking to Your Sister and Her Family!” My Husband Gave Me an Ultimatum, Enraged at My Bond With My Sister Natasha, While His Own Drinking and Cheating Tore Our Marriage Apart – But When a Stranger Turned Up With His Secret Son, I Finally Found The Strength To Break Free and Discover True Happiness with Kind-Hearted Dr. Herman Lewis
LIFE, SORTED Lydia, Im forbidding you from seeing your sister and her family again! They’ve got their life, weve got...
Bitterness at the Bottom of My Soul “The children’s home has been waiting for you for ages! Get out of our family!” I screamed with a trembling voice. The target of my wild indignation was my cousin, Dima. God, how I loved him as a child! Blond hair, bright blue eyes, cheerful nature — that was Dima. …Relatives often gathered around the festive table. Of all my cousins, I singled out Dima. He could spin tales with his tongue like a lace maker and he drew brilliantly. Sometimes he would churn out five or six sketches an evening. I would stare, entranced by their beauty, quietly gathering his drawings and hiding them in my desk. I carefully treasured my cousin’s artwork. Dima was two years older than me. When he turned 14, his mother died—gone so suddenly, she just didn’t wake up… The question arose—what would happen to Dima? Naturally, they first turned to his father, but finding him was no easy feat. He and Dima’s mother were long divorced, and the new family “couldn’t be disturbed.” The rest of the relatives just shrugged: “We have our own families, our own problems.” Turns out, during the day, family is there, but come nightfall, not a soul to be found. So, with two kids of their own, my parents became Dima’s guardians—after all, Dima’s late mother was my dad’s younger sister. At first, I was happy that Dima would be living with us. But then… On his very first day in our home, Dima’s behavior set me on edge. To comfort her orphaned nephew, my mum asked, “Is there anything you’d like, Dima? Don’t be shy, just say.” And Dima immediately replied, “A model train set.” Now, this wasn’t a cheap toy. I was shocked—your mum just died, the most important person in your life, and all you want is a train set? How could you even think of that? But my parents immediately bought him his dream. Then it was, “Buy me a tape player, jeans, a designer jacket…” This was the eighties, mind you, and not only was this stuff pricey, but it was impossible to get. My parents made sacrifices for the orphan, even at our own expense. My brother and I understood and didn’t complain. …When Dima turned sixteen, he discovered girls. And he wasn’t afraid to show his affection. Worse yet, he started making advances toward me—his own cousin. But as a sporty girl, I skillfully dodged his unwelcome attention. We’d even come to blows. I would cry and cry. I never told my parents—they didn’t need the heartache. Kids don’t talk about such things. After I fended him off, Dima wasted no time turning to my friends, who actually competed for his attention. …But Dima was also a shameless thief. I remember my piggy bank: saving on school lunches to buy presents for my parents, only to find it empty one day! Dima denied everything—didn’t bat an eye, didn’t blush, just outright lied. It broke my heart. How could he steal while living under our roof? He was wrecking our family from within, but Dima really didn’t understand why I was upset. He truly believed everyone owed him. I began to hate him. That’s when I finally screamed at him: “Get out of our family!” I lashed him with my words—said things that can never be taken back… My mum barely managed to calm me. From that day on, Dima ceased to exist for me. I ignored him completely. Later, I learned the other relatives knew what a “character” Dima was—they lived nearby and seen it all. Our family lived across town. Even Dima’s former teachers warned my parents: “You’re making a big mistake. Dima will ruin your other children too.” …At a new school, he met Katy—she loved Dima all her life. She married him straight out of school. They had a daughter, and Katy put up with his lies and cheating without protest. As they say: single life is hardship, married life is double. Dima joined the Army, stationed in Scotland. There, he started another family—he somehow managed it during leave. When his service ended, he stayed in Scotland. He had a son there. Katy, not hesitating, went after him and, by hook or by crook, brought him back home. My parents never received a word of thanks from cousin Dima—not that they expected it. Now, fifty years on, Dmitri is an active member of the local Anglican church. He and Katy have five grandchildren. On the surface, all seems well, but the bitterness of life with Dima remains… No amount of sugar could ever sweeten it.
SORROW AT THE BOTTOM OF MY HEART Youve needed a childrens home for years! Get out of our family! I...
Bittersweet Happiness – “What’s wrong with that young lady? She’s a good girl. Modest, neat, a hardworking student. She loves you,” Helen Edwards chastised her son. “Mum, I’ll handle it…” Denis clearly ended the pointless conversation. Helen left the room. “He’ll handle it… How many girls has he turned away… Nearly forty, and soon no one will do. Nothing’s ever right for him…” she thought with a heavy sigh. “Son, dinner’s ready,” Helen called from the kitchen. Denis responded instantly, tucking into his mother’s homemade stew. “Thank you, Mum. Delicious, as always.” “You should be saying that to your wife, not me,” Helen couldn’t let it go. “Mum…” Denis drank his compote and prepared to leave. “Wait, son. Do you know, I once visited a fortune-teller? She took one look at me and said: ‘Your son will have happiness, but it will be bittersweet.’” “Oh, Mum, don’t believe such things,” Denis grinned. …Through the years, different women—some loved, some not—came and went in Denis’s life. …Inna was smart, cultured, shockingly wise for her age. She often gave sound advice to the nine-years-older Denis. At first he liked this, but then he began to see Inna more as a mentor than anything else. Everything felt colourless. They split up. Polly had an eight-year-old son. Try as he might, Denis couldn’t get through to the boy, though he loved Polly. She was beautiful, but too headstrong. Whenever they quarrelled, he’d try to patch things up with gifts. The arguments felt senseless. Something was always missing—maybe peace and stability. Vera was everything he’d ever wanted in a woman. Denis almost married her. She was decent, pure, balanced—he felt like he had to “wear kid gloves” just to speak to her. He even moved into her flat. He was ready to start a family. But… He came home unexpectedly from a work trip to find Vera in bed with her old school friend. Classic… After that, Denis moved back in with his mum. Enough romance, he decided. “I’ll be a bachelor—a solid family of one,” he joked to his mum. Helen would shrug and sigh: “Will you ever find your one, son?” But fate had its own plan. Suddenly, unexpectedly. Denis was travelling for work, claimed his usual bottom bunk in the train carriage. A woman entered: “Excuse me, would you mind swapping? Can I have your lower bunk? Please.” “No trouble,” Denis replied. He looked her over—nothing remarkable. Yet his heart skipped. “Maybe she’s the one…” He clambered onto the top bunk and dozed off… “Glad you’re awake! Come, have some tea,” the stranger cooed. Denis climbed down and they started talking. “Larissa,” she introduced herself. “Denis. Nice to meet you, Larissa.” They talked throughout the evening. Denis felt instantly at ease. He didn’t try to impress her; everything just flowed, as if he’d known her forever. They exchanged numbers, just in case… A couple of weeks later, he couldn’t resist calling her. One thing led to another… Dates, kisses, promises… Denis couldn’t imagine his life without Larissa. At forty years old! He’d always let previous girlfriends go easily—but not this one… He wanted to lose himself entirely in her life. Larissa surrounded Denis with love, care, and understanding. Three months in, he offered his heart and hand. “Denis, I’m seven years older than you. I have three children. We live in a council flat,” Larissa admitted. She never lied. “I know, Lara. I’ve met your kids—you’ll all move in with me. It’s sorted. I love every inch of you. You’re my last and only,” said Denis, kissing her tenderly. “All right, Denis, let’s give it a try,” murmured a shy Larissa. “No, not try, Lara. We’ll be together. For good,” Denis squeezed her hand. “Do you hear me? Forever.” When Helen learned his plans, all she could say was: “You’ve really outdone yourself this time… The plainest girl of them all…” …Nine months later, their daughter was born—a child with Down’s syndrome. Denis felt both joy and worry for Larissa. Would she cope? Having a child with special needs is never easy. …Today, Denis and Larissa’s daughter is eight. The whole family adores her. Denis worships Larissa. Bittersweet, but happiness…
BITTERSWEET JOY What is it you dont like about this young lady? Shes a lovely girl. Polite, tidy, bright enough...
The Postage Stamp: How Illya Left Katya for Another Woman, Katya Swore Revenge on All Men, and Daughter Sonia Discovered the Secret of Real Love
A POSTAGE STAMP Toms left Emily, Mum sighs heavily. What do you mean? Im confused. Im baffled myself. He was...
A Lifetime with My One True Wife: Love, Patience, Broken Porcelain, and the Bittersweet Legacy of a Brother’s Secret Regret
MY OWN WIFE How have you managed to stay with the same wife all these years? Whats the secret? My...
A Husband Worth More Than Bitter Resentment: From Loss and Iron-Selling to New Love, Second Chances, and Family Turmoil – My English Tale of Marriage, Heartbreak, and Hope
MY HUSBAND IS WORTH MORE THAN BITTER RESENTMENT Henry, that was the final straw! Were getting a divorce. No need...
A Christmas Eve Miracle: How Paul Forgot His Daughter’s Gift, Adopted a Kitten, and Found the True Spirit of the New Year
A Christmas Eve Miracle Tom, can you please explain how you managed to forget? Sarah looked at me with a...
Broken by Nagging: The Night Stepan Finally Let His Tears Fall – A Village Story of a Silent Man, a Demanding Wife and Mother-in-Law, and the Healing Power of a Kind Word
So, listen, Ive got to tell you about something that happened a while back stuck with me, honestly. This bloke...