Не треба! – закричала вона, отримавши жменю снігу в обличчя, і застигла, схилившись над майбутньою сніжкою.

– Не треба! – вигукнула Оксана і одразу ж отримала снігом в обличчя. Вона нахилилась, щоб зліпити більшу сніжку і завмерла. На безіменному пальці правої руки не було персня. Заручини, того самого, з діамантом. Її серце тьохнуло і впало у чоботи з хутряною опушкою.

– Андрію! – закричала вона.

– Що сталося?! – Андрій кинув сніжку, вискочив з-за пам’ятника Тарасові Шевченку і підбіг до Оксани.

– Персня немає!

– Якого персня?! Оксано, як ти мене налякала! Я думав, з тобою щось трапилось.

– Звісно, трапилось. Я персня загубила! Ось подивись.

Вона показала почервонілу від холоду руку. Персня дійсно не було.

– Як ти могла його загубити? Він же ледве налазив!

– Не знаю! Краще кажи, що тепер робити?

Він потер перенісся.

– Як що? Весни чекати, ну, або озброїтися дитячою лопаткою і ситом…

– Дуже смішно! Я буду шукати… Він повинен бути десь тут.

– Ти жартуєш?

Вони озирнулися. Пам’ятник Шевченку потопав у снігу. Бульвар був безлюдний. Вечоріло. Ліхтарі відкидали косі відблиски на замети, змушуючи сніг іскритися, як шампанське в кришталевому бокалі.

– Щоб його знайти, треба диво. Ну, або снігоприбиральна машина. – усміхнувся Андрій.

Але Оксана його не чула. Присівши навпочіпки, вона шукала у снігу, підсвічуючи собі телефоном.

Андрій опустився на коліна і почав перетирати пальцями крижані грудки.

Через десять хвилин зовсім стемніло.

– Оксано, це безглузда затія. – сказав Андрій. – Ну справді. Ми не знайдемо його тут… Перстень… давай, я тобі інший подарую, ще кращий буде. Не засмучуйся ти так.

– Ти не розумієш! – Оксана схлипнула. – це ж така погана прикмета – загубити персень.

– Дурненька… – Андрій усміхнувся і взяв Оксанину руку, підніс її до губ і зігрів диханням. – Дивись, зовсім змерзла. Головне, що ми є один у одного.

Він піднявся, підняв Оксану і обійняв її. Вона притиснулася носом до його плеча, і він відчув, як вона злегка тремтить.

– Дурненька, ми завжди, завжди будемо разом. Навіть не думай колись від мене позбутися. Не відпущу.

Він ще міцніше стиснув її в обіймах. Потім трохи відсторонився, підняв пальцями її підборіддя.

– Подивись на мене.

На довгих віях, що обрамляли сірі океани її очей, блищали краплі сліз, а на щоках залишилися сліди від туші.

Андрій вийняв з кишені хусточку, витер чорні розводи і поцілував Оксану в ніс.

– Ти все зрозуміла?

Оксана зітхнула.

– А все ж шкода. Що коту під хвіст…

– Ну, не коту, а Шевченкові. Шевченкові не шкода, він же геній. Все, стій тут, я підійду піджену машину. Поїдемо в одне місце, там такий глінтвейн роблять, закачаєшся…

Андрій розвернувся і пішов на стоянку.

Оксана подивилася на його віддалену спину і ще раз зітхнула. Враз на носа їй впала сніжинка.

Вона підняла обличчя.

Пішов сніг. Великими пухнастими пластівцями він падав з неба, наче хтось там високо вгорі прорізав величезну подушку. Оксана раптово почула тишу, що буває тільки взимку і тільки ввечері на засніжених бульварах і парках, і невідомо чому на душі в неї стало легко і тепло, немов її загорнули в теплу ковдру.

Вона подумала про Андрія, про те, що зараз вони поїдуть до кафе, пити глінтвейн, сміятися і триматись за руки. А потім, увечері дивитися разом кіно, вкрившись на дивані пледом…

Втрата персня вже не здавалася їй всесвітньою трагедією.

– Дівчино! – раптом покликав її хтось.

Оксана обернулася на голос. Перед нею стояв високий старий у сірому болоньєвому пальті до п’ят. Сива борода висіла клаптями, а з-під смішної смугастої шапки з помпоном стирчало таке ж сиве волосся.

«Напевно, безхатько» – майнуло у неї в голові думок. «Але звідки він взявся?»

Вона озирнулась – навкруги нікого не було.

– Це випадково не ваше? – старий простягнув до неї руку і розжав кулак.

На долоні лежав перстень.

– Мій, мій! – вигукнула Оксана. – А як ви його…

Оксана схопила перстень і з трудом натягнула його на палець.

– Як можу вас віддячити…? – не закінчивши, Оксана підняла очі, але перед нею вже нікого не було.

Змішано вона подивилася довкола. Старий ніби крізь землю провалився.

– Оксана!

Андрій висунувся з вікна машини і помахав їй рукою.

– Ти не бачив тут старенького? Такий високий, в шапці з помпоном? – вигукнула швидко Оксана, коли відчинила передні дверцята.

– Якого ще старенького? Тут же нікого немає…

– Ти не уявляєш, що я тобі зараз розповім… – сказала Оксана, сідаючи в машину.

…Після її розповіді вони їхали мовчки. Трималися за руки і усміхалися тихим, невловимим щастям.

– Андрій, ти віриш в ангелів? – раптом запитала Оксана. – Ну, в тих, що приходять до нас з неба, щоб допомогти…

– Звісно. – серйозно відповів Андрій. – На одному я навіть зібрався одружитися.