Connect with us

З життя

Народилася одразу в чотири роки

Published

on

Василина народилася вже чотирирічною…

Я нічого не пам’ятаю. І не хочу згадувати. Прагну забути те, що інколи виникає у моїй свідомості.

Я народилася вже чотирирічною. Довго не могла збагнути, що зі мною коїться. Сіра завіса огорнула моє раннє дитинство. Усе в тумані, похмуре, зле… Постійне відчуття безпорадності і невпинний плач мого молодшого братика. Він завжди мав апетит. І плакав. І плакав. Його плач переслідує мене й досі.

Дивлюся на ридаючого малюка на вулиці, і серце завмирає. Пильно вдивляюся в його обличчя — ні, не худенький, у руках має бублик. Дивлюся на його матір — красива, молода, добре вдягнена… твереза! Чому ж ти плачеш? У тебе все є! Хочеться крикнути цьому хлопчику — стій, не плач, припини ридати! Ти навіть не уявляєш, наскільки ти щасливий! Обійми свою маму й не відпускай! Ніколи не відпускай!!!

Найбільше в світі я боюсь втратити маму. Мамочку, від якої я народилася, коли мені було чотири роки.

Пам’ятаю, як чекала на свою біомаму, біобабусю в сирітському притулку. Пам’ятаю, як бабуся прийшла. Я сьогодні не їла цукерки і віддала їх їй, попросила передати Ванюші. Вона взяла. А через тиждень принесла їх мені як ласощі… тільки половину. І я була радою навіть цьому. Бабуся сказала: «Жди мене», і більше я її ніколи не бачила.

“Добрі” люди говорили, що мене навряд чи заберуть. Мама п’є, бабуся п’є, тато сказав, що я не його донька. У прийомну родину мене теж не візьмуть, бо до мене йде ще й Ваня, мій брат, а він хворий. Нікому не потрібні хворі діти.

Я відразу все зрозуміла. Я й не чекала. Я знала, що нікому не потрібна. Якщо рідні не приходять за мною, значить, я погана. Найгірша дівчинка на світі. Це я у всьому винна! Це через те, що я не вміла заспокоїти вічно плачучого брата, нас забрали з дому. Я готова до будь-якого покарання.

Коли не чекаєш, не сподіваєшся — стає легше. Навколишнє стає байдужим. Мені було все одно, що я їм, що п’ю, в що одягнена, куди нас ведуть, навіщо. Я заснула, навіть не заснула — я померла. Спочатку всередині, а потім і моє тіло, підтримуючи мене, не захотіло жити.

Мені було дуже боляче. Але я це заслужила. Уколи, крапельниці, ліки і тиша… довга виснажлива тиша. Раптом — біля мого вуха чиєсь дихання. Голос. Несподівано стало тепло і приємно. Я відкрила очі. Хтось обіймає мене. Без метушні, якось неспішно, ніжно, але дуже міцно. Хтось мене погойдує і шепче на вухо невнятне.

Не можу згадати, чи то була пісня, чи молитва. Я швидко заплющила очі. Раптом це сон і він піде. Ні-ні! Сон, не йди! Мені так добре зараз!

Саме цей момент я згадую найчастіше. Це була моя перша зустріч з мамочкою. Її син захворів. У лікарні Міші стало легше, він заснув. Мама вклала його і, загорнувши мене у свою кофту, гойдала на руках. Пам’ятаю її руки, які гладять моє волосся і прибирають його з обличчя. Пам’ятаю її запах, пам’ятаю шепіт біля моєї щоки.

Пам’ятаю, як боялася відкрити очі. Як сльози зрадницьки лилися із очей по щоках, як мама витирала їх своєю м’якою долонею. А потім її сльози почали падати на мене. Я пам’ятаю, як завила… не заплакала, а завила, як собаченя. Біль, яка сиділа в мені, вирвалася назовні в найневдаліший момент. Не відкриваючи очей, я вила. На всю лікарню. Прибігли лікарі і забрали мене від мами. Я не могла пробачити собі, що не стрималася, адже якби я мовчала, обійми тривали би вічно.

Наступного разу я побачила маму вже в “Малятко”. Час, коли вона відвідувала мене, було дуже важким. Я з усіх сил намагалася не вірити, не чекати її. А можливо, просто нічого не розуміла. Зараз важко сказати.

Одного ранку мама забрала мене додому. Такою красивою я ще ніколи не була. На мені було все нове. Сукня, колготки, туфельки, светр і навіть білизна. Того дня ми залишили минуле назавжди.

У новому житті в мене було все. Ліжко і стіл, подушки і іграшки, повна шафа гарного одягу і чарівні книжки. Були Міша і Ліля. Не було лише Ванюші… Перший час я боялася ворушитися. Намагалася менше говорити і їсти. Хотіла сподобатися мамі і татові або хоча б не заважати їм. Я не знала, як треба себе вести. І все чекала, коли ж настане біда. Коли покарання знайде мене. Все змінилося, коли мама сказала, що ніколи і нізащо не віддасть мене нікому!

Що б я не зробила. Сказала, що я її дитина, а вона моя мама. І це вирішено не нами, а долею. А долі видніше. Тож, сказала мама, давай пошалимо! Скільки осіннього листя ми розкидали того дня! Батьки закопували нас з Мішею в листя. Мама сплела яскраві віночки на голови, і ми стали схожі одне на одного.

Ваня з’явився в нашому домі зовсім несподівано. Я його не впізнала і довго не вірила, що це мій брат. Коли я зрозуміла, кого мама привела додому, жах охопив мене. А раптом він буде плакати, бешкетувати, шуміти?! Нас знову заберуть з дому. Я благала Ваню бути тихішим, не відходила від нього, щоб він нічого не зіпсував. Але навіть якби й зіпсував, мама б цього не помітила. А с Ванею щось траплялось постійно. Братику важко ходилося, тягнув ніжку, а ручка зовсім не працювала. Він усе роняв і розбивав, а мама лише сміялася і обіймала його. Згодом я зрозуміла, що Вані теж не загрожує вигнання, і я перестала хвилюватися.

Кожну вільну хвилину намагаюся провести з мамою. Ми годинами сидимо і розмовляємо про те, про се. Пам’ятаю, як у великій компанії маминих подруг обговорювалося, з якою вагою і зростом народилися їхні діти. Як вони вперше побачили своїх малюків. У мене земля з-під ніг пішла. Я не могла дихати.

Мама усміхнулася і сказала, що Міша народився 3800 і 52 см, Маша народилася 3200 з ростом 47 см, а Ванюша 2700 з ростом 45 см, а Ліля 2100 і 44 см, і розповіла, як вперше нас побачила, які ми всі були хорошенькі й рідненькі, і що вона відчула. Я так мріяла, щоб це була правда, що згодом повірила в цю прекрасну казку і заміняла нею свої тяжкі спогади.

Мама часто заколихувала мене, загорнувши, як немовлятко. Обожнюю ці моменти. І навіть зараз, коли мене щось хвилює, сідаю поруч з мамою, беру її за руку і розумію, що немає нічого ріднішого, ніж цей запах, добра усмішка, дбайливий погляд. Дивно, але де б я не була, чим би не займалася, у мене перед очима мамині очі. Вони можуть бути веселими, сумними, радісними або тривожними, втомленими або сяючими. І завжди люблячими! Мама дивиться на мене з гордістю або тривогою… але ніколи з байдужістю або докором. Я, точніше ми всі, намагаємося бути схожими на нашу маму. І бажаємо всім дітям на землі бачити такими мамині очі.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

чотири − три =

Також цікаво:

З життя29 хвилин ago

Свекровь заходит в гости поиграть с внуком, а мне остаются дела и улыбка.

Свекровь приходит, поиграет с ребёнком — и уходит, довольная. А я — готовь, убирай, улыбайся… Когда я наткнулась на статью...

З життя30 хвилин ago

Слова, що змінили моє життя, коли ти була виснажена

Ой, дівчино, щось таке трапилося, що аж серце болить… Не стала тебе вчора турбувати, бо ти була страшно втомлена –...

З життя1 годину ago

Як я стала рабинею в сім’ї чоловіка: історія про неволю

Ось я в біду потрапила, скажу вам – стала рабинею у родині чоловіка. У глухому селі під Житомиром, де вітер...

З життя1 годину ago

Тиха чайна година на кухні, а всередині – шторм емоцій

Сижу на кухні і, як завжди, мовчки пию чай — але всередині мене бушує ураган. У невеликому містечку під Львовом,...

З життя2 години ago

Моя вагітність не хвилює їх: безкоштовна прибиральниця та кухарка

Сьогодні один із тих важких днів, коли відчуваю себе безкоштовною покоївкою та кухарем – мою вагітність ніхто не бере до...

З життя2 години ago

Расстаемся после 35 лет брака в возрасте 62 и 68 лет…

Мне 62 года, ему 68. Мы разводимся… После 35 лет брака Я — Людмила Ивановна, мне шестьдесят два. Мужу Александру...

З життя2 години ago

Розірвала зв’язок: заздрість, нахабство та нав’язування свого бачення

Так, слухай, розкажу тобі одну історію, яка досі тримає мене за серце. У невеличкому містечку біля Івано-Франківська, де кожен кам’янець...

З життя2 години ago

Всередині мене буря, а я мовчки п’ю чай на кухні

Сиджу на кухні і, як завжди, мовчки пию чай — але в душі моїй бушує гроза. У маленькому містечку під...