Наше життя змінилося, коли ми вирішили жити разом: історія про нас та мого малюка.

Коли ми з чоловіком познайомилися й вирішили жити разом, моєму синові було трохи менше двох років. Я відтягувала наш переїзд, тому що мене бентежило одне: чоловік на той момент мав чудового пса Яшу, породи бультер’єр. У мене ніколи не було собак, і я думала, що собаки цієї породи лише й роблять, що їдять своїх господарів. Чоловік мене заспокоїв, сказавши, що це не так, іноді господарям вдається вижити. Отже, ми з сином переїхали.

Якось ми на кухні вп’ятьох: я, чоловік, син, Яша і Михайлик крутиться із печивом поруч, пес дивиться в інший бік, наче не бачить хлопчика і не помічає, що у нього в руці. Всі розслаблені і доброзичливі.

Раптом блискавичний ривок, і Михайлик розгублено дивиться на свою руку. Там порожньо. Цей хитрун встиг спритно вихопити печиво й з’їсти його. Михайлик, недовго думаючи, вкусив Яшу за вухо. Ми з чоловіком схопилися, у мене душа впала в п’яти. Все сталося за частки секунди. Але Яша не чіпав дитину, навпаки, з того часу вони стали найкращими друзями.

Ця дружба була взаємовигідною, причому більше привілеїв отримувала собака. Михайлик іноді дозволяв покататися на спині пса, а потім Яша падав на бік разом із вершником. Це означало, що заїзд завершено.

Вони бігали один за одним: Михайлик за Яшею – сумлінно, а Яша за Михайликом – тільки за гостинець.

Спати собака ходив тільки до Михайлика на його маленький диванчик. Взагалі-то у Яші було своє крісло, проте вранці я завжди заставала одну й ту ж картину: син спить, закинувши ногу на собаку.

А потім син і собака об’єдналися в банду. Як вони до такого дійшли і хто був ініціатором, досі невідомо. Я припускаю, що все почалося з цукру, якого Михайлик і Яша не мали, але дуже хотіли.

Одного чудового ранку я виявила, що в кімнаті, де спали мій син і дочка чоловіка, весь килим на підлозі щедро всипаний цукром. Причому всі троє сплять як янголята, включаючи собаку. Ясно, що 16-річній дівчинці ці ігри не потрібні, собака не дотягнеться до підвісної шафи, а Михайлику нема потреби їсти з підлоги. Значить, син старався для собаки, і, судячи з червоних діатезних плям на щоках, себе теж не обділив. Провели виховну бесіду, він зобразив каяття. Ввечері чоловік щільно закрив двері на кухню, син не зміг би її сам відкрити.

Наступного ранку мене чекав черговий сюрприз. У кімнаті, крім розкиданого цукру, стояла принесена з кухні каструля з борщем і сковорода з котлетами. Їжу довелося викинути, що мене особливо “потішило”, адже я саме зварила все це минулого вечора, щоб звільнити себе від готування наступного дня. Двері на кухню були відкриті, дочка чоловіка сказала, що вночі не вставала. Хто ж відчинив двері?

Ми з чоловіком задумалися, як би спіймати злодіїв на місці злочину, і вирішили не спати. Двері на кухню закрили ще щільніше, обмотавши навколо ручки рушник, і почали чекати.

Пам’ятаю, що, подивившись ще раз на настінний годинник, я засікла час – третя година ночі. І заснула.

Нас розбудив гуркіт, хтось кудись наполегливо ломився всім тілом. Ми з чоловіком вискочили з кімнати та застали таку картину. Син стояв збоку, а повз нього з розбігу мчав Яша і, вдаряючись плечем і боком, намагався вибити кухонні двері. Мабуть, двері напередодні піддалися одразу, бо не так міцно була закрита, тому ми й не прокинулися. І час вони вибрали вдалий – четверта година ранку, коли найсолодший сон.

Так злодіїв було викрито і піддано колективному осуду.

Яші вже давно немає. Але Михайлик смішить нас до сліз, коли каже:

– Яша був мені як брат.

З іншого боку, це звучить дуже зворушливо. Напевно, це найкраща епітафія для собаки. І коли син у чомусь неправий, і я нудно читаю йому нотації, втручається чоловік:

– Ну що ти хочеш від дитини, якого виховувала собака?