Не встигнув на поїзд, вона повернулася додому без попередження і заплакала, ледь зайшовши в дім.

На запізнілий потяг, Ярина вирішила без попередження повертатися додому. Як тільки увійшла, не змогла стримати сліз. Холодний жовтневий вітер бив в обличчя колючими краплями дощу. Ярина дивилась вслід відійшлому потягу, а всередині все стискалося від досади. Запізнилася. Вперше за п’ятнадцять років регулярних поїздок додому – запізнилася.

«Ніби в поганому сні», – подумала вона, машинально поправляючи вибиту пасмо волосся. На платформі було пусто й незатишно, лише жовті ліхтарі відбивалися в калюжах, створюючи химерні світлові стежки.

– Наступний потяг тільки зранку, – байдуже повідомила касирка, навіть не піднявши очей від кросворду. – Може, автобусом?

«Автобусом… – Ярина поморщилася. – Три години тряски по розбитій дорозі? Ні, дякую».

Телефон у сумці завібрував – мама. Ярина зупинилася на мить, дивлячись на екран, але відповідати не стала. Навіщо хвилювати? Краще просто повернутися додому, благо ключі завжди з собою.

Таксі летіло порожніми вулицями, і місто за вікном виглядало, як декорація – несправжнє, пласке. Водій щось бурмотів про погоду і затори, але Ярина не прислухалася. Всередині зріло дивне передчуття – чи то тривога, чи хвилювання.

Старий дім зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихала знайомі з дитинства запахи: смаженої картоплі з третього поверху, прального порошку, старого дерева. Але сьогодні в цій звичній симфонії з’явилася якась фальшива нота.

Ключ у замку повернувся несподівано важко, ніби дверцята опиралися. У передпокої було темно і тихо – батьки, мабуть, уже спали. Ярина намагалась тихо пройти до своєї кімнати.

Увімкнувши настільну лампу, вона оглянулася. Усе як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмідь на ліжку – реліквія дитинства, з якою мама так і не розлучилася. Але щось було не так. Щось неуловимо змінилося.

Може, справа була в тиші? Не в звичайній нічній тиші, а в якійсь іншій – густій, в’язкій, схожій на передгрозову мряку. Ніби дім затамував подих, очікуючи чогось.

Ярина дістала з сумки ноутбук – роботу ніхто не відміняв. Але, протягнувши руку до розетки за столом, випадково зачепила якусь коробку. Та сповзла з полиці, розсипавши вміст по підлозі.

Листи. Десятки пожовклих конвертів з вицвілими марками. І фотографія – стара, з загнутими кутками. Молода мама – зовсім дівчинка! – сміється, притиснувшись до плеча незнайомого чоловіка.

Перша сльоза впала на фотографію, перш ніж Ярина усвідомила, що плаче. Тремтячими руками Ярина розгорнула перший лист. Почерк – розгонисте, впевнене, абсолютно незнайоме.

«Дорога Віро! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Кожен день думаю про тебе, про нашу… Пробач, навіть написати страшно – про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Пробачиш мене коли-небудь за те, що поїхав?»

Серце шалено забилося. Ярина схопила наступний лист, потім ще один. Дати – 1988, 1990, 1993… Все її дитинство, все її життя було розписане в цих листах чужим почерком.

«…бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем більше, ніж вона сама. Я не наважився підійти…»

«…п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Віро, можливо, настав час?..»

У горлі стояв клубок. Ярина машинально увімкнула настільну лампу, і жовтий світло вихопив з темряви старе фото. Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібною увагою. Високе чоло, розумні очі, трохи насмішкувата усмішка… Боже, та у неї ж його ніс! І цей характерний нахил голови…

– Яринко? – тихий голос матері змусив її здригнутися. – Чому ти не попередила, що…

Віра Павлівна застигла в дверях, побачивши розсипані по підлозі листи. Барва спала з її обличчя.

– Мамо, хто це? – Ярина підняла фотографію. – Тільки не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… я ж відчуваю…

Мати повільно опустилася на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.

– Микола Сергійович Воронцов, – голос звучав глухо, ніби з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… що ця історія залишилася в минулому…

– Історія? – Ярина майже кричала пошепки. – Мамо, це ж весь мій життя! Чому ти мовчала? Чому він… чому ви всі…

– Бо так було потрібно! – у голосі матері прорвалася біль. – Ти не розумієш, тоді все було інакше. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.

Тиша накрила кімнату важкою ковдрою. Десь далеко прогримів поїзд – той самий, на який Ярина сьогодні запізнилася. Випадковість? Чи доля вирішила, що настав час правді вийти назовні?

Вони просиділи до ранку. За вікном повільно сірів небосхил, а в кімнаті стояв гіркий запах застиглого чаю і недоведених слів.

– Він був учителем літератури, – Віра Павлівна говорила тихо, ніби боячись сполохати спогади. – Приїхав за розподілом до нашої школи. Молодий, красивий, читав вірші Блока на пам’ять… Усі дівчата закохувалися в нього.

Ярина дивилася на матір і не впізнавала її. Куди поділася завжди стримана жінка? Перед нею сиділа інша – юна, закохана, з палаючими очима.

– А потім… – мати спіткнулася. – Потім я зрозуміла, що вагітна. Ти навіть не уявляєш, що тоді почалося!

Його батьки були проти «провінційного роману», мої твердо наполягали на ганьбі…

– І ви просто… здалися? – Ярина не могла стримати гіркоти.

– Його перевели в інше місто. Терміново, без обговорень. А через місяць знайомили з твоїм… – вона замовкла, – із Сергієм Петровичем. Хороший чоловік, надійний…

«Надійний, – відлунювало в голові Ярини. – Як старий диван. Як шафа. Як усе в цій квартирі».

– Але ж листи… Чому ти їх зберігала?

– Бо не могла викинути! – вперше за ніч у голосі матері прозвучав справжній біль. – Це було все, що залишилося. Він писав щомісяця, потім рідше… Але писав.

Ярина взяла останній лист. Дата – три роки тому.

«Дорога Віро! Я переїхав в Озерськ, купив дім на Липовій вулиці. Можливо, колись… Завжди твій, М.»

– Озерськ, – повільно промовила Ярина. – Це ж чотири години їзди звідси?

Мати підхопилася:

– Навіть не думай! Яринко, не треба ворушити минуле…

– Минуле? – Ярина встала. – Мамо, це не минуле. Це теперішнє. Моє теперішнє. І я маю право знати.

За вікном остаточно розвиднілося. Новий день вимагав нових рішень.

– Я поїду туди, – твердо сказала Ярина. – Сьогодні ж.

І вперше за цю безкінечну ніч вона відчула, що робить правильно.

Озерськ зустрів Ярину пронизливим вітром і густим дощем. Маленьке містечко здавався застряглим у часі: старі двоповерхові будинки, рідкісні перехожі, тихі вулички, ніби списані зі сторінок провінційних романів.

Липова вулиця виявилася на околиці. Ярина йшла повільно, вдивляючись у номера будинків. Серце билося так, що здавалося, його стукіт чути на всю вулицю.

Будинок 17. Невеликий, акуратний, з шторками на вікнах та жовтими астрами в палісаднику. Хвіртка була не зачинена.

«Що я йому скажу? – майнуло в голові. – Здрастуйте, я ваша дочка?»

Але вирішувати не довелося. На ґанок вийшов високий сивий чоловік з книгою в руках. Він підняв очі, і книга випала з його рук.

– Віро? – прошептав він.

– Ні… не Віра…

– Я Ярина, – її голос тремтів. – Ярина Сергіївна… хоча тепер я не впевнена в батькові.

Микола Сергійович зблід і схопився за поручні сходів.

– Боже… – лише зміг вимовити він. – Заходь… заходь же!

В будинку пахло книжками й свіжозвареною кавою. По всій кімнаті стояли полиці, заставлені томами. На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, улюблена картина Ярини з дитинства.

– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метався з чашками. – Але уявляв його тисячу разів інакше…

– Чому ви не боролися за нас? – питання вирвалося самопливом.

Він завмер, тримаючи турку над плитою.

– Бо був слабкий, – просто відповів він. – Бо повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.

У його голосі була така щира біль, що у Ярини защемило серце.

– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись поверх її голови, – кожен рік у твій день народження я купував подарунок. Всі вони тут…

Він встав і відчинив двері до сусідньої кімнати. Ярина ахнула. Вздовж стіни стояли акуратні стопки книг, кожна із закладкою-стрічкою.

– Перше видання «Аліси в Країні чудес» – на п’ять років, – він обережно взяв верхню книгу. – «Маленький принц» з ілюстраціями автора – на сім… Я вибирав те, що хотів би прочитати з тобою.

Ярина провела пальцем по корінцях. Тридцять років нездійснених розмов, тридцять років непрочитаних історій.

– А це… – він дістав потертий томик, – твоє перше публікація. Літературний альманах, оповідання «Листи в нікуди». Я впізнав твій почерк – ти пишеш, як я.

– Ви стежили за мною? – Ярина не знала, злитися їй чи плакати.

– Не стежив. Просто… жив паралельно. Як тінь, як відображення в кривому дзеркалі.

Вони проговорили до вечора. Про книги і вірші, про нездійснені мрії й втрачені можливості. Про те, як він бачив її випускний – стояв за деревами в шкільному дворі. Про те, як відправляв анонімні рецензії на її перші статті.

Коли за вікном стемніло, Ярина раптом зрозуміла, що вже кілька годин називає його «тато». Це слово саме зірвалося з язика, природне, як дихання.

– Мені пора, – вона встала. – Мама, мабуть, із сутужним станом.

– Передай їй… – він замовк. – Втім, ні. Я сам напишу. Востаннє.

У хвіртки він раптово окликнув її:

– Ярино! Ти… простиш мене коли-небудь?

Вона обернулася. У сутінках його фігура здавалася розмитою, нечіткою.

– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам належить багато надолужити.

Через тиждень Віра Павлівна отримала лист. Останнє. У ньому було всього три слова: “Прийди. Я чекаю.”

А ще через місяць вони вперше сіли за один стіл – всі разом. І виявилося, що любов, як хороша книга, не має терміну давності. Потрібно лише зібратися з духом і відкрити першу сторінку.