З життя
Не стій у мене на шляху: Костя підняв руку на дружину.
Вистачить стояти у мене на шляху! ― Віталій замахнувся, бажаючи вдарити дружину. Олеся скрикнула і затулилась рукою, але Віталій навіть не встиг доторкнутися до неї: їхній син Іван з’явився поруч і схопив батька за руку.
― Не смій чіпати маму!
Віталій суворо глянув на сина і вилаявся. Колись він міг підняти руку і на Івана, але ті часи давно минули. Зараз перед ним стояв не маленький хлопчик, а кремезний шістнадцятирічний юнак.
― Щеня! ― все-таки кинув Віталій.
― Та йди ти! ― не залишився в боргу Іван.
Віталій ударив кулаком по дверній рамі і вийшов за двері. Олеся всхлипнула і закрила обличчя руками. Іван незручно тупцював поруч, адже він ніколи не знав, як поводитися з плачучою мамою, але потім все ж обійняв її.
― Ох, Іванчику, як же нам далі жити?..
Іван знав, що мама запитує, як вчинити з батьком. Той давно пив, і як би мама не вмовляла його, не вставала у нього на дорозі і не плакала, продовжував раз за разом обирати пляшку замість сім’ї.
― Мамо, чому ти від нього просто не підеш? ― понуро запитав Іван.
― Ти що? Як же я Віталія покину? Він же без мене зовсім пропаде!
Олеся махнула рукою, витерла мокрі очі і пішла на кухню ― готувати вечерю. Вона знала, що Віталій прийде пізно, а вранці буде обов’язково голодний, і намагалася для нього.
Іванові не було зрозуміло, чому мати так піклується про батька. Батько щойно ледь не побив її, а вона продовжує турбуватися про нього. Навіщо? Для чого все це? Іван не витримав і увійшов на кухню з похмурим запитанням:
― Мамо, у тебе самоповаги взагалі немає?
― У сенсі? Синочку, це ж мій чоловік! Як я можу його одного залишити? Та й їжу все одно потрібно приготувати. Я обіцяла Віталієві, що буду йому вірною дружиною в будь-якій ситуації, і я тримаю своє слово.
― Мамо, але ж це нерозумно! Він-бо своє слово зовсім не тримає! На весіллі він теж обіцянки давав! Обіцяв любити тебе і не ображати. І що тепер?
Іван вперто називав Віталія «він» або по імені, не бажаючи, навіть у думках, називати його батьком. Юнак давно вирішив для себе, що батьки так себе вести не повинні.
― Іванку, не суди батька так строго. У нього свої проблеми, і він не справляється. Таке буває.
― Мамо, це просто виправдання! У всіх є у житті проблеми! Це ж не означає, що потрібно бити тебе або мене і пити.
Олеся опустила руки, стоячи біля плити. Вона знала, що син правий і прекрасно все розуміє. Але водночас не могла змусити себе відступити, відпустити, подати на розлучення… Олесі все ще здавалося, що ще трохи ― і чоловік зміниться. Кине пити і буде любити її та Іванка. Але такими надіями Олеся жила вже близько десяти років. І що? Чи змінилося щось?
― Іванку, мені треба подумати, ― тихо сказала Олеся.
Іван вважав, що тут і думати нема чого, але сперечатися не став, бачачи, що мама насправді про щось розмірковує.
Іван пішов у своїх справах. Він знав, що батько повернеться ще не скоро, а значить, за маму можна не хвилюватися. Іван давно звик її захищати, так що для нього це здавалося чимось звичайним, хоча він і розумів, що так не повинно бути. Віталій був небезпечний тільки тоді, коли йому потрібно було випити, а п’яним він ставав добрим і не чіпав дружину та сина.
Іван до вечора гуляв з друзями і займався на турніках. Додому йому йти не дуже хотілося, хоча вже було темно і прохолодно. Днем вже можна було гуляти у футболці, але з темрявою приходив і холод.
У тонкому светрі Іван швидко змерз і, нарешті, направився додому, вже знаючи, що його там чекає. П’яний батько, хроплячий на дивані у вітальні, і засмучена мама на кухні.
Іван підбіг сходами і здивовано застиг. Двері були відчинені. Йому це не сподобалося, адже мама завжди закривала двері за батьком. Він щось зробив? Іван стиснув кулаки і крокнув у прихожу, тихо зачинивши за собою двері.
― Мам, ти де? Все добре?
Іван увімкнув світло у вітальні, навіть не замислюючись, що може розбудити батька, але там його не виявилося. Віталія не було і в спальні. Це ще більше напружило Івана, він кинувся на кухню, сподіваючись, що мама там.
― Мам, ти тут? ― він клацнув вимикачем і тихо вилаявся.
Мама лежала на підлозі, мабуть, вдарившись головою об стільницю. Вона була без свідомості, і Іван з полегшенням видихнув, коли зрозумів, що вона ще дихає.
― Алло, швидка? Приїжджайте, тут людині погано, ― Іван толком не розумів, що треба говорити.
― Що сталося? Кому погано? ― пролунав досить байдужий голос.
― Мою маму побили… Вона без свідомості, приїжджайте швидше…
Іван назвав адресу, потім викликав поліцію. Він твердо вирішив не залишати батька без покарання. Як може спокійно жити людина, що піднімає руку на слабких? На тих, кого повинен захищати?
Скоро Іван уже давав свідчення, Олеся прийшла до тями і тихо сиділа на дивані, намагаючись усвідомити, що сталося. Іван час від часу поглядав на неї і, нарешті, запитав:
― Мам, що сталося?
Поліцейський теж уважно глянув на неї. До цього він не розпитував Олесю, бачачи, що вона не в змозі відповідати, але тепер можна поговорити і з нею.
Олеся повільно повернулася до сина і тихо сказала:
― Іванку, ти тільки не сердься на батька.
― Що? Мам, про що ти говориш? Та нехай тільки спробує сюди прийти! Що він з тобою зробив? Він же не повинен був повернутися так швидко!
― Віталій забув гроші, а коли повернувся за ними, я спробувала ще раз поговорити. Нічого не вийшло, а Віталій тільки розлютився.
― Віталій! ― виплюнув Іван і скривився. Він не розумів, як мама все ще може так називати монстра, що побив її.
― Іванку, твій батько нещасна людина, він заслуговує жалю.
― Ні, мамо, він заслуговує тільки ненависті! У мене до нього немає жодних почуттів.
Поліцейському набридло слухати сімейну сварку. Він часто був свідком таких ситуацій і здогадувався, що дружина не буде в чомусь звинувачувати чоловіка.
― Ви будете писати заяву?
― Ні! ― Олеся тут же підвела голову, і поліцейський усміхнувся. Нічого іншого він і не очікував. Але він не врахував, що Іван вже щось придумав і зараз холодно дивився на матір.
― Якщо ти не напишеш заяву на батька, він повернеться сюди, і я його поб’ю. Тоді заберуть мене, а він буде покаліченим. Тобі це потрібно? Хочеш, щоб я сів, а він став інвалідом?
Настала тиша, Олеся зважувала слова сина і відчувала, що він каже правду. Надто далеко зайшов Віталій. Іван правильно витлумачив її мовчання і натиснув:
― Мамо, тобі ж самій це набридло! Ти молода, красива жінка! Навіщо ти з цим алкоголіком мучишся? Розведись з ним, вижени з дому, і будемо з тобою нормально жити!
Олеся уважно глянула на Івана і раптом зрозуміла, що той давно виріс і втомився жити, рятуючи її від п’яного батька. А ще Іван правий ― якщо Віталій не виконує свої обіцянки, то навіщо їй мучитися і намагатися бути гарною дружиною?
Давно минули часи, коли Віталій хоча б вибачався за свою поведінку. Зараз він вважав п’яні крики і образи нормою.
― Я напишу заяву, ― рішуче промовила Олеся, і Іван задоволено посміхнувся, радіючи, що достукався до матері.
Поліцейський здивовано підняв брову. Не часто побиті дружини писали заяви на чоловіків.
― Можна якось убезпечити нас від нього? ― тим часом запитала Олеся. ― Мені б не хотілося, щоб він заважав нам жити.
― Ми його посадимо за побиття. Це загроза життю, адже ви ледь не загинули, і так просто ваш чоловік не відбудеться.
― Чудово! Я встигну розлучитися, поки він буде сидіти?
― Встигнете знову заміж вийти, ― усміхнувся поліцейський.
Іван посміхався, слухаючи матір. Він давно не бачив її такою рішучою та діловою. Нарешті мама скинула з себе гніт Віталія і знову стала собою!
― Чого посміхаєшся? ― Олеся трохи ляснула сина по потилиці, коли вони залишилися наодинці. ― Я і за тебе візьмуся! Взяв собі за звичку ночами десь блукати.
Іван засміявся, він анітрохи не боявся таких погроз. Олеся також заусміхалася, дивлячись на сина.
― Синочку, дякую, що змусив мене зробити це. Я б сама не наважилася…
Іван нічого не став говорити, лише зніяковіло обійняв матір і втік до кімнати. Він не любив бурхливих проявів емоцій, але в душі також був щасливий.
Тепер усе повинно було налагодитися. Іван навіть пообіцяв собі, що буде краще вчитися і більше допомагати матері. Тепер, коли Віталія не було в їхньому житті, йому й удома захотілося бувати частіше, ніж раніше.
Олеся розквітла, коли зрозуміла, що їй більше нікого боятися. Віталія затримали того ж вечора, і тепер він сидів у слідчому ізоляторі. Олеся навідалася до нього лише один раз, щоб попрощатися і попередити про розлучення. Звісно, Віталій плакав і просив пробачити його.
― Я тебе пробачила, ще того вечора, ― сказала Олеся. ― Але я тебе більше не люблю. Більше не приходь до нас. У нас тепер інше життя.
Олеся пішла з тюрьми і довго йшла додому пішки, дальньою дорогою, щоб побути наодинці із собою. Майбутнє здавалося їй легким і безтурботним, а життя заграло яскравими фарбами. Олеся жалкувала лише про одне ― що не пішла від Віталія раніше.
I Will Always Be With You, Mum: A Heartfelt Story You Can Believe Grandma Valerie couldn’t wait for evening to come. Her neighbour Natalie, a single woman approaching fifty, had just confided something so astonishing that Valerie’s head was spinning. To prove her point, Natalie had even invited her round later to show her something remarkable. The story began quite simply. That morning, Natalie had dropped by as she was on her way to the shop: “Is there anything you need, Valerie? I’m popping to the corner shop to pick up bits for a pie and a few other things.” Valerie smiled. “You’ve always been so good and caring, Natalie. I remember you as a little girl. It’s a shame things haven’t worked out for you—but you never seem sad or complain, not like some.” Natalie laughed. “What’s there to complain about? I do have a man I love, it’s just we can’t be together for now. Would you like to hear the reason? I’ve never told anyone else, but I want to tell you. Well, partly because you probably wouldn’t be believed if you repeated it!” She grinned. “Just let me know if you need anything from the shop. I’ll pop in on my way back, and over a cup of tea, I’ll tell you all about my life. Maybe then you’ll be happy for me and stop worrying.” Valerie didn’t really need anything, but asked Natalie to fetch a loaf of bread and some sweets for tea, her curiosity well and truly piqued. Later, as they sat together over tea and cake, Natalie began: “Valerie, you remember that thing that happened to me twenty years ago? I was nearly thirty. Met a bloke—nice enough, so I thought I’d marry him even if I didn’t love him. At least I’d have a family. He moved in and I got pregnant. When the baby came, a little girl, she lived just two days and passed away. I thought I’d go mad with grief. My husband and I split up soon after. A couple of months later, once I’d stopped crying, something happened. It’s hard to explain, Valerie. I’d got everything ready for my daughter—the cot, bedding, toys, the lot. They say it’s bad luck to buy these things early, but I didn’t believe that. Then one night I was woken by the sound of a baby crying. I thought I was imagining it, but the crying came again. I went to the cot—and there she was. My little girl. I picked her up, my heart nearly bursting with happiness. She looked up at me and then drifted peacefully to sleep. And from then on, almost every night, she would come to me. I even bought formula and a bottle, but she hardly ever fed—just smiled, closed her eyes and slept in my arms. Is that even possible?” Valerie leaned forward, utterly enthralled. “I know it sounds mad, but it’s true,” Natalie insisted. “It just went on—we got used to those nightly visits. I knew my little girl was living in another world, with her own mum and dad, but she never forgot me. She would visit, and one night she said to me: ‘I will always be with you, Mum. We are bound by an invisible thread, and nothing can ever break it.’ Sometimes I wonder if it’s a dream, but she even brings me gifts from her world. They don’t last long here though—they fade away like snow in spring.” That evening, Valerie finally visited Natalie’s flat. No one else was home—just the two of them. Suddenly, a gentle light shimmered in the air and a sweet young woman appeared: “Hello, Mummy! I’ve had such a good day, I want to share it with you. And here’s a present for you.” She placed a small bouquet on the table. Turning to see Valerie, she smiled again. “Oh, hello! Mum said you wanted to meet me. I’m Marianne.” After chatting a while, Marianne faded away like morning mist. Valerie sat silent, absolutely stunned. “Well, I never… that really happens!” she whispered. “Your daughter’s a beauty, Natalie, just like you. I’m so happy for you. You really are a lucky woman—maybe luckier than anyone I know. I would never have believed it if I hadn’t seen it myself. Thank you for opening my eyes. The world is so much bigger than I thought; life goes on everywhere. I’m not afraid anymore.” The flowers on the table became paler and then vanished altogether. But Natalie smiled, full of hope. Tomorrow would be a wonderful new day. She was going to meet Arkady, the man she loved and who loved her back—she just knew it. And someday soon, she’d introduce him to the two people she loved most in the world: Marianne and Arkady.
Ill always be with you, Mum. A story you might believe Granny Margaret waited for evening with restless curiosity. Her...
The Friend I Sold: Grandpa’s Tale of Loyal Companionship, Hard Times, and a Hard Lesson Learned
A Sold Friend. Granddads Story And he understood me! It wasn’t fun, and I realised it was a foolish idea....
The Closest of Kin: A Heartwarming Family Story of Grandparents Anna and Paul, Their Three Wonderful Grandchildren, Home-Baked Treats, Maths Lessons, and the Unbreakable Bonds That Sustain Them Through Joys and Sorrows
Family Ties. A Story Funny, how life turns out. It could have all been so different. The neighbour, Mrs. Dawson,...
I Did a DNA Test and Instantly Regretted It I Had to Marry My Girlfriend After Finding Out She Was Pregnant. After Our Wedding, We Moved in With My Parents Because We Couldn’t Afford Our Own Place. Time Went By and I Became the Dad of a Wonderful Little Boy. Soon After, We Decided to Get a Mortgage and Start Our Own Family Home. After a While, My Wife Told Me She Was Pregnant Again, and That’s How Our Princess Anna Was Born. The Kids Grew Up Quickly, and Each Year I Noticed They Didn’t Look Like Me at All—not even a little. In Fact, Neither My Son nor My Daughter Looked Like Their Mum Either. Both Were Ginger with Freckles—Where Did That Come From in Our Family? The Thought Crossed My Mind to Take a Paternity Test. Maybe It Wasn’t the Brightest Idea, But I Needed to Be Sure the Kids Were Mine. I Took the Test. I Had to Wait Two Weeks for the Results. As Soon As They Called, I Rushed to the Lab. Thank God—It Turned Out I Was Their Dad. I Went Home and Hid the Documents So My Wife Wouldn’t Find Them. But Why Didn’t I Just Throw Them Away? I Paid for That Mistake. Just a Few Days Later, My Wife Threw Those Papers in My Face. She Caused Such an Uproar the Whole House Trembled. I Understand Why, But Surely There Was a More Peaceful Way to Handle It. She Couldn’t Forgive Me, and Now I’m Alone. Five Years Have Passed Since That Day, and She Still Won’t Let Me See the Kids. That’s How Simple Curiosity Stole the Most Precious Thing I Had—My Family. I Hope One Day She Can Forgive Me…
I remember those days as if they happened in another life. Back then, when I learned my sweetheart was expecting,...
Don’t Leave, Mum: An English Family Story
Common wisdom says you cant judge a book by its cover. But Barbara Smith thought that was nonsenseshe was sure...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story of Trust, Family, and a Grandmother’s Unwavering Support
Request from my Grandson Gran, I need a favour. I really need some money. A lot. He came to me...
She Was Never Truly Alone: An Ordinary London Morning with Grandma Violet, Filly the Cat, and Loyal Gav the Dog
She Was Never Alone. A Simple Story A slow winter morning dawned over London. Out in the communal courtyard, caretakers...
No One Left to Talk To: A Story “Mum, what are you saying? How can you say you’ve got no one to talk to? I call you twice a day,” her daughter asked wearily. “No, sweetheart, that’s not what I meant,” Nina Anderson sighed sadly. “I just don’t have any friends or acquaintances left who are my age. From my time.” “Mum, don’t talk nonsense. You still have your school friend Irene. And honestly, you’re so modern and you look much younger than you are. Oh, Mum, what’s wrong?” her daughter fretted. “You know Irene has asthma; when she talks on the phone she starts coughing. And she lives all the way on the other side of the city. There were three of us friends, remember I told you? But Mary’s been gone for a long time. Yesterday, Tanya from the flat next door popped in. I made her a cuppa—she’s a lovely woman, often drops by. She even brought over some buns she’d baked for her family. She told me about her children and grandchildren. She’s got grandchildren, even though she’s about fifteen years younger than me. But her childhood, her memories—they’re so different from mine. I just long for a chat with peers, people like me,” Nina Anderson explained, though she realised perfectly well that her daughter wouldn’t understand. She was still young. Her time wasn’t gone—it was just outside the window. She didn’t yet yearn for memories. Sveta was wonderful and caring; it wasn’t about her. “Mum, I got us tickets for a night of classic ballads on Tuesday. Remember you wanted to go? No more sulking—put on your burgundy dress, you look stunning in it!” “All right, darling, everything’s fine. I don’t know what came over me, good night, we’ll speak tomorrow. Go to bed early—you hardly get any sleep,” Nina changed the subject. “Yes, Mum, goodnight. Bye,” and Svetlana hung up. Nina Anderson gazed silently at the glittering evening lights outside… Year Eleven, also spring. So many plans. It seemed so recent. Her friend Irene fancied Simon Mallory from their class. But Simon liked Nina. He’d call her every evening, invite her out. But Nina thought of him as just a friend—why raise his hopes? Later Simon left for the army. He came back, married, lived in Irene’s old house. Back then everyone had a landline. The number… Nina Anderson dialled the number from memory. The tone didn’t come at once—then someone picked up, there was rustling and then a quiet man’s voice: “Hello, I’m listening.” Maybe it’s too late? Why did I call? Maybe Simon doesn’t even remember me, or maybe it’s not him at all! “Good evening,” Nina’s voice rasped a little with nerves. There was more static on the line, then suddenly she heard an astonished voice: “Nina? Is that really you? Of course it is. I’d know your voice anywhere. How did you find me? I’m only here by chance….” “Simon, you recognised me!” A wave of joyful memories swept over Nina Anderson. No one had called her by her name for ages—just “mum”, “granny”, or “Mrs Anderson”. Well, except Irene. But just “Nina” sounded so wonderful, so fresh—as if the years hadn’t passed at all. “Nina, how are you? I’m so glad to hear from you.” Those words made her ridiculously happy. She’d feared he wouldn’t recognise her, or her call would be out of place. “Do you remember Year Eleven? When Simon and Victor took you and Irene out in that rowing boat? He’d blistered his hands on the oars and tried to hide it. Then we ate ice cream on the riverside while the music played,” Simon’s voice was soft and wistful. “Of course I remember!” Nina laughed joyfully, “And that class camping trip? We couldn’t get the tins open, we were so hungry!” “Oh yes,” Simon chuckled, “Then Victor opened them and we sang songs by the campfire. Do you remember? After that, I decided to learn the guitar.” “And did you?” Nina’s voice rang with youthful delight at all these shared memories. It was like Simon was reviving their happy past, recalling detail after detail. “So, how are things now?” Simon asked, but immediately answered himself, “Actually, I can tell from your voice you’re happy. Children, grandchildren? You still writing poems? I remember: ‘To dissolve into the night and be reborn by morning!’ So full of hope! You always were like sunshine, Nina! You bring warmth to everyone, no one could be cold around you. Your family’s so lucky—to have a mum and granny like you is pure gold.” “Oh, come off it, Simon, I’m long past that. My time’s over, I—” He interrupted. “Come on, you give out so much energy I think my phone’s about to melt! Just kidding. I don’t believe you’ve lost your zest for life—not a bit. That means your time isn’t over yet, Nina. So live—and be happy. The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!” “Simon, you’re still such a romantic. What about you? I’m going on and on about myself…” But suddenly there was a crackle and the call cut out. Nina sat there, phone in hand. She wanted to ring back, but it was late—better not. Another time. What a wonderful chat they’d had—so many memories! The sudden ringtone made Nina jump. Her granddaughter. “Yes, Daisy, hello, I’m still up. What did Mum say? No, my mood’s fine. I’m going to a concert with Mum. Are you coming over tomorrow? Wonderful, see you then. Bye.” In an unexpectedly good mood, Nina Anderson went to bed, head full of plans. As she drifted off, she found herself composing lines for a new poem… In the morning, Nina decided to visit Irene. Just a few stops on the tram—she wasn’t a creaky old nag yet. Irene was delighted: “At last! You’ve been promising for ages. Ooh, is that an apricot tart? My favourite! Well, spill, what’s brought this on?” Irene coughed, pressing her hand to her chest, then waved Nina’s concern away. “It’s all right, new inhaler—I’m better. Come on, let’s have tea. Nina, you look younger somehow—come on, tell me!” “I don’t know—my fifth youth!” Nina laughed as she sliced the tart. “Yesterday I rang Simon Mallory by accident… remember your crush in Year Eleven? We got to reminiscing—I’d forgotten half of it. What’s up, Irene? Not another asthma attack?” Irene sat pale and silent, then whispered: “Nina, you didn’t know? Simon passed away a year ago. He lived in another part of town—he moved from that old place ages ago.” “You must be joking! How? Who was I talking to? He remembered everything about our school days. My mood was terrible before talking to him. But after we spoke, I felt life was carrying on—that I still had strength, and joy for living… How could it be?” Nina couldn’t believe Simon was gone. “But I heard his voice. He said such beautiful things: ‘The sun shines for you. And the breeze chases clouds across the sky for you. And the birds sing for you!’” Irene shook her head, sceptical of her friend’s story. Then she surprised Nina by saying: “Nina, I don’t know how, but it really does sound like it was him. His words, his style. Simon loved you. I think he wanted to support you… from the other side. And it looks like he did. I haven’t seen you so happy and full of energy for ages. One day, someone will piece your tattered heart back together. And you’ll finally remember—what it feels like to be… simply happy.”
No one to even have a chat with. A Reminiscence “Mother, honestly, what are you talking about? How can you...