Не стій у мене на шляху: Костя підняв руку на дружину.

Вистачить стояти у мене на шляху! ― Віталій замахнувся, бажаючи вдарити дружину. Олеся скрикнула і затулилась рукою, але Віталій навіть не встиг доторкнутися до неї: їхній син Іван з’явився поруч і схопив батька за руку.
― Не смій чіпати маму!
Віталій суворо глянув на сина і вилаявся. Колись він міг підняти руку і на Івана, але ті часи давно минули. Зараз перед ним стояв не маленький хлопчик, а кремезний шістнадцятирічний юнак.
― Щеня! ― все-таки кинув Віталій.
― Та йди ти! ― не залишився в боргу Іван.
Віталій ударив кулаком по дверній рамі і вийшов за двері. Олеся всхлипнула і закрила обличчя руками. Іван незручно тупцював поруч, адже він ніколи не знав, як поводитися з плачучою мамою, але потім все ж обійняв її.
― Ох, Іванчику, як же нам далі жити?..
Іван знав, що мама запитує, як вчинити з батьком. Той давно пив, і як би мама не вмовляла його, не вставала у нього на дорозі і не плакала, продовжував раз за разом обирати пляшку замість сім’ї.
― Мамо, чому ти від нього просто не підеш? ― понуро запитав Іван.
― Ти що? Як же я Віталія покину? Він же без мене зовсім пропаде!
Олеся махнула рукою, витерла мокрі очі і пішла на кухню ― готувати вечерю. Вона знала, що Віталій прийде пізно, а вранці буде обов’язково голодний, і намагалася для нього.
Іванові не було зрозуміло, чому мати так піклується про батька. Батько щойно ледь не побив її, а вона продовжує турбуватися про нього. Навіщо? Для чого все це? Іван не витримав і увійшов на кухню з похмурим запитанням:
― Мамо, у тебе самоповаги взагалі немає?
― У сенсі? Синочку, це ж мій чоловік! Як я можу його одного залишити? Та й їжу все одно потрібно приготувати. Я обіцяла Віталієві, що буду йому вірною дружиною в будь-якій ситуації, і я тримаю своє слово.
― Мамо, але ж це нерозумно! Він-бо своє слово зовсім не тримає! На весіллі він теж обіцянки давав! Обіцяв любити тебе і не ображати. І що тепер?
Іван вперто називав Віталія «він» або по імені, не бажаючи, навіть у думках, називати його батьком. Юнак давно вирішив для себе, що батьки так себе вести не повинні.
― Іванку, не суди батька так строго. У нього свої проблеми, і він не справляється. Таке буває.
― Мамо, це просто виправдання! У всіх є у житті проблеми! Це ж не означає, що потрібно бити тебе або мене і пити.
Олеся опустила руки, стоячи біля плити. Вона знала, що син правий і прекрасно все розуміє. Але водночас не могла змусити себе відступити, відпустити, подати на розлучення… Олесі все ще здавалося, що ще трохи ― і чоловік зміниться. Кине пити і буде любити її та Іванка. Але такими надіями Олеся жила вже близько десяти років. І що? Чи змінилося щось?
― Іванку, мені треба подумати, ― тихо сказала Олеся.
Іван вважав, що тут і думати нема чого, але сперечатися не став, бачачи, що мама насправді про щось розмірковує.
Іван пішов у своїх справах. Він знав, що батько повернеться ще не скоро, а значить, за маму можна не хвилюватися. Іван давно звик її захищати, так що для нього це здавалося чимось звичайним, хоча він і розумів, що так не повинно бути. Віталій був небезпечний тільки тоді, коли йому потрібно було випити, а п’яним він ставав добрим і не чіпав дружину та сина.
Іван до вечора гуляв з друзями і займався на турніках. Додому йому йти не дуже хотілося, хоча вже було темно і прохолодно. Днем вже можна було гуляти у футболці, але з темрявою приходив і холод.
У тонкому светрі Іван швидко змерз і, нарешті, направився додому, вже знаючи, що його там чекає. П’яний батько, хроплячий на дивані у вітальні, і засмучена мама на кухні.
Іван підбіг сходами і здивовано застиг. Двері були відчинені. Йому це не сподобалося, адже мама завжди закривала двері за батьком. Він щось зробив? Іван стиснув кулаки і крокнув у прихожу, тихо зачинивши за собою двері.
― Мам, ти де? Все добре?
Іван увімкнув світло у вітальні, навіть не замислюючись, що може розбудити батька, але там його не виявилося. Віталія не було і в спальні. Це ще більше напружило Івана, він кинувся на кухню, сподіваючись, що мама там.
― Мам, ти тут? ― він клацнув вимикачем і тихо вилаявся.
Мама лежала на підлозі, мабуть, вдарившись головою об стільницю. Вона була без свідомості, і Іван з полегшенням видихнув, коли зрозумів, що вона ще дихає.
― Алло, швидка? Приїжджайте, тут людині погано, ― Іван толком не розумів, що треба говорити.
― Що сталося? Кому погано? ― пролунав досить байдужий голос.
― Мою маму побили… Вона без свідомості, приїжджайте швидше…
Іван назвав адресу, потім викликав поліцію. Він твердо вирішив не залишати батька без покарання. Як може спокійно жити людина, що піднімає руку на слабких? На тих, кого повинен захищати?
Скоро Іван уже давав свідчення, Олеся прийшла до тями і тихо сиділа на дивані, намагаючись усвідомити, що сталося. Іван час від часу поглядав на неї і, нарешті, запитав:
― Мам, що сталося?
Поліцейський теж уважно глянув на неї. До цього він не розпитував Олесю, бачачи, що вона не в змозі відповідати, але тепер можна поговорити і з нею.
Олеся повільно повернулася до сина і тихо сказала:
― Іванку, ти тільки не сердься на батька.
― Що? Мам, про що ти говориш? Та нехай тільки спробує сюди прийти! Що він з тобою зробив? Він же не повинен був повернутися так швидко!
― Віталій забув гроші, а коли повернувся за ними, я спробувала ще раз поговорити. Нічого не вийшло, а Віталій тільки розлютився.
― Віталій! ― виплюнув Іван і скривився. Він не розумів, як мама все ще може так називати монстра, що побив її.
― Іванку, твій батько нещасна людина, він заслуговує жалю.
― Ні, мамо, він заслуговує тільки ненависті! У мене до нього немає жодних почуттів.
Поліцейському набридло слухати сімейну сварку. Він часто був свідком таких ситуацій і здогадувався, що дружина не буде в чомусь звинувачувати чоловіка.
― Ви будете писати заяву?
― Ні! ― Олеся тут же підвела голову, і поліцейський усміхнувся. Нічого іншого він і не очікував. Але він не врахував, що Іван вже щось придумав і зараз холодно дивився на матір.
― Якщо ти не напишеш заяву на батька, він повернеться сюди, і я його поб’ю. Тоді заберуть мене, а він буде покаліченим. Тобі це потрібно? Хочеш, щоб я сів, а він став інвалідом?
Настала тиша, Олеся зважувала слова сина і відчувала, що він каже правду. Надто далеко зайшов Віталій. Іван правильно витлумачив її мовчання і натиснув:
― Мамо, тобі ж самій це набридло! Ти молода, красива жінка! Навіщо ти з цим алкоголіком мучишся? Розведись з ним, вижени з дому, і будемо з тобою нормально жити!
Олеся уважно глянула на Івана і раптом зрозуміла, що той давно виріс і втомився жити, рятуючи її від п’яного батька. А ще Іван правий ― якщо Віталій не виконує свої обіцянки, то навіщо їй мучитися і намагатися бути гарною дружиною?
Давно минули часи, коли Віталій хоча б вибачався за свою поведінку. Зараз він вважав п’яні крики і образи нормою.
― Я напишу заяву, ― рішуче промовила Олеся, і Іван задоволено посміхнувся, радіючи, що достукався до матері.
Поліцейський здивовано підняв брову. Не часто побиті дружини писали заяви на чоловіків.
― Можна якось убезпечити нас від нього? ― тим часом запитала Олеся. ― Мені б не хотілося, щоб він заважав нам жити.
― Ми його посадимо за побиття. Це загроза життю, адже ви ледь не загинули, і так просто ваш чоловік не відбудеться.
― Чудово! Я встигну розлучитися, поки він буде сидіти?
― Встигнете знову заміж вийти, ― усміхнувся поліцейський.
Іван посміхався, слухаючи матір. Він давно не бачив її такою рішучою та діловою. Нарешті мама скинула з себе гніт Віталія і знову стала собою!
― Чого посміхаєшся? ― Олеся трохи ляснула сина по потилиці, коли вони залишилися наодинці. ― Я і за тебе візьмуся! Взяв собі за звичку ночами десь блукати.
Іван засміявся, він анітрохи не боявся таких погроз. Олеся також заусміхалася, дивлячись на сина.
― Синочку, дякую, що змусив мене зробити це. Я б сама не наважилася…
Іван нічого не став говорити, лише зніяковіло обійняв матір і втік до кімнати. Він не любив бурхливих проявів емоцій, але в душі також був щасливий.
Тепер усе повинно було налагодитися. Іван навіть пообіцяв собі, що буде краще вчитися і більше допомагати матері. Тепер, коли Віталія не було в їхньому житті, йому й удома захотілося бувати частіше, ніж раніше.
Олеся розквітла, коли зрозуміла, що їй більше нікого боятися. Віталія затримали того ж вечора, і тепер він сидів у слідчому ізоляторі. Олеся навідалася до нього лише один раз, щоб попрощатися і попередити про розлучення. Звісно, Віталій плакав і просив пробачити його.
― Я тебе пробачила, ще того вечора, ― сказала Олеся. ― Але я тебе більше не люблю. Більше не приходь до нас. У нас тепер інше життя.
Олеся пішла з тюрьми і довго йшла додому пішки, дальньою дорогою, щоб побути наодинці із собою. Майбутнє здавалося їй легким і безтурботним, а життя заграло яскравими фарбами. Олеся жалкувала лише про одне ― що не пішла від Віталія раніше.