Народилася одразу в чотири роки

Василина народилася вже чотирирічною…

Я нічого не пам’ятаю. І не хочу згадувати. Прагну забути те, що інколи виникає у моїй свідомості.

Я народилася вже чотирирічною. Довго не могла збагнути, що зі мною коїться. Сіра завіса огорнула моє раннє дитинство. Усе в тумані, похмуре, зле… Постійне відчуття безпорадності і невпинний плач мого молодшого братика. Він завжди мав апетит. І плакав. І плакав. Його плач переслідує мене й досі.

Дивлюся на ридаючого малюка на вулиці, і серце завмирає. Пильно вдивляюся в його обличчя — ні, не худенький, у руках має бублик. Дивлюся на його матір — красива, молода, добре вдягнена… твереза! Чому ж ти плачеш? У тебе все є! Хочеться крикнути цьому хлопчику — стій, не плач, припини ридати! Ти навіть не уявляєш, наскільки ти щасливий! Обійми свою маму й не відпускай! Ніколи не відпускай!!!

Найбільше в світі я боюсь втратити маму. Мамочку, від якої я народилася, коли мені було чотири роки.

Пам’ятаю, як чекала на свою біомаму, біобабусю в сирітському притулку. Пам’ятаю, як бабуся прийшла. Я сьогодні не їла цукерки і віддала їх їй, попросила передати Ванюші. Вона взяла. А через тиждень принесла їх мені як ласощі… тільки половину. І я була радою навіть цьому. Бабуся сказала: «Жди мене», і більше я її ніколи не бачила.

“Добрі” люди говорили, що мене навряд чи заберуть. Мама п’є, бабуся п’є, тато сказав, що я не його донька. У прийомну родину мене теж не візьмуть, бо до мене йде ще й Ваня, мій брат, а він хворий. Нікому не потрібні хворі діти.

Я відразу все зрозуміла. Я й не чекала. Я знала, що нікому не потрібна. Якщо рідні не приходять за мною, значить, я погана. Найгірша дівчинка на світі. Це я у всьому винна! Це через те, що я не вміла заспокоїти вічно плачучого брата, нас забрали з дому. Я готова до будь-якого покарання.

Коли не чекаєш, не сподіваєшся — стає легше. Навколишнє стає байдужим. Мені було все одно, що я їм, що п’ю, в що одягнена, куди нас ведуть, навіщо. Я заснула, навіть не заснула — я померла. Спочатку всередині, а потім і моє тіло, підтримуючи мене, не захотіло жити.

Мені було дуже боляче. Але я це заслужила. Уколи, крапельниці, ліки і тиша… довга виснажлива тиша. Раптом — біля мого вуха чиєсь дихання. Голос. Несподівано стало тепло і приємно. Я відкрила очі. Хтось обіймає мене. Без метушні, якось неспішно, ніжно, але дуже міцно. Хтось мене погойдує і шепче на вухо невнятне.

Не можу згадати, чи то була пісня, чи молитва. Я швидко заплющила очі. Раптом це сон і він піде. Ні-ні! Сон, не йди! Мені так добре зараз!

Саме цей момент я згадую найчастіше. Це була моя перша зустріч з мамочкою. Її син захворів. У лікарні Міші стало легше, він заснув. Мама вклала його і, загорнувши мене у свою кофту, гойдала на руках. Пам’ятаю її руки, які гладять моє волосся і прибирають його з обличчя. Пам’ятаю її запах, пам’ятаю шепіт біля моєї щоки.

Пам’ятаю, як боялася відкрити очі. Як сльози зрадницьки лилися із очей по щоках, як мама витирала їх своєю м’якою долонею. А потім її сльози почали падати на мене. Я пам’ятаю, як завила… не заплакала, а завила, як собаченя. Біль, яка сиділа в мені, вирвалася назовні в найневдаліший момент. Не відкриваючи очей, я вила. На всю лікарню. Прибігли лікарі і забрали мене від мами. Я не могла пробачити собі, що не стрималася, адже якби я мовчала, обійми тривали би вічно.

Наступного разу я побачила маму вже в “Малятко”. Час, коли вона відвідувала мене, було дуже важким. Я з усіх сил намагалася не вірити, не чекати її. А можливо, просто нічого не розуміла. Зараз важко сказати.

Одного ранку мама забрала мене додому. Такою красивою я ще ніколи не була. На мені було все нове. Сукня, колготки, туфельки, светр і навіть білизна. Того дня ми залишили минуле назавжди.

У новому житті в мене було все. Ліжко і стіл, подушки і іграшки, повна шафа гарного одягу і чарівні книжки. Були Міша і Ліля. Не було лише Ванюші… Перший час я боялася ворушитися. Намагалася менше говорити і їсти. Хотіла сподобатися мамі і татові або хоча б не заважати їм. Я не знала, як треба себе вести. І все чекала, коли ж настане біда. Коли покарання знайде мене. Все змінилося, коли мама сказала, що ніколи і нізащо не віддасть мене нікому!

Що б я не зробила. Сказала, що я її дитина, а вона моя мама. І це вирішено не нами, а долею. А долі видніше. Тож, сказала мама, давай пошалимо! Скільки осіннього листя ми розкидали того дня! Батьки закопували нас з Мішею в листя. Мама сплела яскраві віночки на голови, і ми стали схожі одне на одного.

Ваня з’явився в нашому домі зовсім несподівано. Я його не впізнала і довго не вірила, що це мій брат. Коли я зрозуміла, кого мама привела додому, жах охопив мене. А раптом він буде плакати, бешкетувати, шуміти?! Нас знову заберуть з дому. Я благала Ваню бути тихішим, не відходила від нього, щоб він нічого не зіпсував. Але навіть якби й зіпсував, мама б цього не помітила. А с Ванею щось траплялось постійно. Братику важко ходилося, тягнув ніжку, а ручка зовсім не працювала. Він усе роняв і розбивав, а мама лише сміялася і обіймала його. Згодом я зрозуміла, що Вані теж не загрожує вигнання, і я перестала хвилюватися.

Кожну вільну хвилину намагаюся провести з мамою. Ми годинами сидимо і розмовляємо про те, про се. Пам’ятаю, як у великій компанії маминих подруг обговорювалося, з якою вагою і зростом народилися їхні діти. Як вони вперше побачили своїх малюків. У мене земля з-під ніг пішла. Я не могла дихати.

Мама усміхнулася і сказала, що Міша народився 3800 і 52 см, Маша народилася 3200 з ростом 47 см, а Ванюша 2700 з ростом 45 см, а Ліля 2100 і 44 см, і розповіла, як вперше нас побачила, які ми всі були хорошенькі й рідненькі, і що вона відчула. Я так мріяла, щоб це була правда, що згодом повірила в цю прекрасну казку і заміняла нею свої тяжкі спогади.

Мама часто заколихувала мене, загорнувши, як немовлятко. Обожнюю ці моменти. І навіть зараз, коли мене щось хвилює, сідаю поруч з мамою, беру її за руку і розумію, що немає нічого ріднішого, ніж цей запах, добра усмішка, дбайливий погляд. Дивно, але де б я не була, чим би не займалася, у мене перед очима мамині очі. Вони можуть бути веселими, сумними, радісними або тривожними, втомленими або сяючими. І завжди люблячими! Мама дивиться на мене з гордістю або тривогою… але ніколи з байдужістю або докором. Я, точніше ми всі, намагаємося бути схожими на нашу маму. І бажаємо всім дітям на землі бачити такими мамині очі.