НЕ ОДРУЖИЛАСЯ

Віра підходила до кав’ярні, коли почула знайомі голоси:

— Та ну його, цей ювілей, — прошепотів Денис, нахилившись до вуха найкращої подруги Віри, — ходімо до тебе. Або до мене. Віра ж не повернеться, — він задоволено хихикнув.

— Ну так, — з ноткою сумніву відповіла Уляна, — зараз до тебе, а коли вона повернеться, куди тікати? У вікно?

— Ну, чого ж у вікно, — він впевнено обійняв Уляну за талію, — якщо ти погодишся, я Вірі вкажу на вихід.

Чекати, що буде далі, Віра не стала. Вона добре знала Уляну з її вільними поглядами. Але от Денис…. Вони були разом вже три роки. Весь цей час вона чекала офіційної пропозиції. Рік з яких вони живуть в новенькій квартирі Дениса. Він придбав її в кредит, зараз робить ремонт. Витрати великі. Отже всі побутові витрати на Вірі. Вона вважала, що РАЦС — це лише формальність.

Зараз ніби завіса з очей спала. Вся обман, все неправда. У них ніколи не буде сім’ї. Для цієї ролі він когось іншого вибере. А вона просто зручна подруга на час фінансових труднощів.

Півроку тому у Віри померла мама. Ще тоді вона здивувалася черствості Дениса. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг з організацією. Оголосив діловито і холодно:

— Продай щось. Ти ж знаєш, у мене кредит, ремонт. Може родичі позичать. А коли будинок продамо, розрахуєшся. — Він так і сказав: розрахуєшся, наче не має до неї жодного відношення.

Цей вираз сильно вразив її тоді. Але потім Віра виправдала його. Помилився. Не підібрав слів. Денис не був говірким. Ця йогО мовчазність і несловоохотливість подобалася Вірі. «Все в собі тримає, — вихвалялася вона подругам, — цей не зрадить і не образить. Для зради потрібні здібності, дівчину треба вмовити», — подруги сміялися. Разом з усіма сміялася і Уляна. Не знаючи, що робити далі, Віра стала активно махати проїжджаючим мимо таксі. Машина зупинилася, вона сіла як можна непомітніше, наче за нею стежать. Постукала водія по плечу:

— Швидше, швидше.

Віра ще не встигла від’їхати, як телефон яскравим світлом вимагав відповіді. Дзвонив Денис:

— Ти де? Я тут один як дурень, всі про тебе питають. Ти повинна була вже приїхати, щось сталося? – Віра вимкнула телефон і викинула його у вікно. А потім розплакалася, як маленька дитина, у якої забрали улюблену іграшку. Плакала довго, гірко і з причитаннями.

Весь цей час машина їхала. Віра почала приходити до тями і раптом згадала, що адресу водію вона не говорила.

— Куди ми їдемо? – обережно запитала вона

— Додому, — відповів водій. А Віра бачила, що машина мчить сільською дорогою.

— Куди додому?

— Тобі адресу назвати? – Водій відповів грубо й нахабно, як їй здалося.

— Зупиніть негайно, зупиніть, – закричала Віра

— Посеред поля? – водій сміявся, — що ти тут будеш робити?

— Я зараз у поліцію подзвоню, — Віра сказала перше, що прийшло в голову. Вона стала приходити до тями, згадала, що телефон викинула і подзвонити тепер не може. Що все розповіла чужій людині і що він тепер знає, що нікого у неї немає. Залишить зараз десь у лісі, ніхто й не шукатиме.

Віра хотіла виплигнути на ходу і навіть двері намагалася відкрити, але в темряві і трясучимися руками не змогла знайти ручку. Вона опустила руки і знову заплакала, тільки тепер вже тихо і безнадійно. Хай буде все так, як є. Вб’є її зараз маніяк і не буде більше страждань і зрад. Вочевидь так їй судилося.

Машина різко загальмувала. Водій мовчки підійшов до дверей.

— Виходь.

— Не піду, — Віру раптом сильно захотілося жити, і вона вирішила, що просто так не здасться, боротися буде.

— Не дуркуй, Віро, — спокійно сказав водій, приїхали. Віра підняла голову і вперше глянула на водія.

— Сергій? – Тихо запитала вона

— А ти думала хто? – Віра дивилася на свого однокласника, наче вперше його бачила. У голові проносилися уривчасті спогади, що він після школи кудись поїхав, що ніби зробив кар’єру.

— Ти що таксист? – недовірливо запитала вона.

Сергій засміявся знайомим і рідним сміхом:

— Який таксист?

— А чому ти мене підвіз?

— Так ти так махала, я думав, що кинешся під колеса.

— А я…., — Віра хотіла виправдатися.

— Я все знаю, — Сергій обійняв її за плечі, — дуже корисна поїздка. Ти ніколи не була такою відвертою. – Віра засміялася, на душі стало легко і спокійно. Вона стояла на порозі свого дому.

— А я через тебе приїхав, — він перебрав її маленькі пальчики своєю великою рукою, — Як добре, що ти не вийшла заміж.