Навпроти вікон жили брати: один – Котька, інший – Колька.

Жили через дорогу, прямо навпроти наших вікон, Миколка та Остапко. Два брати. Я з ними особливої дружби не водив, але під час дворикових ігор часто змагався на мідних шаблях. Кінці шабель ми мастили дьогтем, щоб відразу побачити, хто кого першим зачепив. Коли я перемагав, Миколка та Остапко йшли додому замазані дьогтем, і не встигали вони зайти в квартиру, як лунав голос їхньої матері:
— Знову билися з тим з першого під’їзду!
«З першого під’їзду» — це був я.
…Взимку сорок першого року Миколку і Остапка я бачив рідко.
Світло в місті згасло. Трамваї примерзли в снігу. Настали найжорстокіші дні облоги.
Одного разу зі свого вікна побачив Миколку й Остапка. Вони йшли через двір до воріт, тягнучи за собою санки. Звичайні санки. Порожні.
«Куди це вони, адже не кататися ж?» — подумав я.
Через кілька днів знову побачив їх з порожніми санками, а ще через деякий час…
Якось зустрів їх, коли вони виходили з воріт.
— Куди? — запитав я.
— Справи, — ухильно відповіли брати.
Я проводжав їх поглядом. Вони йшли вздовж тротуару до мосту Патона, обидва маленькі, із кумедно стирчащими вухами шапок, у яскравих рукавицях. Рукавиці їм, очевидно, ще до війни зв’язала мати — з білими ялинками та хрестиками. Хлопчики трималися за мотузочку, і здалеку рукавиці здавалися барвистими та дивовижними. Через хвилину я забув про братів — у мене своїх клопотів було достатньо.
Проте незабаром випадково дізнався, куди вони ходять.
Їхня мати працювала на Подолі, кілометрах за п’ять від дому, і щодня протягом двох годин повільно долала цю відстань. Вона поверталася з роботи постарілою та сідала на диван, витягнувши ноги, щоб прийти до тями. Миколка й Остапко роззували її та приносили тазик із гарячою водою. А потім вони вирішили поїхати на Поділ зустрічати мати на санях.
Мати вперше побачила їх на проспекті Перемоги, вони стояли поруч, замерзлі, брови в інеї, тупцювали, дивлячись у туманний простір вулиці. Вона розсердилася: «Куди ви?! Для чого?!» Але Миколка — він був старшим — глянув на матір і строго сказав:
— Сідай.
Мати розгубилася, заплакала, обняла синів, але вони вирвалися з її обіймів, і молодший — Остапко — владно повторив за братом:
— Сідай, мамо.
Мати сіла, але коли вони доїхали додому, відчула, що втомилася набагато більше, ніж якби йшла пішки. Увесь шлях вона хвилювалася, хотіла встати, усе боялася, щоб це не було важким для її хлопчиків.
Наступного дня вони знову чекали її на проспекті. І тоді мати накричала на них, сказала, що вони дуріють, але Миколка взяв її за плечі і посадив на санки. А коли приїхали додому, мати здивувалася, що вперше після важкого робочого дня ноги не болять, і знову сльози навернулися їй на очі, але вона нікому їх не показала.
Мати казала синам, що у неї понаднормові, що прийде пізно і не треба її зустрічати. Але сини все одно чекали її у звичному місці, і мати червоніла, немов дівчина, бо обманювала їх, — у неї не було понаднормових.
Вона шкодувала їх і вирішила ходити іншим шляхом — через міст Дарницький. Два рази Миколка й Остапко поверталися додому одні. На третій раз мати побачила біля Дарницького мосту з санками лише Миколку. Вона злякалася і здалеку закричала:
— А де Остапко?
— Він чекає з другими санками біля мосту Патона.
Вони возили матір усю зиму. Коли потрапляли під обстріл, бігли до укриття, а санки стояли у підворітті. Обстріл закінчувався, і мати їхала далі. Брати під’їжджали до дому, і сусіди дивилися на них з повагою, а двірничка навіть стала звати старшого не Миколкою, а Миколою.
Вони пережили всю облогу та голод, і мені завжди здавалося, що інакше й бути не могло, бо вони троє дуже любили одне одного.