НЕ СТАЛА ДРУЖИНОЮ

Вікторія вже майже підходила до кав’ярні, коли почула знайомі голоси:

— Та ну його, цей ювілей, — м’яко і тихо шепотів Тарас на вухо найкращій подрузі Вікторії, — підемо до тебе. Ну, або до мене. Вікторія ж не повернеться, — він задоволено посміхнувся.

— Звісно, — з сумнівом у голосі відповіла Олена, — зараз до тебе, а коли вона повернеться, куди? У вікно стрибати?

— Ну, навіщо ж у вікно, — впевнено обійняв Олену за талію, — якщо ти погодишся, я Вікторії покажу на вихід.

Очікувати, що буде далі, Вікторія не стала. Вона добре знала Олену з її вільними звичками. Але от Тарас… Вони разом вже три роки. Весь цей час вона чекає офіційної пропозиції. Рік із яких вони живуть у новенькій квартирі Тараса. Він її купив у кредит, зараз ремонтом займається. Витрати великі. Тож усі побутові витрати на Вікторії. Вона вважала, що РАЦС — це лише формальність.

Зараз ніби полуда з очей спала. Все брехня, все неправда. У них ніколи не буде сім’ї. Для цієї ролі він знайде когось іншого. А вона просто зручна подружка на час фінансових труднощів.

Пів року тому у Вікторії померла мама. Ще тоді її здивувала черствість Тараса. Він не поїхав з нею на похорон, не допоміг з організацією. Заявив діловито і холодно:

— Продай там щось. Знаєш же, у мене кредит, ремонт. Може родина в борг дасть. А коли будинок продамо, розрахуєшся. — Він так і сказав: розрахуєшся, ніби не має до неї жодного стосунку.

Її тоді боляче вразила ця фраза. Але потім Віка виправдала його. Помилився. Не підібрав слів. Тарас взагалі не був говірким співрозмовником. Ця похмурість і небагатослівність подобалася Віці. «Все в собі тримає, — хвалилася вона подругам, — цей не зрадить і не образить. Для зради потрібні здібності, дівчину треба переконати», — подруги сміялися. Разом із ними сміялась і Олена. Не знаючи, що робити далі, Вікторія стала махати всій силі проїжджаючому таксі. Машина зупинилася, вона сіла як можна непомітно, як ніби за нею стежать. Ляснула по плечу водію:

— Швидше, швидше.

Вікторія ще не встигла від’їхати, як яскравим світлом телефон вимагав відповіді. Дзвонив Тарас:

— Ти де? Я тут один, як дурний, про тебе всі питають. Ти повинна була вже приїхати, щось сталося? – Вікторія вимкнула телефон і викинула його у вікно. А потім розплакалася, наче маленька дитина, у якої відібрали улюблену іграшку. Плакала довго, гірко й із причитаннями.

Увесь цей час машина їхала. Вікторія стала приходити до тями і раптом згадала, що адресу водію вона не сказала.

— Куди ми їдемо? – з обережністю спитала вона.

— Додому, — відповів водій. А Вікторія бачила, що машина мчить по ґрунтовій дорозі.

— Який додому?

— Тобі адресу назвати? — водій відповів грубо і нахабно, як їй здалося.

— Зупиніть негайно, зупиніть, – закричала Вікторія.

— Серед поля? – водій сміявся, — що ти тут робитимеш?

— Я зараз у поліцію подзвоню, — Вікторія сказала перше, що прийшло на думку. Вона стала приходити до тями, згадала, що телефон вона викинула і подзвонити тепер не може. Що все розповіла чужій людині і що він тепер знає, що нікого у неї немає. Кине десь у лісі, і ніхто не хватиться.

Вікторія хотіла вистрибнути на ходу і навіть двері спробувала відкрити, але в темряві і трясучись руками не змогла знайти ручку. Вона опустила руки і знову заплакала, тільки тепер вже тихо і приречено. Нехай буде все як є. Вб’є її зараз маніяк і не буде більше страждань і зрад. Мабуть, так їй судилося.

Машина різко загальмувала. Водій мовчки підійшов до дверей.

— Виходь.

— Не піду, — Вікторії раптом дуже захотілося жити, і вона вирішила, що просто так не здасться, боротиметься.

— Не дурій, Віко, — спокійно сказав водій, приїхали. Вікторія підняла голову і вперше глянула на стоячого поруч водія.

— Сергій? – тихо спитала вона.

— А ти думала хто? – Вікторія дивилася на свого однокласника, наче вперше його бачить. В голові проносилися уривчасті спогади, що він після школи кудись поїхав, що начебто зробив кар’єру.

— Ти що, таксист? – з недовірою запитала вона.

Сергій засміявся знайомим і рідним сміхом:

— Який таксист?

— А чому ти мене підвіз?

— Ти так махала, я думав, що кинешся під колеса.

— А я…., — Вікторія хотіла виправдатися.

— Я все знаю, — Сергій обійняв її за плечі, — дуже корисна поїздка. Ти ніколи не була такою відвертою. – Вікторія розсміялася, на душі стало легко і спокійно. Вона стояла на порозі свого дому.

— А я через тебе приїхав, — він перебирала її маленькі пальчики своєю великою рукою, — Як добре, що ти не вийшла заміж.