НЕ ІСНУЮЧИМ

Василь поставив відра з водою на лаву в сінях Параски і вже збирався йти, але бабуся потягнула його за рукав, даючи зрозуміти, щоб зайшов у хату. Він присів на широку лаву біля дверей і чекав на її вказівки.

Господиня мовчки дістала глечик з печі, показала на годинник, мовляв, час обідати, і налила велику миску борщу з квашеної капусти, подала шматочок сала, цибулину та шматок житнього хліба. Потім несподівано пригостила чверткою самогону. Її зігнута спина була прикрита пуховою шаллю. Хоч у хаті було тепло, на ногах були валянки.

Василь тихо сказав:
– Ото вже від борщу я не відмовлюся. Але пити не буду, я пообіцяв ікону цілувати, що в рот не візьму цю заразу. Якось влаштував бійку в клубі, коли до Оксани приревнував, сам дивуюся, як мене тоді не посадили. За зламані стільці довелося платити. Мати сказала, що у тебе зі спиною проблема, от і прийшов допомогти. Зараз пообідаю і дров принесу. Чи може ще яка робота є? Моя мама, як побачить мене біля телевізора, то одразу якась робота з’являється.

Василь розсміявся зі свого жарту так, що захлинувся. Бабуся Параска почала легенько постукувати своїми руками по його спині. Василь продовжив їсти борщ з салом та цибулею, а потім запитав:
– Бабо, а коли ви спати лягаєте, спина випрямляється чи також дугою?

Параска подивилася на Василя усміхненими очима і махнула рукою.

– Я бачу, ви колись гарною були, он яка копиця волосся, а брови дугою на широкому лобі, а очі, як світлячки, мабуть і вночі світили. У мене Оксана теж красуня! Ну як таку не любити? Щоби всі її якості перелічити, пальців не вистачить: красива, скромна, добра, працьовита, співуча, не жадібна, заміж не була, не п’є, не курить, і нікуди не ходить. Ось скільки достоїнств.

Василь побачив, що Параска сміялася очима. Груди ходили ходуном, але голос з нутра не виходив.

– Бабо, ви ж знаєте Оксану? Параска знизала плечима, натякаючи: “Хто вас знає, які ви тепер є”.

– Звісно, ми не такі, як ви. Ви батьків боялися, слухалися. А ми, якщо щось не по нам, то наперед батьки кинемося. У нас своя думка. Батько, перш ніж щось зробити, завжди ради нею запитує. А мама вважає мене за господаря. Брати роз’їхалися по містах, я молодший, поки не одружусь, із ними житиму. Хочу одружитися і дітей багато мати. Оксана моя здоров’я має на всі пальці не хватило? Те-то й воно!

Василь добре поїв, від печного тепла його зморило. Незважаючи на Параскину спину, вдома було чисто. Особливо в очі впадала велика постіль із пуховою ковдрою і подушками.

Василь вголос помріяв:
– Оце було б добре таку постіль мати на першу шлюбну ніч! А може і не треба: з жару на пір’ї все забудеш.

І вголос продовжив:
– Оксана закінчить навчання, повернеться в село, ще весілля справимо. Вона на медсестру навчається. Я лікуватиму худобу, а вона – людей. Хоча моя мама часто батька худобою називає. Так вже ми худобини. Ось Степан мотоцикл викрав і втопив. А Віктор майже сарай не спалив. І Сергій виявився гірше за худобу. З Надею зустрічався, обманув, вагітною залишив, а з міста дівчину привіз. Надя з розуму сходила, думали руки накладе. Але каже, що хлопчик буде, Бог на благо. І як цей парубок пройде повз його рідний будинок? А я Оксану ніколи не покину. На неї дивлюся, і хочеться обняти! Вона ж до весілля ні-ні. Сварити вище стелею не буду. Хоча вийшла б класним фельдшером, тебе, бабо, швидко вилікувала б! Укол робить як комарик. На коттедж чекатиму, але скучатиму за тобою, бабо. Але все одно завжди знайду час тебе відвідати і поспілкуватися.

Параска спритно дісталася до печі і подала гречку з м’ясом. Каша такий аромат виділила, що Василь крутив носом так, що мало не відвернув. Узяв ложку і як маленька дитина почав по столу стукати. Бабуся усміхалася, бачачи, що її страви сподобалися молодому хлопцеві.

– То ти вже лягай на ковдру, поки я їж. Чи для краси вона у тебе там?

Василь знову захлинувся, але Параска не била його по спині, лише хотіла трохи пожаліти, подякувати за те, що відвідав та спілкувався з нею. Шершавими, жилавими руками вона легенько провела по спині, потім поцілувала в маківку.

Василь вийшов зі столу зі словами:
– Як тепер працювати з повним животом? Треба на ковдру прилягти.

Засміявся і пішов у двір за дровами. Приніс кілька оберемків дров, підмітав сінці, сходив у сарай, оцінив житло для поросятка, уклонився ногами хазяйці і пішов додому.

– Де ти пропав? Оксана дзвонить, а з Параскою ніяк не наговоришся?

– Та від неї не підеш. То це розповісти, то те, – сміючись, відповів Василь. – Мамо, вона з народження німота?

– Ні, синку. Дівчиною у війну пісні співала, як Зыкина. По хатах ходила, патріотичні пісні співала. Коли німці прийшли, за “Священну війну” мову відрізали. Партизани врятували, не встигли вбити. Думали, що німотою з народження до нас потрапила, а це голова села недавно всім розповів. Її село занепало, а наше квітне, це воєнком допоміг їй дім дістати. Так, люди ми, буває, гірше худоби. Забідкалися в своїх хоромах, піклування про інших немає. Хоча вона мімікою розмовляє. Хоч німота, але все розуміє.

– Мамо, вона говорить очима! Як я їй про Оксану, так очі сяють! А коли Сергія згадав, так блискавиці вилетіли. І знаєш, у неї руки такі ніжні. Хоча хто вона мені? Ніхто. Але хочеться з нею говорити, спілкуватися.

І знаєш, чому? Бо добрим серцем спілкується. Вона не жестикулює, як інші німі, а вона ніби вдумлива. Завтра обіцяв сарай відремонтувати. Тож висмоктувати роботу з пальця не треба, я зайнятий.