З життя
Навіщо ти мерзнеш на холоді? – зімкнула брови жінка, зітхнувши від морозу.
– Чого ти сидиш на морозі? — запитала Галина Петрівна, злегка здригаючись від холоду.
Дівчина підняла на неї очі і сумно подивилася. На вигляд жінці було років сорок п’ять, не більше. Вона була такою красивою та доглянутою, але водночас трохи сумною.
– Вибачте, я піду, якщо заважаю! — промовила дівчина.
– Я ж не виганяю тебе. Просто запитала, чого ти тут сидиш? Зима ж надворі! — вже м’якше сказала жінка.
Того дня було особливо холодно, ще й вітер завивав. У таку погоду не варто сидіти на лавках просто так.
– Нікуди йти! — сказала дівчина і розплакалася.
Її звали Карина. І їй справді не було куди податися. Кілька днів тому рідний батько вигнав її з дому. Вона приїхала до цього міста, щоб трохи пожити у своєї тітки з маминого боку.
Мама Карини померла три роки тому. Після її смерті батько почав багато пити. З кожним днем відносини з ним ставали все гіршими, а за три роки зовсім нестерпними.
Олексій, так звали її батька, все частіше приводив у дім дивних друзів. Іноді вони приставали до його дочки, вона скаржилася, але батько навіть не намагався їй допомогти. Доводилося відбиватися самій. І ось після чергової сутички з його так званими друзями, він просто вигнав її з дому.
– Забирайся геть! Ти тут нікому не потрібна! Товче від тебе мало, нахлібнице! — кричав він їй навздогін.
Карина приїхала до тітки Марії в надії, що вона її приютить, але в її квартирі просто не було місця для ще одного квартиранта. У неї своїх троє дітей. До того ж зараз із ними жила свекруха і невістка з дитиною. Всі вони тіснилися у трикімнатній квартирі.
Марії нічого не залишалося, як відправити племінницю назад до батька.
– Їдь назад, батько тебе прийме. Поплач, якщо потрібно буде. Пробачення попроси, якщо доведеться. Ти ж бачиш, у нас зовсім немає місця. Пробач, мила. Ти маєш повне право жити в батьківській квартирі. Йому доведеться це зрозуміти! — тільки й сказала тітонька, навіть чаем не почастувала.
Карина пішла. Їй стало так прикро, але повертатися до батька не хотілося. Нічого хорошого її там не чекало.
Вона блукала засніженими вулицями міста, поки не втомилася. Вирішила трохи відпочити на лавці, коли до неї підійшла та незнайомка.
– Як це нікуди йти? Ти ж зовсім маленька ще! Що батьків немає?
Карині вже виповнилося вісімнадцять. Вона навчалася в технікумі. Зараз якраз канікули. Вона не встигла все добре обміркувати, коли поспіхом покидала будинок. Тільки під час цієї довгої прогулянки змогла усвідомити, як тепер усе буде непросто.
– Більше не має, — коротко сказала дівчина і уткнула носа в коліна.
Вона сиділа на лавці, підібгавши ноги до грудей, щоб зігрітися. Руки вже посиніли від холоду. Із носа текли соплі. На вії налипали падаючі з неба сніжинки.
Галині Петрівні стало шкода дівчинку. У неї самої був син трохи старший. Не можна кидати дітей у біді, навіть чужих.
– Ходімо до мене. Хоч чаем напою, а то в тебе зуб на зуб не попадає! — запропонувала вона.
Карина погодилася. Вони разом піднялися на другий поверх, де жила Галина. У неї була простора квартира, але що набагато важливіше, там було дуже тепло. Дівчина нарешті змогла зігрітися.
– Борщу будеш? — запропонувала господиня будинку.
Карина тільки вдячно кивнула. Востаннє вона їла вчора ввечері. Коли перед нею поставили тарілку гарячого борщу, дівчина накинулась на неї, наче не їла цілий рік.
Після трапези вона розповіла своїй новій знайомій про те, що з нею сталося. Галина Петрівна тільки невдоволено похитала головою.
– Це сумно. А знаєш, лишайся у мене. Місця нам усім вистачить. Мій син зараз служить в армії. Повернеться лише через два місяці. Але у нас цілих три кімнати. Лишайся, поки не вигадаєш, що робити далі.
– А де ваш чоловік? — поцікавилася гостя.
– Помер п’ять років тому. Досі за ним сумую. Самотньо буває одній, розумієш? Разом веселіше все-таки. Тому можеш пожити у нас. Я буду рада компанії. І Васильку теж. Що скажеш, Васильку? — запитала жінка, звертаючись до рудого кота, який сидів біля столу і вмивався.
Карині стало трохи незручно, точніше дуже незручно, але вона погодилася. Їй все одно не було де дітися. Нікому вона була не потрібна. Так вони й почали жити вдвох.
Галині одразу сподобалася дівчинка. Чемна та вихована. Видно, материнське виховання не вивітрилося за три роки життя з батьком-алкоголіком.
Карина була охайною, не боялася домашньої роботи. Прибиралась дуже старанно, посуд мила, з радістю навчалася готувати.
Карині, правда, довелося залишити технікум, але вона вирішила наступного року спробувати вступити до іншого навчального закладу.
Галина Петрівна допомогла їй знайти роботу на час, поки вона не вчиться. У магазині біля будинку працювала її хороша знайома. Вона взяла до себе молоденьку дівчину без досвіду продавцем на свій страх і ризик, але потім навіть якось зустріла Галю на вулиці і подякувала.
– Хорошу ти мені працівницю запропонувала! Працьовита, скромна, розумна.
Карина була дуже вдячна Галі за притулок. Не раз їй про це казала. Намагалася допомагати всім, чим могла, щоб не відчувати себе нікчемною нахлібницею. Вони встигли подружитися.
І кіт Василько прив’язався до молоденької подружки господині. Любив спати з нею в одному ліжку. Усюди бігав за нею хвостом.
Через два місяці повернувся з армії син Галини. Коли він прийшов додому у формі та з букетом квітів для матері, Карина побачила його вперше. Раніше тільки на фото дивилася, що стояли на серванті. І то в основному, де він маленький. Парубок був дуже гарний собою.
Обійнявшись із матір’ю, Михайло нарешті помітив гостю.
– Привіт, а ти хто? — здивовано запитав він, дивлячись на худеньку блондинку в домашній сукні.
– Ой, синочку, це наша гостя. Її звуть Карина. Там довга історія. Поки що вона житиме з нами. Сподіваюся, що ви подружитеся! Дивись, ображати її не можна. Вона дуже хороша дівчинка!
– Так я і не збирався! Думав, ти мені вже сестричку зробила, поки я служив! Якби знав, ще б букет квітів прихопив! — сказав хлопець і усміхнувся їй. — Приємно познайомитися!
Карина навіть не змогла нічого відповісти. Вона просто стояла і дивилася на нього. Такий сильно їй сподобався. Через кілька секунд вона змогла взяти себе в руки і нарешті відвела погляд.
Повернувшись після армії, Михайло змужнів і зміцнів. Навіть мати здивувалася, яким сильним і статним він став, а Карина так і взагалі побачила в ньому свій ідеал. Правильно кажуть, що армія робить із хлопців чоловіків.
Відпочивши приблизно тиждень, Михайло теж почав шукати роботу. Восени він планував вступати до університету, але до неї ще потрібно було дожити, а сидіти на шиї у матері він не збирався.
Так вони й жили всі разом. Зустрічалися здебільшого вранці та ввечері, а весь інший час пропадали на роботі.
Мішко і Карина швидко знайшли спільну мову. Майже одного віку, багато спільних інтересів. Ввечері вони часто бовтали ні про що або дивилися разом кіно. Вони й самі не помітили, як прив’язалися один до одного, але зовсім не як брат і сестра.
Карина не могла зробити перший крок, адже боялася образити Галину Петрівну. Міша теж не наважувався, бо не знав, чи їхні почуття взаємні. Тільки мати все помічала. Вона розуміла, що між ними зростає щось більше, ніж просто дружба, але не втручалася.
Якось увечері Галя сиділа та міркувала з цього приводу. Намагалася зрозуміти, чи сподобалася б їй Карина як невістка? І так, у ній було багато якостей, які їй подобалися б як майбутній свекрусі. Тоді Галина і вирішила трохи підштовхнути молодь один до одного.
Коли настало літо, вона купила дві путівки на море. Хотіла поїхати із сином начебто, але в останній момент сказала, що у неї є важливі справи на роботі. Ніяк не може вирватися. Під цим приводом вона відправила на відпочинок Мішу разом із Кариною.
– Не гайся! А то заберуть! — сказала вона сину із хитрою посмішкою.
Міша все зрозумів. Мама не помилилася. Додому вони повернулися закоханою парою, а ще через місяць оголосили про своє бажання одружитися.
І хоча багатьом могло здатися, що це надто поспішне рішення, Галина не стала заперечувати.
Адже хороші невістки на дорозі не валяються. Правда, іноді їх можна відшукати на лавочці біля під’їзду в морозний день, але це швидше рідкість. Їй пощастило. І сину її пощастило.
Сусідки, правда, за спиною перешіптувалися. Та й деякі знайомі прямо говорили Галині, що вона, мовляв, сина на жебрачці-недолюбу женила. Обдурила, казали, але вона-то точно знала, що все зробила правильно.
І навіть через багато років, Галина жодного разу не пошкодувала, що підібрала тоді замерзлу дівчинку на вулиці, обігріла її та запросила до себе жити, адже Карина стала доброю та вірною дружиною її єдиному сину. Любила його всім серцем. Подарувала бабусі трьох чудових онуків і багато теплих спогадів.
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...