Не стій у мене на шляху! – Він замахнувся, щоб ударити її.

Вистачить стояти на моєму шляху! ― Олексій замахнувся, щоб ударити дружину.
Оксана зойкнула і захищалась рукою, але Олексій навіть не зміг її торкнутися: їхній син Іван з’явився поруч і схопив батька за руку.
― Не чіпай маму!
Олексій суворо поглянув на сина і вилаявся. Колись він міг підняти руку і на Івана, але ті часи давно минули. Тепер перед ним стояв не маленький хлопчик, а міцний шістнадцятирічний парубок.
― Щеня! ― все ж кинув Олексій.
― Та йди ти! ― не залишився у боргу Іван.
Олексій ударив кулаком по косяку дверей і вийшов. Оксана схопилася за голову руками і почала плакати. Іван ніяково тупцював поруч, ніколи не знав, як поводитися з плачучою матір’ю, але потім таки обійняв її.
― Ох, Іванку, як же нам далі жити?..
Іван добре знав, що мати переживає через батька. Той давно пив, і як би мама не намагалася його зупинити, не ставала на його шляху і не плакала, він продовжував зраджувати сім’ю заради пляшки.
― Мамо, чому ти просто не підеш від нього? ― похмуро спитав Іван.
― Та як же я Олексія кину? Він же без мене зовсім пропаде!
Оксана махнула рукою, протерла мокрі очі й пішла на кухню ― готувати вечерю. Вона знала, що Олексій прийде пізно, а вранці завжди буде голодний, тому старалася для нього.
Івану було незрозуміло, чому мама так піклується про батька. Батько щойно ледь не вдарив її, а вона далі турбується про нього. Для чого все це? Заради чого? Іван не витримав і зайшов на кухню з похмурим питанням:
― Мамо, де твоє самоповага?
― Що ти маєш на увазі? Це ж мій чоловік! Як я можу залишити його одного? Тим більше, їжу все одно готувати треба. Я ж пообіцяла Олексію, що буду вірною дружиною в будь-якій ситуації, і я тримаю слово.
― Мамо, але це ж безглуздя! Адже він своє слово взагалі не тримає! На весіллі ж теж клятви давав! Обіцяв любити тебе і не ображати. І що тепер?
Іван уперто називав Олексія «він» або по імені, не бажаючи звати батьком. Хлопець давно вирішив для себе, що батьки не повинні себе так поводити.
― Іване, не суди тата так суворо. У нього свої проблеми, і він не справляється. Таке буває.
― Мамо, це просто виправдання! У всіх є проблеми в житті! Це ж не значить, що треба бити тебе чи мене та й пити.
Оксана опустила руки, стоячи біля плити. Вона знала, що син правий і все добре розуміє. Але водночас не могла змусити себе відступитися, відпустити, подати на розлучення… Їй все ще здавалося, що ще трохи ― і чоловік зміниться. Кине пити і буде любити її та Іванка. Але такими надіями Оксана жила вже близько десяти років. І що? Хіба щось змінилося?
― Іван, мені треба подумати, ― тихо сказала Оксана.
Іван вважав, що тут і думати нема чого, але не став сперечатися, бачачи, що мати насправді про щось роздумує.
Іван пішов по своїх справах. Він знав, що батько повернеться ще нескоро, а значить, мама в безпеці. Іван давно звик її захищати, тож для нього це здавалося чимось буденним, хоча і розумів, що так не має бути. Олексій був небезпечний тільки тоді, коли шукав випивки, а п’яним ставав добрим і не чіпав дружину та сина.
Іван до вечора гуляв з друзями і займався на турніках. Додому йти не дуже хотілося, хоча вже було темно і прохолодно. Днем вже можна було гуляти в футболці, але з темнотою приходив і холод.
У тонкому светрі Іван швидко змерз і нарешті пішов додому, вже знаючи, що на нього там чекає. П’яний батько, що хропе на дивані у вітальні, і розстроєна мама на кухні.
Іван піднявся сходами і вражено завмер. Двері були відчинені. Йому це не сподобалося, адже мама завжди замикала за батьком. Він щось наробив? Іван стиснув кулаки і крокнув у прихожу, тихо причинивши за собою двері.
― Мамо, ти де? Все добре?
Іван увімкнув світло у вітальні, навіть не думаючи, що може розбудити батька, але там його не було. Олексій не з’явився і в спальню. Це ще більше стривожило Івана, він кинувся на кухню, сподіваючись, що мама там.
― Мамо, ти тут? ― він клацнув вимикачем і тихо вилаявся.
Мама лежала на підлозі, напевно, вдарившись головою об стільницю. Вона була без свідомості, але Іван з полегшенням видихнув, коли зрозумів, що вона ще дихає.
― Алло, швидка? Приїжджайте, тут людина впала, ― Іван не уявляв, що треба говорити.
― Що сталося? Кому погано? ― пролунав досить байдужий голос.
― Мою маму побили… Вона без свідомості, приїжджайте швидше…
Іван назвав адресу, потім викликав поліцію. Він твердо вирішив не залишати батька без покарання. Як може спокійно жити людина, що піднімає руку на слабких? На тих, кого має захищати?
Незабаром Іван вже давав свідчення, Оксана прийшла до тями і тихо сиділа на дивані, намагаючись осмислити те, що сталося. Іван часом кидав на неї погляди і, нарешті, запитав:
― Мамо, що сталося?
Поліцейський теж уважно подивився на неї. До цього він не розпитував Оксану, бачачи, що вона не в змозі відповідати, але тепер можна поговорити і з нею.
Оксана повільно повернулася до сина і тихо сказала:
― Іван, тільки не гнівайся на батька.
― Що? Мамо, ти що кажеш? Та хай тільки спробує сюди прийти! Що він з тобою зробив? Він же не мав так швидко повернутися!
― Олексій забув гроші, а коли повернувся за ними, я спробувала ще раз поговорити. Нічого не вийшло, а він лише розлютився.
― Олексик! ― виплюнув Іван і скривився. Він не розумів, як мама досі може так називати монстра, що бив її.
― Іване, твій батько нещасна людина, він заслуговує жалю.
― Ні, мамо, він заслуговує лише ненависті! У мене до нього немає жодних почуттів.
Поліцейському набридло слухати сімейну сварку. Він був частим свідком таких ситуацій і здогадувався, що дружина не звинувачуватиме чоловіка.
― Ви будете писати заяву?
― Ні! ― Оксана одразу зреагувала, і поліцейський усміхнувся. Нічого іншого він і не очікував. Але він не врахував, що Іван вже дещо придумав і зараз холодно дивився на матір.
― Якщо ти не напишеш заяву на тата, він повернеться сюди, і я йому вломлю. Тоді заберуть мене, а він залишиться покаліченим. Тобі це потрібно? Хочеш, щоб я сів, а він став інвалідом?
Настала тиша. Оксана обдумувала слова сина і усвідомлювала, що він каже правду. Олексій зайшов надто далеко. Іван правильно зрозумів її мовчання і натиснув:
― Мамо, ти ж сама від цього втомилася! Ти молода, красива жінка! Нащо тобі мучитися з цим алкоголіком? Розлучись з ним, вижени з дому, і будемо нормально жити!
Оксана уважно подивилася на Івана і раптом зрозуміла, що той давно виріс і втомився жити, рятуючи її від п’яного батька. А ще Іван правий ― якщо Олексій не виконує свої обіцянки, то навіщо їй мучитися і намагатися бути хорошою дружиною?
Давно минули часи, коли Олексій бодай вибачався за свою поведінку. Тепер він вважав п’яні крики та образи нормою.
― Я напишу заяву, ― рішуче сказала Оксана, і Іван задоволено усміхнувся, радувавшись, що дістався до материнського серця.
Поліцейський здивовано підняв брови. Не часто побиті жінки писали заяви на чоловіків.
― Чи можна якось захистити нас від нього? ― тим часом запитала Оксана. ― Мені б не хотілося, щоб він заважав нам жити.
― Ми його посадимо за побиття. Це загроза життю, адже ви ледве не загинули, і ваш чоловік так просто не відкараскається.
― Прекрасно! Я встигну розлучитися, поки він сидітиме?
― Встигнете ще раз заміж вийти, ― усміхнувся поліцейський.
Іван усміхався, слухаючи мати. Він давно не бачив її такою рішучою і діловою. Нарешті мама скинула з себе тягар Олексія і знову стала собою!
― Чого усміхаєшся? ― Оксана легенько торкнула сина по голові, коли вони залишилися наодинці. ― Я й за тебе візьмусь! Узяв собі за звичку ночами десь блукати.
Іван розсміявся, він анітрохи не боявся таких загроз. Оксана теж усміхнулася, дивлячись на сина.
― Синку, дякую, що змусив мене це зробити. Я б сама не наважилася…
Іван нічого не став говорити, лише зніяковіло обійняв матір і втік у свою кімнату. Він не любив бурхливих проявів емоцій, але в душі був також щасливий.
Тепер все мало налагодитися. Іван навіть пообіцяв собі, що краще вчитиметься і більше допомагатиме матері. Тепер, коли Олексій зник з їхнього життя, йому і вдома частіше хотілося бути, ніж раніше.
Оксана розквітла, коли усвідомила, що їй більше нікого боятися. Олексія затримали того ж вечора, і тепер він сидів у слідчому ізоляторі. Оксана відвідала його лише один раз, щоб попрощатися і попередити про розлучення. Звісно, Олексій плакав і благав пробачити його.
― Я тебе пробачила ще того вечора, ― сказала Оксана. ― Але я тебе більше не люблю. Більше не приходь до нас. У нас тепер інше життя.
Оксана вийшла з в’язниці і довго йшла додому пішки, довгою дорогою, щоб побути наодинці з собою. Майбутнє здавалося їй легким і безтурботним, а життя набуло яскравих барв. Оксана шкодувала лише про одне ― що не пішла від Олексія раніше.