Наприкінці зустрічі офіціантка оголосила, що бенкет сплачено закладом: несподівана щедрість на чималу суму

Коли ми навчалися в школі, накоїли чимало дурниць. Але, мабуть, це один із найкращих періодів у житті кожної людини, сповнений спогадів, відкриттів та розчарувань. Цього року минуло 20 років з того часу, як ми закінчили школу. Оскільки я була найбільш активною і підтримувала зв’язок із більшістю однокласників, організація зустрічі випала саме мені.

Клас у нас був невеликий, тому розіслати запрошення було нескладно. Деякі обіцяли прийти, дехто відмовився через проживання за кордоном, але більшість все ж погодилася. Єдиним, кого не вдалося знайти, був Андрій. Він зник відразу після випускного, і ніхто не знав, як склалася його доля.

У школі ми з Андрієм були друзями, сиділи за однією партою. Він допомагав мені з уроками, адже був відмінником, але це не врятувало його від знущань. Андрій походив із небагатої родини: батька не було, а мати працювала на скромній роботі, тому він часто носив старий одяг і ранець. Для мене це не мало значення, але для інших було приводом для глузувань.

Андрій ніколи не піддавався на провокації, уникав конфліктів. Я була єдиною, хто його захищав. Не дивно, що він швидко обірвав контакти з однокласниками і наше спілкування також припинилося.

Коли я вже втратила надію побачити старого друга, сталося диво. Я випадково зустріла матір Андрія. Василина Петрівна виглядала прекрасно, тому я не одразу її впізнала. Ми розговорилися, і вона розповіла, що Андрій живе в іншому місті. Я повідомила їй про заплановану зустріч, і вона дала мені його номер телефону. Того ж вечора я йому зателефонувала.

Андрій одразу впізнав мій голос і, здається, був радий мене чути. Ми довго розмовляли про життя і шкільні роки. Коли я пояснила причину дзвінка, Андрій несподівано погодився прийти. Виявляється, роки стерли з його пам’яті всі образи.

У визначений день ми зустрілися в відомому ресторані нашого міста. Багато хто змінився, але деякі залишилися собою. Однокласники розповідали про своє життя та досягнення, хто краще влаштувався. Більшість мали сім’ї та дітей, хоча були і такі, хто не поспішав.

Я почала хвилюватися, що Андрій не з’явиться, але саме тоді він увійшов до ресторану. Я одразу його не впізнала: високий, статний, в елегантному костюмі. Він випромінював впевненість і чарівність. Усі дівчата були в захваті. Протягом вечора Андрій вів себе гідно, а коли його запитали про життя, скромно сказав, що на життя вистачає. Він не затримався довго, адже поспішав на іншу зустріч. Ввічливо вибачившись, він покинув нашу компанію.

Наприкінці зустрічі я попросила рахунок. Офіціантка повідомила при всіх, що прийом організовано за рахунок закладу. Це була неочікувана щедрість, адже рахунок був чималим. Я хотіла дізнатися причину такої щедрості, і тоді офіціантка вразила всіх правдою:

– Так ви сиділи разом з Андрієм Олеговичем, нашим власником. Він наказав ні з кого не брати грошей за вечір.

Ото молодець, Андрійко! Зумів здивувати однокласників через стільки років.