«Не дам своїй матері опинитися в будинку престарілих!» — тітка з рішучістю забрала хвору бабусю, а через три місяці виявилось, що вона віддала її до притулку для літніх людей.

«Я не дозволю, щоб моя мама опинилася у будинку для літніх людей!» — тітка із нарочитою рішучістю забрала хвору бабусю до себе, а через три місяці ми дізналися, що вона віддала її в притулок для стареньких.

Я ніколи не забуду той день, коли тітка Світлана, сестра моєї мами, з театральним пафосом забрала нашу хвору бабусю Ніну до себе. Це було справжнє видовище, сповнене гучних слів, звинувачень і гірких сліз. Скільки ж образливих фраз ми тоді вислухали від неї! Вона кричала так, що здавалося, її голос лунав по всьому селищу, наче вона хотіла, щоб кожен сусід в нашому маленькому містечку під Рівним знав, яка вона «праведниця», а які ми «безсердечні».

— Я не дозволю, щоб моя мама гнила у будинку для літніх людей! У мене є совість, не те що у вас! — кидала вона в обличчя моїй мамі з такою люттю, що в мені досі мурахи по шкірі від тих спогадів.

Її слова звучали як цитати з якоїсь книги про сімейні цінності, але за ними ховалася лише злоба та осуд. Вона виставляла себе героїнею, а нас — мало не зрадниками. Але справа була зовсім не в совісті, а в тому, що бабуся дійсно потребувала серйозної допомоги, яку ми вже не могли їй надати.

Все почалося після того, як у бабусі стався інсульт. Її здоров’я зруйнувалося, як картковий будиночок: пам’ять підводила, вона могла загубитися у власній кімнаті, час від часу плакала без причини, а її поведінка ставала загадкою. Іноді з цим можна було справитися, але такі моменти ставали все частішими і небезпечнішими. Одного разу ми повернулися додому і побачили картину, від якої замерзла кров: всі лампи у будинку горіли, з кранів лилася вода, а газова плита була увімкнута. Бабуся сиділа у кутку і щось бурмотіла, не розуміючи, що мало не влаштувала пожежу. Слава богу, ми встигли вчасно, інакше трагедії не уникнути.

Після чергового візиту до лікаря нам сказали страшну правду: стан бабусі лише буде погіршуватися. Ліки могли трохи загальмувати цей кошмар, але надії на диво не було. Ми зрозуміли, що вона більше не може дбати про себе, а ми не здатні бути поруч 24 години на добу. Робота, діти, побут — все це не відпускало нас, і серце розривалося від безсилля.

Після довгих суперечок і сліз ми вирішили шукати хороший будинок для літніх людей, де про бабусю подбають професіонали, де їй буде затишно і безпечно. Ми не збиралися її кидати — ми хотіли дати їй найкраще, що могли знайти в цій ситуації. Але коли про це дізналася тітка Світлана, яка жила у сусідньому Тернополі, вона примчалася до нас мов фурія, готова зруйнувати все на своєму шляху.

— Як ви взагалі можете думати про те, щоб здати рідну матір у притулок? У неї є діти, а ви хочете від неї позбутися, мов від старих меблів! — кричала вона, блискаючи очима.

Її слова різали, як ножі. А потім вона, не слухаючи наших пояснень, просто забрала бабусю до себе, грюкнувши дверима так, що шибки задрижали. Ми залишилися в тиші, оглушені її гнівом і власною розгубленістю.

Минуло три місяці. Три довгих місяці, повних тривоги за бабусю. І раптом до нас дійшла новина, яка перевернула все догори дриґом: тітка Світлана віддала бабусю у будинок спокійної старості. Так, та сама жінка, яка клялася совістю і звинувачувала нас у безсердечності, сама не впоралася. Виявилося, що догляд за хворою старенькою — це не гучні слова, а важка праця, до якої вона була не готова.

Іронія долі обпекла мене, мов розжарене залізо. Хотілося набрати її номер і закричати в слухавку: «Де ж тепер твоя хвалена совість, тітко Свєто? Де твої обіцянки?» Але вона не брала слухавку. Вочевидь, до неї дійшло, що вона перестаралася, що її гординя зіграла з нею лихий жарт. Тільки ось вибачитись чи визнати свою помилку у неї не вистачило духу. Ми залишилися з цим гірким післясмаком лицемірства, а бабуся — у чужих стінах, далеко від нас усіх.