Connect with us

З життя

Нашла спасение от свекрови в новом месте

Published

on

Спасение от свекрови я нашла только в другом городе

Когда я впервые увидела Валерию Петровну — мать моего будущего мужа, Артёма, — мне подумалось: ну да, немного суровая, с характером, но ведь у каждого свои взгляды. Однако через пару недель до меня дошло — это не строгость. Это настоящая война. Холодная, расчётливая и замаскированная под заботу. Она не просто меня невзлюбила — она всеми силами пыталась вытеснить меня из жизни сына.

Меня раздражало абсолютно всё. Мои волосы (слишком яркие), платья (слишком короткие), манера смеяться (слишком громко), даже моя работа дизайнером. По мнению Валерии Петровны, я была «испорченная», слишком самостоятельная и «не для семейного очага». Её идеал невестки — скромная, послушная, вечно у плиты — явно не походил на меня.

Главная ошибка — мы с Тёмой решили пожить в её трёхкомнатной хрущёвке в Рязани. Просторно? Теоретически. Но если стены пропитаны ядом, никакие квадратные метры не спасут. Казалось бы, места хватит, но Валерия Петровна мастерски организовывала «случайные» встречи в коридоре. И каждый раз — очередной укол. Не в лоб, конечно. С намёком, с усмешкой, под видом шутки.

— Вчера твоя… — начинала она, а дальше вариация на тему: «не вымыла пол», «смеялась, как продавщица на рынке», «развесила бельё так, что соседки краснели».

Я держалась, но капли хватало. Особенно когда свекровь перешла на новый уровень.

Она стала намекать, что «девушки в таких юбках и с таким бельём» напоминают ей «определённого сорта дамочек». Как-то я не выдержала и с улыбкой спросила:

— А откуда у вас такой богатый опыт в этом вопросе?

Она побелела, закусила губу и грохнула дверью. Артём потом уговаривал меня не обострять, просил мать не лезть. Но, кажется, только подлил масла в огонь.

Через пару дней она отыгралась. Подкинула в мою сумку записку корявыми буквами: «Встретимся в том же месте. Целую». Сумка висела рядом с его курткой. Естественно, Тёма «случайно» её нашёл. Молча протянул. Я прочла, фыркнула — почерк-то узнала — и сказала: «Всё, снимаем квартиру. Хватит».

Он не спорил. Переехали в однушку на окраине. Денег в обрез, но дышать стало легче! Не её взгляды, не её «добрые» советы, не её «забытые» в холодильнике порции ужина — только для меня.

Но Валерия Петровна не сдалась. Стала звать Артёма «починить» то кран, то дверь, то розетку. А потом — ужин. Салаты, котлеты, пироги. Сын возвращался сытый и сонный. Я накрывала стол, а он лишь отмахивался: «Я у мамы поел…» Хотелось кричать.

Я терпела, но внутри всё кипело. Она перетягивала его — котлетой, лампочкой, шантажом и жалобами.

И тогда я поняла: в одном городе мы не выживем. Пока она в часе езды, будет тянуть его назад. Надо уезжать дальше.

Нашла выход — предложили работу в Туле. Артёму тоже повезло — IT-отдел в крупной фирме. Сняли квартиру, наскребли на переезд. Через полгода уехали. Триста километров. Она — там, мы — здесь.

Сначала звонила ежедневно. Давила. Рыдала. Потом — реже. Сейчас — только по праздникам. Кажется, осознала поражение.

А мы? Наконец-то живём. Вместе, без яда. Готовимся к рождению малыша. Платим за нашу скромную, но СВОЮ квартиру. Ссоримся, миримся, строим планы. Без оглядки на дверь — вдруг войдёт она, с холодным взглядом и очередным упрёком.

Те дни в Рязани вспоминаю как дурной сон. И иногда думаю о новой невестке Валерии Петровны — у Артёма есть старший брат. Теперь вся её «забота» там. Мне остаётся лишь тихо посочувствовать. Или порадоваться, что мы сбежали. И спасли свою семью.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

11 − десять =

Також цікаво:

З життя53 хвилини ago

Втратив її назавжди, не встигнувши попросити вибачення

Темні вулиці Чернігова провожали Тараса додому після важкого трудового дня. Він крокував, занурений у свої думки, але тривога стискала йому...

З життя56 хвилин ago

Я – більше ніж доглядальниця

Мені 62 роки, я живу у Львові і нещодавно пережила ситуацію, яка розколола моє серце. Моя донька, Соломія, та її...

З життя58 хвилин ago

Чому ти ненавидиш мене, коли я піклуюся про тебе?

Моє життя в маленькому селі під Житомиром перетворилося на нескінченний жах. Я, Олена, вже багато років живу під одним дахом...

З життя60 хвилин ago

Втрачена назавжди: не встиг вибачитись

Темні вулиці Львова супроводжували Тараса додому після довгого робочого дня. Він ішов, заглиблений у свої думки, але тривога стискала сердце....

З життя1 годину ago

Коли терпінню настав край, доля відкрила нові двері

Я більше не могла витримувати його гнів, але життя подарувало мені новий шанс. Вечір у нашій київській квартирі був звичайним:...

З життя2 години ago

Втратити назавжди, не встигнувши попросити прощення

Темні вулички Києва супроводжували Миколу додому після важкого робочого дня. Він ішов, загублений у думках, а тривога стискала серце. Вікна...

З життя2 години ago

Я приніс погані новини, але батьки вразили мене ще більше

Олег їхав у старенькому автобусі по загрузлих дорогах до батьків у передмісті Львова, і серце його стискалося від важкого передчуття....

З життя2 години ago

Новий шанс: Як я звільнилася від тиранічного гніву

Вечір у нашій квартирі в Черкасах був звичайним, як сотні інших: я, Оксана, прибирала після вечері, мій чоловік Богдан дивився...