«Не на таку роботу ми погоджувалися: як свекруха перетворює вихідні на каторгу»

«Ми вам не наймалися на роботу!» — як свекруха перетворює вихідні на каторгу

Якби мені хтось ще рік тому сказав, що мої рідкісні, такі довгоочікувані вихідні перетворяться на важку фізичну працю, від якої болить усе тіло, а сльози сами котяться з очей — я б не повірила. Але тепер це реальність. І вся тому вина — моя свекруха, ушановувана Марія Іванівна, яка вирішила, що якщо ми з Денисом живемо у багатоповерхівці й не маємо свого городу, то в нас і клопотів немає, а вільного часу — море. А значить, нас можна використовувати на повну.

Ми з Денисом одружилися трохи більше року тому. Влаштували скромне весілля — грошей було небагато, живемо у місті, де кожна гривня на вазі. Мої батьки допомогли з квартирою — купили нам «однушку» на вторинному ринку. Звісно, стан її був далекий від ідеалу, тому ми одразу задумали ремонт. Не одразу, але з весни почали поступово: там кран замінили, тут шпалери переклеили, на кухні лінолеум постелили. Грошей не вистачало, часу — тим більше.

А от у Денисових батьків — приватний будинок у селі, господарство, величезний город, кури, качки, коза і навіть дві корови. Живуть вони у передмісті, де з радянських часів тримаються за землю. Але це їхній особистий вибір, адже вони самі це починали. Ми поважали їхню працю, але завжди вважали, що кожен живе своїм життям.

Та свекруха вирішила інакше. Як тільки дізналася, що ми «сидимо у теплі без городів і клопоту», відразу почала активно нас до себе кликати. Спочатку — «просто у гості». А потім — що суботи й неділі, ніби за розкладом: «приїжджайте допомогти». Не «погостювати», не «відпочити від міста», а саме — працювати. Відразу з порога — у руки мітлу, мотику або відро. Посміхнись — і вперед, на город.

Спочатку я думала — ну добре, поїдемо пару разів, покажемо, що не чужі. Допоможемо, чим зможемо. Денис теж намагався відмовляти матір: мовляв, у нас ремонт, часу немає, робота втомлює. Але впертість Марії Іванівни не знає меж. «Ви у місті сидите — як пани. А у нас тут все на мені!» Аргументи про втому її не хвилювали. «Ну чим ви у тій своїй квартирі займаєтесь? — обурювалася вона. — Ми вас виростили, а тепер і ви повинні допомагати!»

Чесно кажучи, я хотіла бути гарною невісткою. Не сваритися. Але все закінчилось, коли під час чергового приїзду, лише ми переступили поріг, свекруха сунула мені у руки відро з водою: «Поки я варю борщ, ти вимий увесь підлогу — до хати й назад. А Денису скажи, нехай йде дошки обстругувати — мені курника треба лагодити». Я хотіла відмовитися ввічливо — сказала, що втомилась після робочого тижня. Але вона навіть слухати не стала. Ніби я — її наймичка, яка насмілилась відмовитись.

Коли ми поїхали у неділю ввечері, у мене боліло все тіло. А в понеділок я проспала роботу. Начальник був у шоці: я ніколи не брала лікарняних, а тут — раптом. Довелося брехати, що погано почуваюсь. І все це — після «відпочинку» у свекрухи. Я не відчувала ні радості, ні вдячності. Лише обраду й злість.

Найбільше болить те, що ми з Денисом не раз казали: у нас свої справи, ми втомлюємось, у нас ремонт! Але Марія Іванівна все одно продовжувала дзвонити щодня: «Ну що, коли приїжджаєте? Город сам себе не перекопає!» Ми намагалися пояснити, що зараз не можемо. А вона у відповідь: «Що у вас там за ремонт такий, що ви вже третій місяць з ним не впораєтесь? Новий будинок, чи що, будуєте?»

Мене все більше вражала її нахабність. Особливо коли вона прямо заявила: «Я на тебе сподівалася. Ти ж жінка. Тобі ж треба вчитись і коров доїти, і капусту садити — у житті знадобиться». Я тоді стрималась, але всередині кипіло. Я ніколи не хотіла жити у селі. Я не зобов’язана знати, як доїти корову чи чистити гній.

Денис намагався мене підтримувати. Він і сам втомився від маминих вимог. Раніше він їхав до батьків із задоволенням, тепер — лише під тиском. Телефонні дзвінки він почав ігнорувати — занадто багато докорів у кожному. А я щоразу ламаюся, не знаючи, що вигадати, щоб не їхати знову.

Одного разу я набралася сміливості й подзвонила своїй мамі. Розповіла їй усе як є. І знаєте, вона мене підтримала. Сказала, що допомога — це справа добровільна. Що не можна перетворювати молоду сім’ю на безкоштовну робочу силу. І що якщо ми зараз дозволимо собою так користуватись — далі буде лише гірше.

Я так втомилась. Від цього подвійного життя — з одного боку, ремонт і робота у місті, з іншого — сільська каторга кожні вихідні. Я мрію просто виспатися. Просто провести вихідний із книгою чи фільмом, а не в бруді з лопатою.

Я не знаю, що робити далі. Денис уже серйозно каже, що треба ставити ультиматум. Або мати перестане нас терроризувати, або ми обмежимо спілкування. Можливо, це й звучить жорстоко, але ми маємо своє життя, свої мрії, свої цІ коли в останній раз вона зателефонувала з тим самим питанням, ми нарешті сказали: «Досить».