З життя
Начальник хотів непомітно допомогти прибиральниці грошима, але знайшов дещо в її сумці.
Директор прагнув непомітно дати трохи грошей прибиральниці, аби допомогти їй, але натрапив на щось у її сумочці.
Тимур помітив молоду прибиральницю, що сиділа в кутку з мокрими від сліз очима.
«Вибачте, можу я чимось допомогти? Що сталося? Хтось вас образив?» – тихо запитав він.
Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози і відповіла:
«Вибачте за клопіт. Усе гаразд.»
«Не потрібно вибачатися. Ви точно все в порядку?» – продовжував із занепокоєнням Тимур.
«Так, вибачте, я піду працювати», – поспіхом відповіла вона і швидко вийшла.
Залишившись сам, Тимур знизав плечима і подумав, що диму без вогню не буває. Дорогою до офісу він роздумував, як допомогти дівчині. Тільки в кабінеті він відкинув голову назад і ухмильнувся: звісно, тут була Тетяна Єгорівна.
Тетяна Єгорівна працювала тут вже досить довго, підтримуючи порядок. Тимур знайшов її номер у записнику і зателефонував.
«Добрий день, Тетяно Єгорівно. Не могли б ви зайти до мене в кабінет за десять хвилин?»
Через деякий час Тетяна Єгорівна сиділа в його кабінеті, насолоджуючись чаєм.
«Може, я просто запросив вас на чай?» – жартував Тимур. «Чому шеф не може запросити прибиральницю на чай?»
Тетяна посміхнулася:
«Ой, припиніть, Тимуре Олександровичу. Що ви хотіли дізнатися?»
«У мене є питання до вас. Хто краще вас знає наших працівників?» – відповів він, готуючись до розмови. «Що ви думаєте про нову прибиральницю?»
«Вона хороша дівчина. Працьовита. Її життя не балує, але вона не здається. Що сталося?» – запитала Тетяна Єгорівна.
«Я бачив її плачучою. Я запитав, але вона втекла», – пояснив Тимур.
Тетяна Єгорівна насупилася:
«Вона тут плакала. Я сказала їй не звертати уваги на тих нарум’янених ляльок. У них нічого, окрім губ і вій. Соня все приймає близько до серця.»
«Її тут образили?» – зацікавився Тимур. «Як так?»
«О, це почалося відтоді, як вона з’явилася тут. Наші дівчата доглянуті, одягнені в дорогу косметику. А Соня — ні, просто природна красуня. Тому вони і нападали — через зневагу до бідності, презирство до слабких. Хіба з чоловіками не так? Відчуваєш слабкість — достаєш для розваги», – пояснила Тетяна Єгорівна.
Тимуру не подобалися інтриги на роботі, але оскільки він вирішив розібратися, то запитав далі:
«І як вони її ображають?»
«Зовнішнім виглядом, одягом. Насміхаються, називають «королевою нетрів», «віслючою шкірою». Немає модного взуття, одягу… І все», – відповіла Тетяна Єгорівна.
Тимур здивувався:
«У нашому колективі люди з вищою освітою, як таке можливе? Може, ви помиляєтеся?»
«Ні, я не помиляюся. Навіть попереджала Світлану, ‘заспокойся.’ Ні, вони знаходять це надто потішним», – відверто відповіла Тетяна Єгорівна.
«А як у неї з життєвою ситуацією, в неї дійсно все складно?» – запитав Тимур.
«Так, у її мами проблеми зі здоров’ям, а інвалідність не надали. Вона не може працювати, але ліки потребує. Соня робить усе, що може, щоб підтримати обох. Вона розумна дівчинка, просто немає часу на навчання», – поділилася Тетяна Єгорівна. Тимур замислився: як люди досі можуть так поводитися у сучасному світі? Він подякував Тетяні Єгорівні за інформацію і провів її з кабінету, залишившись наодинці з думками про несправедливість, яка іноді царює серед людей.
Після деяких роздумів Тимур вирішив втрутитися і спробувати змінити ситуацію. Він дістав гаманець, взяв усе, що було, і вирушив у коридор, де помітив Соню та Тетяну Єгорівну, що прибирали великий зал.
Було багато роботи для прибиральниць, тому Тимур тихо прокрався до їхнього сховища. Сумка Соні відразу потрапила йому на очі. Відкривши її, він знайшов гаманець, маючи намір потай покласти туди гроші, щоб допомогти їй купити одяг. Якби він зробив це відкрито, можливо, поставив би її у незручне становище.
Він був готовий покласти купюри, але зупинився, натрапивши на дико знайомий золотий хрест у гаманці. Це не могло бути в чужому гаманеці! Тимур замислився.
Цей хрест був унікальним: колись належав його батькові. Події двадцятирічної давнини раптом виринули в пам’яті. Мати Тимура раптово захворіла, її стан різко погіршився. Десятирічний Тимур тривожно спостерігав, як його батько, виснажений і розгублений, возив її до лікарів, але лікування було недостатнім.
Того ранку його мати готувала сніданок. Здавалося, що їй стало краще, і Тимур подумав, що одужання близьке. Але вони ще не вийшли з дому, коли його мати раптом побіліла і впала. Батько, піднявши її на руки, закричав:
«Швидше, до машини, їдемо в лікарню!»
Тимур сів поруч із нею в машині, тримаючи її за руку і тихо плакав. Його батько гнав машину так швидко, що всі навколо намагалися дати дорогу. Місто було близько, і раптом, під час обгону, їхня машина зіткнулася з іншою.
Батько був упевнений, що встигне, але водій зустрічної машини, мабуть злякавшись, втратив контроль і з’їхав з дороги. Його батько загальмував із криком:
«Чорт!» Він не влучив у машину, але спричинив аварію — там машина перекинулася.
Батько повернувся і підійшов до перекинутої машини.
Біля тротуару, глядячи на тріщину у вітровому склі, Тимур помітив шестирічну дівчинку. Її мати, на місці водія, була у крові. Тимур бачив, що дівчинка майже не постраждала, але жінка була погано поранена. Батько витягнув незнайомку та застиг, дивлячись на неї. Кров текла по одній щоці, друга була чистою.
Раптом вона вхопилася за хрестик на шиї батька, чіпляючись за нього, і прошепотіла:
«Допоможіть моїй дочці.»
Батько відступив:
«Я не можу», – закричав він, «моя дружина в машині вмирає.»
Він кинувся назад до машини, і вони поїхали далі. Тимур благав:
«Тату, їм потрібна допомога, хтось зупиниться, але ми маємо швидше до лікарні.»
Тимур помітив, що на шиї в батька залишився лише уламок зношеного ланцюжка. Ситуація була страшною, і всю дорогу до лікарні хлопчик уявляв, що сталося з тією жінкою та її дочкою.
Коли вони приїхали, було занадто пізно: лікар сказав, що серце матері не витримало, її більше немає. Життя розділилося на «до» і «після». І зараз Тимур знову зіткнувся з відлунням того далекого минулого, тримаючи в руках хрест, що світився блиском, наче замикаючи коло спогадів.
Протягом усього життя Тимур і його батько ніколи не обговорювали той фатальний випадок на дорозі. Спочатку Тимур намагався знайти інформацію про те, що сталося, але незабаром покинув ці безплідні спроби. Він так нічого і не знайшов.
З тих пір минуло тринадцять років. Батько Тимура давно пішов на пенсію, багато подорожував і часто навідувався на могилу дружини. Він так і не одружився вдруге, хоча мав шанс.
Тимур став успішним бізнесменом, відомим у місті, людиною, що намагалася стерти всі неприємні спогади…
Раптом хтось його окликнув:
«Вибачте, що ви тут робите?»
Він різко обернувся і побачив Соню. Він зрозумів, як абсурдно виглядав, тримаючи чужий гаманець.
«Вибачте, Соня. Це може здатися дивним, але я хотів дати вам премію і не знав, як зробити це простіше.» Він передав їй гроші, вибачився і поспішно залишив сховище.
Вдома Тимур розмірковував кілька годин, перш ніж вирішив поговорити з батьком.
«Тату, нам потрібно поговорити», – сказав він, сідаючи поруч із ним.
Олександр Кирилович підняв брову:
«Нарешті одружуєшся?»
«Ні, тату, не про це. Ти пам’ятаєш день, коли ми везли маму в лікарню і сталася аварія?»
Батько насупився:
«Я думав, ти цього не пам’ятаєш.»
«Ні, тату, я пам’ятаю це надто добре. Ми тоді не допомогли їм, а мама вмирала в машині.»
«Так, Тимуре. Але в нас не було вибору.»
«Ми навіть швидку їм не викликали. Тату, дівчина, яка була в тій машині, тепер працює на мене. Ми повинні допомогти.»
Батько походив по кімнаті, потім повернувся до сина:
«Чому ти впевнений, що це вона?»
Тимур розповів про події дня.
«Думаєш, я не думав про той день? У жінки були серйозні травми. Вона була приречена.»
«Вона вижила, але стала інвалідом. Її дочка тягне все на собі, вона ще зовсім юна. Тату, ми повинні якось допомогти.»
Олександр Сергійович подивився на сина:
«Тимуре, чи є в неї інвалідність чи ні — це вже минуле. Ми не винні. Недосвідчений водій не впорався. Ми навіть не торкнулися їхньої машини.»
«Я розумію, але, тату, є шанс допомогти тут і зараз. Хочеш, щоб хтось усе життя ненавидів тебе?» Тимур піднявся. «Я завжди поважав тебе, знав, що ти сильний чоловік. Зараз я більше розчарований, ніж тоді, тому що зараз ти міг би виправити цю ситуацію.»
Він вийшов, відчуваючи безпрецедентну сум. Батько, якого він завжди поважав, тепер здавався йому чужим.
Коли Соня ввійшла в офіс, Тимур вперше помітив її красу. Вона була справді чарівною, і співробітники, мабуть, просто заздрили їй.
«Сідай, Соню,» запропонував Тимур. «У нас буде довга розмова.»
Соня невпевнено подивилась на нього:
«Я щось не так зробила?»
«Ні, все добре, сідайте,» заспокоїв її він, ставлячи перед нею чашку кави і влаштовуючись у кріслі. «Соню, чому ти не пішла до університету?»
Вона лише знизала плечима:
«Не змогла ще. Мама сильно захворіла.»
«А що з вашою мамою?» – запитав Тимур.
«Ми давно потрапили в аварію. Щось сталося з хребтом,» почала пояснювати Соня. «Біль з’являвся після довгих прогулянок або стояння, але зараз постійний. Лікарі не можуть зрозуміти, а ми не можемо дозволити собі гарну клініку. Я збираю гроші. Крім роботи у вас, я ще працюю охранницею і прибиральницею на сходах. Доходи невеликі, але я стараюся.»
Тимур підійшов до вікна, повністю поглинутий думками:
«Так, ця аварія стала причиною всіх ваших труднощів?»
«Можна так сказати,» вона кивнула.
Тимур повернувся до крісла, але несподівано прозвучав сигнал його телефону — дзвонив батько.
Тимур вибачився:
«На хвилинку, будь ласка.»
Голос батька звучав занепокоєно:
«Тимуре, я зустрівся з нею. Ми нормально поговорили. Я зараз влаштовую її лікування в нашій клініці. Наші найкращі спеціалісти її обстежать. Вона виявилася дуже доброю жінкою, і, здається, не тримає образи. Пізніше все поясню.»
Тимур подивився на Соню з широкою усмішкою:
«Соню, я хочу щиро допомогти тобі. Я владнаю твої справи з навчанням і допоможу фінансово.»
«Але я не можу вчитися, моя мама…» почала протестувати вона.
«Твоя мама вже спрямована до чудової клініки. Мій батько це влаштував», – сказав він, бачачи її розширені очі.
«Але чому? З якої причини?» – здивувалася дівчина.
Тимур потер обличчя руками:
«Я не знаю, як ти відреагуєш, але мушу сказати. Я був у тій машині, що обганяла. Мій батько керував, а моя мама вмирала на задньому сидінні. Ми поспішали, вона була непритомна.»
Соня подивилася на нього, міркуючи:
«Тому ви не допомогли?»
«Так, тато тоді був не в собі. Це не виправдання, але дайте нам шанс допомогти зараз. Я зроблю все, щоб змінити ваше життя,» – сказав він із гіркотою в голосі.
Він запропонував різні форми допомоги. Соня, приголомшена, вже на дверях, обернулася:
«Я розумію, що це вас турбувало все життя. Але, можливо, ваш батько відчує себе краще. Моя мама була недосвідченою за кермом, тому сталася аварія. Вона тільки-но навчилася водити, але майже не їздила. Того дня хтось їй зателефонував і сказав, що тато розважається на стороні. Вона розлютилася, сіла за кермо, а я просто була з нею… Якби не ви, хтось інший міг би налякати її», – вона завершила і вийшла.
Тимур відчув, наче скинули вантаж із плечей: стало легше дихати. Він допоміг Соні, її матері, і тепер його совість була чиста.
Півроку потому Тимур знову зайшов до батька.
«Тату, ми маємо поговорити,» оголосив він.
«Що тепер?» – злякався батько.
«Цього разу я дійсно одружуюся. Соня завершує сесію, і ми подаємо заявку.»
Все управління святкувало на весіллі, яке очолила Тетяна Єгорівна. Мати Соні, після тривалої реабілітації, могла самостійно ходити і навіть трохи танцювати на святкуванні.
Колишні кривдники офісу не наважувалися підняти погляди на Софію Сергіївну та директора, вітаючи їх.
My Husband Invited His Ex-Wife Over for the Sake of the Children—So I Checked Into a Hotel to Celebrate on My Own
My husband invited his ex-wife over for the boys, so I spent the holiday in a hotel Where are you...
Never Truly Forgotten Every day, Prohor commutes from his job in London: a ride on the Tube, then the bus, before finally arriving home. The journey lasts over an hour each way. His car spends more time parked than on the road, thanks to London’s notorious rush hour traffic—he finds it easier and faster by public transport. Two years ago, his family life changed drastically; he and his wife quietly divorced. Their daughter, seventeen at the time, stayed with her mum. There were no dramas—Prohor was never one for arguments. He’d noticed his wife had changed over the years, grown restless, and often left late, claiming she was meeting friends. When he asked, —Why are you always out so late? Most wives are at home by this hour. —None of your business. Those ‘normal’ wives—just hens. I’m different: clever, social, and need more than just home. Besides, I’m not a farm girl like you. —So why did you marry the farm boy? —Picked the lesser of two evils, she’d retort before shutting down the conversation. Soon after, she filed for divorce and moved Prohor out of the flat; he’s since got used to renting and isn’t ready for marriage again, though he keeps looking. On the Tube, like most, he doesn’t waste his travel time—scrolls through social media, reads news, jokes, and watches clips. Scrolling absentmindedly, one image jolts him—it’s an ad: Folk Herbalist Mary, Natural Remedies He recognises the face immediately—his first love from school: unrequited, unforgettable. He remembers her well, that strange but beautiful girl from his class. Barely making his stop, he rushes home on foot, skipping the bus just to clear his head. Inside, he forgets his dinner and sits in the corridor, staring at his phone, jotting down the number in the ad before his device demands a charge. While his phone powers up, memories flood back: Mary was always different from their first day in Year 1. Quiet, modest, with her school dress a little below the knee—unlike the other girls. Their small village outside Oxford was a place where everyone knew everyone, but no one knew much about Mary. She lived with her grandparents in a unique house by the woods—like something out of a fairytale. He fell for her—childishly, yet to him, seriously. She had a handmade rucksack with beautiful embroidery, and rather than the usual “hiya”, she’d always greet people with: “Good health to you.” She was like a character from an old English legend—never rowdy, always polite. One day Mary missed school, and the kids went to check on her. Outside the village, they saw her home—and a crowd: her grandmother’s funeral. Mary in her headscarf, wiping her tears, her grandfather silent but present. After the burial, the children were even invited in for the wake. That memory stuck—his first funeral. Mary returned to school soon after. Time passed, the girls matured, took to makeup and fashion battles. Only Mary remained as dignified and natural as ever, her cheeks rosy without a hint of blush. The boys started courting; Prohor tried his luck with Mary. She didn’t respond at first, but at the end of Year 9, he managed: —Can I walk you home after school? She replied, quietly, privately, —I’m promised, Prohor. It’s tradition in our family. He was confused—what tradition? Later he learned her grandparents were Old Believers, her parents having died young, leaving her their legacy. Mary excelled at school, wore no jewellery, kept to herself despite the others’ gossip. She blossomed every year, by Year 10 there was no denying her beauty. After graduation, classmates scattered. Prohor moved to London for university. He heard Mary married her betrothed and moved to a remote village, living a simple rural life—herding cows, working the land, raising a son. None of their classmates saw her again. “So that’s what Mary does now,” Prohor muses, “Herbalist… Looks even lovelier than before.” Sleep eludes him, morning comes and the routine repeats—work, but the past and beautiful Mary won’t let go. First love never fades, always stirs the heart. After several days in a daze, he finally messages her: —Hello, Mary! —Good health, she replies, unchanged as ever. “What concerns you?” —Mary, it’s Prohor, your old classmate. Remember we shared a desk? Saw you online—had to write. —Of course, Prohor, the brightest lad in our class. —This is your number, can I ring you? he asks. —Of course, she replies. After work, he calls; stories and memories exchanged. Where do you live? What’s life like? —I’m still in the old family home by the woods, she tells him. Came back after my husband died—a bear attack in the forest… Grandfather’s gone too. —Sorry, I had no idea… —It’s alright, Prohor, it was long ago. Life goes on. You’re just calling for a chat, or do you need some herbs? I sometimes advise. —Just wanted to say hello. No herbal remedies needed, just saw you and all the memories came flooding back. Miss the old village—my mother’s gone now. They reminisce and say goodbye. But a week later, restless, Prohor calls again: —Hi, Mary. —Good health, Prohor. Missing someone or fallen ill? —Just missing you, Mary—please don’t be cross, but could I visit you? —Come if you like, she says, unexpectedly. Whenever you get the chance. —My holiday’s next week, he beams. —Good, you know the address. He spends the week preparing, choosing gifts for Mary—wondering what she’s like now. At last, he drives from London to his old village—six hours, not a hardship, he loves long drives. Arriving, he’s shocked at the changes. New homes, shops, even the local factory thriving, the high street buzzing. —Wow, thought our village, like so many others, must’ve faded away. But it’s thriving, he says aloud. —It’s a proper town now, replies a passing pensioner with pride. Been granted borough status for ages. You haven’t been back for years, have you? —Years and years, says Prohor. —Our mayor’s a good man—really cares about the place, so it’s grown and blossomed. Mary waits for Prohor at the old house when he calls to say he’s arrived. As his car turns in, Mary’s heart races. No one ever knew how she’d loved Prohor since school—a secret she’d have carried forever had he not reappeared. Their reunion is joyful. Sitting for hours in the gazebo, the old house your typical English cottage—aged, yet welcoming. —Mary, I’ve come on business, he says, with a serious look. —I’m listening, she answers a bit nervously. —I’ve loved you all these years, surely you can’t still turn me away? Mary leaps up, throws her arms around him. —Prohor, I’ve always loved you, too—since I was a girl. Prohor spends his holiday with Mary, and as he leaves, he promises, —I’ll sort things at work, switch to remote, and come back for good. I’m not going anywhere else—I was born here, and here I’ll make myself useful.
Forgetting Completely Was Impossible Every day, Alfred took the underground from work to home, then caught the bus, and eventually...
Yesterday — Or How a Dinner Party for the “Gourmet Brother-in-Law” Became a Lesson in Family, Boundaries, and the True Cost of Hospitality in a Classic English Home
June 7th How quickly a gathering can turn into a test. I dont know why I still get so flustered...
Dandelion Jam After a mild, snowy English winter, everyone in the quaint town is longing for the fresh green leaves and colourful blooms of spring. Taissa, living in her cosy flat with her granddaughter Vera—whose parents, both doctors, have gone to work in Africa—finds herself cherishing the new season. The rhythms of the town change: market stalls buzz, neighbours gather on garden benches, and birdsong replaces alarm clocks. Taissa’s daily life intertwines with her lively neighbours—cheerful, well-read Valerie and grumpy Mrs Simmons—whose gossip and camaraderie brighten the days. Meanwhile, Vera happily attends school and dance class, proud to be watched over by her loving grandma. When Taissa strikes up a warm friendship with her thoughtful neighbour George Ellis, a widower with a distant daughter, they find comfort in shared stories and park strolls. Yet, tension brews when George’s daughter Vera visits and demands he sell his flat to move in with her family, suspecting Taissa’s intentions. An awkward confrontation ensues, but Taissa remains gracious. Life brings Taissa and George back together; he approaches her with a crown of dandelions and a jar of homemade dandelion jam, sharing its English folklore and health benefits. Their friendship flourishes over tea, recipes, and evenings under the old linden tree. Through spring’s renewal, two hearts discover sunshine in companionship and the sweet taste of dandelion jam. Thank you for reading and supporting my stories—wishing you all life’s brightest joys!
Dandelion Jam The snowy winter had finally packed its bags and left, not that the cold was anything to write...
Didn’t Want To, But Did: The Nerve-Wracking Choices of Vasilisa Living Alone in Her Grandmother’s Country Cottage, Facing Village Gossip, Deadly Debts, and a New Love with Anton the Local Policeman
Didnt want to, but did Sarah wasnt much of a smoker, you know? Still, shed convinced herself that a cigarette...
Relatives Demanded My Bedroom for the Holidays, Left Empty-Handed When I Refused to Give Up My Sanctuary
Relatives demanded my bedroom for the holidays and left with nothing So where am I supposed to stick this massive...
A Silent New Year’s Eve
New Years hush November drifted in, drab and drizzly, the kind of grey that seeps into your bones. Each day...
Mother-in-law Helped Herself to My Gourmet Foods from the Fridge—Stuffing Them All into Her Bag Before Saying Goodbye
The mother-in-law slipped the delicacies from my fridge into her handbag before heading home. “Are you sure we need all...