Не повертайся назад

– Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала! – голос Олеся тремтів від обурення. – Як ти могла повірити цій гадюці?

– Не смій так говорити про Олену! – різко перервала його Ганна Іванівна. – Вона мені як рідна дочка!

– Рідна дочка? – Олесь нервово засміявся. – Мамо, вона тебе обікрала! Забрала всі твої заощадження!

– Вона нічого не крала! Я сама їй гроші дала! – Ганна Іванівна вдарила кулаком по столу. – І не твоя справа, на що я витрачаю свої гроші!

– Мої гроші, мамо! Це ж спадщина від бабусі! Твоя пенсія та моя допомога! А вона взяла все й зникла!

Ганна Іванівна відвернулася до вікна. На вулиці моросив дощ, краплі сповзали по шибках, немов сльози. Але вона не плакала. Сльози закінчилися учора, коли вона зрозуміла, що Олена її обдурила.

– Вона не зникла, – тихо промовила вона. – Вона поїхала до сестри у Львів. Казала, повернеться за місяць.

– Мамо, опам’ятайся! Яка сестра? Ти ж знаєш, що в неї нікого нема! Вона сирота!

– Може, з’явилася сестра. Може, знайшлася…

Олесь підійшов до матері й поклав руки їй на плечі.

– Мамо, подивися на мене. Олена Зеленська – шахрайка. Вона спеціально з тобою зблизилася, аби виманити гроші. Таких, як ти, вона вже обманула десятки.

– Звідки ти знаєш?

– Я найняв приватного детектива. Ось, дивись.

Олесь дістав із портфеля папку з документами й фотографіями.

– Олена Зеленська, тридцять вісім років. Судимість за шахрайство. Спеціалізується на самотніх літніх жінках. Ось її фото з іншими жертвами.

Ганна Іванівна взяла папку тремтячими руками. На фото вона побачила Олену в обіймах із різними жінками. Всі вони були приблизно її віку, всі посміхалися, всі виглядали щасливими.

– Цього не може бути, – прошепотіла вона.

– Мамо, вона взяла в тебе двісті тисяч гривень. Казала, що її донька хвора і потрібна операція. А в неї взагалі немає дітей!

Ганна Іванівна опустилася на стілець. Руки тремтіли, перед очима все розмивалося.

– Але ж вона… ми ж спілкувалися цілий рік… Вона допомагала мені, носила покупки, возила до лікарні…

– Вона готувала ґрунт, мамо. Входила в довіру. А потім ударила, коли ти цього найменш очікувала.

Ганна Іванівна згадала, як познайомилася з Оленою. Це було в поліклініці, в черзі до кардіолога. Молода жінка сіла поруч, заговорила. Виявилося, що Олена теж сама, чоловік помер, донька далеко живе. Така сама самотня, як і вона.

Потім були випадкові зустрічі в магазині, в аптеці. Олена завжди була чемною, завжди готова допомогти. Поступово вони стали близькими подругами. Олена приходила в гості, вони пили чай, ділилися спогадами.

– Пам’ятаєш, як я тебе попереджав? – продовжував Олесь. – Казав, що треба бути обережнішою з новими знайомими?

– Пам’ятаю, – кивнула Ганна Іванівна. – Але ти ж завжди всіх підозрюєш. Думаєш, що всі люди погані.

– Не всі, мамо. Але багато хто. Особливо ті, хто надто швидко стає найкращими друзями.

Ганна Іванівна заплющила очі. Вона пам’ятала той день, коли Олена прийшла до неї в сльозах. Розповіла, що її донька Марійка захворіла, потрібна термінова операція. Що грошей не вистачає, а час іде.

– Галю, я не знаю, до кого звернутися, – плакала Олена. – Ти єдина близька мені людина.

І Ганна Іванівна віддала їй усі свої заощадження. Не замислюючись, не вагаючись. Як могла вона не допомогти подрузі в біді?

– Мам, а чому ти мені не сказала? – спитав Олесь. – Я б тебе зупинив.

– Бо знала, що ти будеш проти. Ти ж її з самого початку не полюбив.

– Я відчував, що вона фальшива. Надто багато сміялася, надто багато хвалила. Справжні друзі так себе не поводять.

Ганна Іванівна встала й підійшла до серванта. Там, на полиці, стояла фотографія в рамці – вона й Олена в парку біля фонтану. Обидві усміхаються, обіймаються. Ганна Іванівна взяла рамку й шпурнула її об підлогу. Скло розбилося на дрібні шматочки.

– Мамо! – злякався Олесь.

– Дурниця! – скрикнула Ганна Іванівна. – Стара дурниця! Як я могла бути такою наївною?

Вона почала плакати. Олесь обійняв її, притулив до себе.

– Мам, не звинувачуй себе. Вона професійна шахрайка. Вона знає, як обдурювати людей.

– Але чому саме я? Чому вона вибрала мене?

– Бо ти добра. Бо ти довірлива. Бо ти самотня.

Ганна Іванівна відсторонилася від сина й подивилася йому в очі.

– Я подам заяву в поліцію.

– Вже пізно, мамо. Вона поїхала. Поліція її не знайде.

– Знайде. Обов’язково знайде.

Олесь похитав головою.

– Мам, навіть якщо знайдуть, гроші ти не повернеш. Вона їх уже витратила.

– Тоді хоча б інші баВона стиснула кулаки й швидко моргнула, щоб прогнати останні сльози, бо зрозуміла, що найголовніше – це не гроші, а те, що вона ще має свою гідність і сина, який завжди поруч.