З життя
Не встигнув на поїзд, вона повернулася додому без попередження і заплакала, ледь зайшовши в дім.
На запізнілий потяг, Ярина вирішила без попередження повертатися додому. Як тільки увійшла, не змогла стримати сліз. Холодний жовтневий вітер бив в обличчя колючими краплями дощу. Ярина дивилась вслід відійшлому потягу, а всередині все стискалося від досади. Запізнилася. Вперше за п’ятнадцять років регулярних поїздок додому – запізнилася.
«Ніби в поганому сні», – подумала вона, машинально поправляючи вибиту пасмо волосся. На платформі було пусто й незатишно, лише жовті ліхтарі відбивалися в калюжах, створюючи химерні світлові стежки.
– Наступний потяг тільки зранку, – байдуже повідомила касирка, навіть не піднявши очей від кросворду. – Може, автобусом?
«Автобусом… – Ярина поморщилася. – Три години тряски по розбитій дорозі? Ні, дякую».
Телефон у сумці завібрував – мама. Ярина зупинилася на мить, дивлячись на екран, але відповідати не стала. Навіщо хвилювати? Краще просто повернутися додому, благо ключі завжди з собою.
Таксі летіло порожніми вулицями, і місто за вікном виглядало, як декорація – несправжнє, пласке. Водій щось бурмотів про погоду і затори, але Ярина не прислухалася. Всередині зріло дивне передчуття – чи то тривога, чи хвилювання.
Старий дім зустрів її темними вікнами. Піднімаючись сходами, вона вдихала знайомі з дитинства запахи: смаженої картоплі з третього поверху, прального порошку, старого дерева. Але сьогодні в цій звичній симфонії з’явилася якась фальшива нота.
Ключ у замку повернувся несподівано важко, ніби дверцята опиралися. У передпокої було темно і тихо – батьки, мабуть, уже спали. Ярина намагалась тихо пройти до своєї кімнати.
Увімкнувши настільну лампу, вона оглянулася. Усе як завжди: книжкові полиці, старий письмовий стіл, плюшевий ведмідь на ліжку – реліквія дитинства, з якою мама так і не розлучилася. Але щось було не так. Щось неуловимо змінилося.
Може, справа була в тиші? Не в звичайній нічній тиші, а в якійсь іншій – густій, в’язкій, схожій на передгрозову мряку. Ніби дім затамував подих, очікуючи чогось.
Ярина дістала з сумки ноутбук – роботу ніхто не відміняв. Але, протягнувши руку до розетки за столом, випадково зачепила якусь коробку. Та сповзла з полиці, розсипавши вміст по підлозі.
Листи. Десятки пожовклих конвертів з вицвілими марками. І фотографія – стара, з загнутими кутками. Молода мама – зовсім дівчинка! – сміється, притиснувшись до плеча незнайомого чоловіка.
Перша сльоза впала на фотографію, перш ніж Ярина усвідомила, що плаче. Тремтячими руками Ярина розгорнула перший лист. Почерк – розгонисте, впевнене, абсолютно незнайоме.
«Дорога Віро! Знаю, що не маю права писати, але мовчати більше не можу. Кожен день думаю про тебе, про нашу… Пробач, навіть написати страшно – про нашу доньку. Як вона? Схожа на тебе? Пробачиш мене коли-небудь за те, що поїхав?»
Серце шалено забилося. Ярина схопила наступний лист, потім ще один. Дати – 1988, 1990, 1993… Все її дитинство, все її життя було розписане в цих листах чужим почерком.
«…бачив її здалеку біля школи. Така серйозна, з портфелем більше, ніж вона сама. Я не наважився підійти…»
«…п’ятнадцять років. Уявляю, якою красунею вона виросла. Віро, можливо, настав час?..»
У горлі стояв клубок. Ярина машинально увімкнула настільну лампу, і жовтий світло вихопив з темряви старе фото. Тепер вона вдивлялася в обличчя незнайомця з жадібною увагою. Високе чоло, розумні очі, трохи насмішкувата усмішка… Боже, та у неї ж його ніс! І цей характерний нахил голови…
– Яринко? – тихий голос матері змусив її здригнутися. – Чому ти не попередила, що…
Віра Павлівна застигла в дверях, побачивши розсипані по підлозі листи. Барва спала з її обличчя.
– Мамо, хто це? – Ярина підняла фотографію. – Тільки не кажи, що це просто старий друг. Я ж бачу… я ж відчуваю…
Мати повільно опустилася на край ліжка. У світлі лампи було видно, як тремтять її руки.
– Микола Сергійович Воронцов, – голос звучав глухо, ніби з іншої кімнати. – Я думала, що ніколи… що ця історія залишилася в минулому…
– Історія? – Ярина майже кричала пошепки. – Мамо, це ж весь мій життя! Чому ти мовчала? Чому він… чому ви всі…
– Бо так було потрібно! – у голосі матері прорвалася біль. – Ти не розумієш, тоді все було інакше. Його батьки, мої батьки… Нам просто не дали бути разом.
Тиша накрила кімнату важкою ковдрою. Десь далеко прогримів поїзд – той самий, на який Ярина сьогодні запізнилася. Випадковість? Чи доля вирішила, що настав час правді вийти назовні?
Вони просиділи до ранку. За вікном повільно сірів небосхил, а в кімнаті стояв гіркий запах застиглого чаю і недоведених слів.
– Він був учителем літератури, – Віра Павлівна говорила тихо, ніби боячись сполохати спогади. – Приїхав за розподілом до нашої школи. Молодий, красивий, читав вірші Блока на пам’ять… Усі дівчата закохувалися в нього.
Ярина дивилася на матір і не впізнавала її. Куди поділася завжди стримана жінка? Перед нею сиділа інша – юна, закохана, з палаючими очима.
– А потім… – мати спіткнулася. – Потім я зрозуміла, що вагітна. Ти навіть не уявляєш, що тоді почалося!
Його батьки були проти «провінційного роману», мої твердо наполягали на ганьбі…
– І ви просто… здалися? – Ярина не могла стримати гіркоти.
– Його перевели в інше місто. Терміново, без обговорень. А через місяць знайомили з твоїм… – вона замовкла, – із Сергієм Петровичем. Хороший чоловік, надійний…
«Надійний, – відлунювало в голові Ярини. – Як старий диван. Як шафа. Як усе в цій квартирі».
– Але ж листи… Чому ти їх зберігала?
– Бо не могла викинути! – вперше за ніч у голосі матері прозвучав справжній біль. – Це було все, що залишилося. Він писав щомісяця, потім рідше… Але писав.
Ярина взяла останній лист. Дата – три роки тому.
«Дорога Віро! Я переїхав в Озерськ, купив дім на Липовій вулиці. Можливо, колись… Завжди твій, М.»
– Озерськ, – повільно промовила Ярина. – Це ж чотири години їзди звідси?
Мати підхопилася:
– Навіть не думай! Яринко, не треба ворушити минуле…
– Минуле? – Ярина встала. – Мамо, це не минуле. Це теперішнє. Моє теперішнє. І я маю право знати.
За вікном остаточно розвиднілося. Новий день вимагав нових рішень.
– Я поїду туди, – твердо сказала Ярина. – Сьогодні ж.
І вперше за цю безкінечну ніч вона відчула, що робить правильно.
Озерськ зустрів Ярину пронизливим вітром і густим дощем. Маленьке містечко здавався застряглим у часі: старі двоповерхові будинки, рідкісні перехожі, тихі вулички, ніби списані зі сторінок провінційних романів.
Липова вулиця виявилася на околиці. Ярина йшла повільно, вдивляючись у номера будинків. Серце билося так, що здавалося, його стукіт чути на всю вулицю.
Будинок 17. Невеликий, акуратний, з шторками на вікнах та жовтими астрами в палісаднику. Хвіртка була не зачинена.
«Що я йому скажу? – майнуло в голові. – Здрастуйте, я ваша дочка?»
Але вирішувати не довелося. На ґанок вийшов високий сивий чоловік з книгою в руках. Він підняв очі, і книга випала з його рук.
– Віро? – прошептав він.
– Ні… не Віра…
– Я Ярина, – її голос тремтів. – Ярина Сергіївна… хоча тепер я не впевнена в батькові.
Микола Сергійович зблід і схопився за поручні сходів.
– Боже… – лише зміг вимовити він. – Заходь… заходь же!
В будинку пахло книжками й свіжозвареною кавою. По всій кімнаті стояли полиці, заставлені томами. На стіні – репродукція «Демона» Врубеля, улюблена картина Ярини з дитинства.
– Я завжди знав, що цей день настане, – Микола Сергійович метався з чашками. – Але уявляв його тисячу разів інакше…
– Чому ви не боролися за нас? – питання вирвалося самопливом.
Він завмер, тримаючи турку над плитою.
– Бо був слабкий, – просто відповів він. – Бо повірив, що так буде краще. Найбільша помилка мого життя.
У його голосі була така щира біль, що у Ярини защемило серце.
– Знаєш, – Микола Сергійович дивився кудись поверх її голови, – кожен рік у твій день народження я купував подарунок. Всі вони тут…
Він встав і відчинив двері до сусідньої кімнати. Ярина ахнула. Вздовж стіни стояли акуратні стопки книг, кожна із закладкою-стрічкою.
– Перше видання «Аліси в Країні чудес» – на п’ять років, – він обережно взяв верхню книгу. – «Маленький принц» з ілюстраціями автора – на сім… Я вибирав те, що хотів би прочитати з тобою.
Ярина провела пальцем по корінцях. Тридцять років нездійснених розмов, тридцять років непрочитаних історій.
– А це… – він дістав потертий томик, – твоє перше публікація. Літературний альманах, оповідання «Листи в нікуди». Я впізнав твій почерк – ти пишеш, як я.
– Ви стежили за мною? – Ярина не знала, злитися їй чи плакати.
– Не стежив. Просто… жив паралельно. Як тінь, як відображення в кривому дзеркалі.
Вони проговорили до вечора. Про книги і вірші, про нездійснені мрії й втрачені можливості. Про те, як він бачив її випускний – стояв за деревами в шкільному дворі. Про те, як відправляв анонімні рецензії на її перші статті.
Коли за вікном стемніло, Ярина раптом зрозуміла, що вже кілька годин називає його «тато». Це слово саме зірвалося з язика, природне, як дихання.
– Мені пора, – вона встала. – Мама, мабуть, із сутужним станом.
– Передай їй… – він замовк. – Втім, ні. Я сам напишу. Востаннє.
У хвіртки він раптово окликнув її:
– Ярино! Ти… простиш мене коли-небудь?
Вона обернулася. У сутінках його фігура здавалася розмитою, нечіткою.
– Я вже пробачила, – тихо відповіла вона. – Але нам належить багато надолужити.
Через тиждень Віра Павлівна отримала лист. Останнє. У ньому було всього три слова: “Прийди. Я чекаю.”
А ще через місяць вони вперше сіли за один стіл – всі разом. І виявилося, що любов, як хороша книга, не має терміну давності. Потрібно лише зібратися з духом і відкрити першу сторінку.
You’re Robbing My Son Blind—He Can’t Even Afford a Light Bulb! On Sunday morning, I was curled up on the sofa with a blanket while my husband drove over to his mother’s to “change some light bulbs.” But of course, the real reason for summoning her darling boy was something else entirely: “Son, have you forgotten it’s Igor’s birthday today?” My husband’s the generous type—his salary barely lasts a week. Thankfully, he still gives me cash for the bills and groceries, but the rest? He blows it all on new video games and whatever gadgets go with them. I don’t mind; better my man enjoys his hobbies than squanders his time (and money) in pubs or nightclubs. Besides, I once read that the first forty years of childhood are the hardest for any man. I’m not telling you this for sympathy, just so you understand why my husband always has empty pockets. I have no such problem—even manage to save. I often lend him money in emergencies, but when it’s for his mum, niece, or sister, I always say no. Naturally, I remembered Igor’s birthday. Last week, I bought his present myself. Before my husband set off, I handed it over and settled down to watch a film. I didn’t go—the mutual animosity between me and my in-laws made sure of that. They think I don’t love him, accuse me of being mean because I refuse to fund their expenses or mind my sister-in-law’s kids. Once, I watched them for an hour, but they picked them up half a day late, making me miss work—when I dared complain, his mum and sister called me shameless and rude. After that, any requests to babysit were met with a firm “no.” Didn’t bother me if my husband watched the kids—he enjoys their company. Not long after my husband left, he returned—with the whole family in tow, nieces and all. His mum barged in, coat still on, and declared: “We’ve decided that, for Igor’s birthday, he’ll get the tablet he wanted—two grand it cost. You owe me a thousand pounds for your share. Pay up.” I might have bought the lad a tablet—but nothing that expensive. Obviously, I refused to hand over any cash. That’s when my husband started guilt-tripping me for being stingy. I turned on the laptop and called Igor over. In five minutes, we picked and ordered a gadget he really wanted—job done. Thrilled, Igor dashed off to his mum, who’d been sulking in the hallway. My sister-in-law always had sticky fingers—nothing in our house was safe. My mother-in-law, meanwhile, ignored my thoughtful gesture and exploded with indignation: “No one asked for your help. You were meant to give money! You’re with my son, and he’s always skint, can’t even buy a lightbulb. Hand me a thousand pounds now—you know full well that money belongs to my boy!” She reached for my handbag on the nightstand. I glared at my husband and hissed, “You’ve got three minutes to get them out of here.” In less than three minutes, he’d grabbed his mother and chucked her and the lot of them out the door. So, yes, I’d rather my husband waste his wages on games than have his mother snatch every penny. At least he spends it on things that make him happy, not on those freeloaders. Sometimes, I genuinely think I’d have been better off marrying an orphan!
Youre robbing my son, he cant even afford a lightbulb. One Sunday morning, I was curled up under a blanket...
“I Don’t Want Any Other Daughter-in-Law—Do Whatever You Like!” said the Mother to Her Son Mark was finishing uni and thought it was the perfect time to marry his first love from sixth form, Maddie! Maddie wasn’t just pretty; she was smart and kind, writing her master’s dissertation at the time. The young couple planned to tie the knot as soon as she finished her degree. Mark decided to tell his mum about the wedding, but she wasn’t thrilled. His mother insisted he either marry Amanda from next door—or no one at all. Then she asked what mattered more: his career or love? Mark’s mum dreamed of her son becoming a true success story. Amanda was from a well-off family and had fancied Mark for ages, but he only had eyes for Maddie, whose family background wasn’t ideal. Maddie’s mum had a bad reputation… What would the neighbours say? “I don’t need any other daughter-in-law. Do as you wish!” his mum told him. Mark tried for ages to change his mum’s mind, but she wouldn’t budge. Finally, she said she’d disown him if he married Maddie. Mark lost his nerve. He kept seeing Maddie for six more months, but their relationship slowly fizzled out. Eventually, he married Amanda. She truly loved him, but there was no big wedding—Mark didn’t want Maddie to see any wedding photos. With Amanda’s wealthy background, he moved into her parents’ massive house, and they even helped his career. But true happiness never came. Mark didn’t want kids. When Amanda realised she couldn’t change his mind, she filed for divorce herself. By then, Mark was forty and Amanda thirty-eight. Amanda remarried, had a child and finally found real happiness. Mark always dreamed of marrying Maddie, tried to find her, but she seemed to have vanished. Then he learned Maddie was gone—after their break-up she’d married the first man she met, who turned out to be violent. He beat her to death. After that, Mark ended up living alone in his parents’ old flat, drinking himself to death, staring at Maddie’s photo and never forgiving his mother.
I wont accept anyone else as my daughter-in-law, do as you wish! declared his mother. Matthew was finishing university and...
An Unexpected Inheritance from an Ex-Husband or a Surprising Gift from the Mother-in-Law: How Elaine Ended Up Caring for Her Former Mother-in-Law and Uncovered a Legacy She Never Anticipated
Inheritance from the Ex-Husband or a Surprise from the Mother-in-Law As something of a parting gift from her alcoholic ex-husband,...
Raised by My Gran: Grateful for Her Care, but Her Love Came with Strings Attached
It was my grandmother who raised me. Of course, Im grateful to her, but in truth, her love had its...
“Two Weeks to Pack Up and Find Somewhere Else to Live: Daughters Offended After Mum Draws the Line”
“Two weeks to pack your things and find somewhere else to live.” The daughters were offended. Sarah lost her husband...
Twenty Years Later, I Recognise My Younger Self in the Boy On the Eve of His Wedding, Arthur Suspected Martha of Cheating—Even Though She Swore She Was Faithful, He Refused to Listen. Two Decades On, He Met Her Son—His Spitting Image… They Shared a Storybook Romance—Passionate, Extraordinary, and the Envy of All Around Them. Just as They Prepared for the Wedding That Never Happened, Martha Revealed She Was Pregnant. Instead of Joy, Arthur Accused Her of Infidelity, Insisting the Baby Couldn’t Be His. Devastated, Martha Gave Birth and Raised the Child Alone, Despite Pleas from Friends Who Saw Her Devotion. Arthur Offered Abortion, but She Refused—and Waited in Vain for His Apology. They Lived Separate Lives. Whenever Their Paths Crossed, Arthur Looked Away, Refusing to Recall the Past He’d Buried. Raising Her Son as a Single Mum Was a Struggle, but Martha Poured Her Heart into It, Working Multiple Jobs to Give Him a Good Life. Her Son, Chris, Became Her Pride and Protector, Earning a Degree, Serving in the Forces, and Finding Work. He Stopped Asking About His Father—He Understood Without Words. At Twenty, Chris Was the Image of Arthur—The Man Martha Had Loved So Deeply. One Day, Their Paths Crossed: Martha, Arthur, and Chris, All Together. Arthur Couldn’t Deny the Likeness and Was Stunned into Silence. Three Days Later, Arthur Came to Martha and Asked, “Can You Forgive Me?” “Long Ago…” Martha Whispered. And So, the Stories of ‘Daddy’ Came Alive—As Chris Met His Father for the First Time.
Twenty years later I see in this boy a spitting image of my younger self. The evening before the wedding,...
“What Do You Mean You Won’t Change Your Name?!” My Mother-in-Law Yelled at the Registry Office
What do you mean you dont want to change your surname? my mother-in-law shouted across the registry office. Emily never...
How My Mother-in-Law Ended Up Without a Home: Why I Refuse to Support My Brother-in-Law’s Family or Rent Them a Flat, and the Story of the Three-Bedroom Apartment I Bought Before Marriage
How My Mother-in-Law Ended Up Without a Home I’m convinced we have no obligation to support my brother-in-law and his...