Неблагополучна сім’я з нашого під’їзду: як насильство руйнує життя.

У нашому під’їзді прямо над нами жив Вовко. Його сім’я вважалася неблагополучною: батьки пили, а коли грошей на випивку не вистачало, батько зривав зло на дружині та синові. Вовко часто приходив до школи з синцями.
— Андрію, мене непокоїть твоє спілкування з цим хлопцем, — мама кивнула на стелю.
— Та вже ж… — зітхнув батько, — що з нього вийде з такими-то батьками?
— А допомогти ми йому можемо, мамо? — запитав я.
— Мені ти, як Макаренко, — мама обняла мене за плечі, — чим же ми йому допоможемо…
На своє десятиріччя батьки подарували мені шахи. У складному дерев’яному коробі лежали вишукані фігурки, покриті лаком. Тато показав, як вони ходять, пояснив суть гри та дав книгу з етюдами Ботвинника.
Найчастіше я розбирав вправи у дворі на лавці.
— Що це за гра в тебе така, мене навчити можеш? — я обернувся, за моєю спиною стояв Вовко.
Я розповів йому все, що знав про шахи, а потім ми грали з ним до пізнього вечора.
Вранці він знову чекав мене на лавці; його обличчя та руки були в синцях і подряпинах.
Все літо ми з Вовком змагалися на рівних.
— А у мене сьогодні день народження, — сказав Вовко, — тільки мені ніколи нічого не дарують. Сьогодні вони знову нап’ються, — зітхнув він і кивнув у бік своїх вікон, — і батько знову почне битися.
— Це тобі, — я простягнув Вовкові книгу з шаховими етюдами, — з ними можна грати без дошки — у голові, і я вітаю
тебе з днем народження.
Від несподіванки Вовко махнув рукою і збив з перенісся простенькі пластмасові окуляри зі зламаного, але акуратно замотаного синьою ізоляційною стрічкою дужкою, шморгнув носом, злякано оглянувся на свої вікна і його вологі очі з довгими густими віями наповнилися сльозами. Він схлипнув, наче збирався плакати, нахилився, підняв з трави окуляри, потер скло кінчиком сорочки і тремтячою рукою поставив їх на носа, а потім з ніяковою усмішкою прошепотів: «ої єлки зелені…», і сховав книгу за пазуху.
Потім він ще довго сидів на лавці і з тугою дивився на голі вікна своєї квартири, очікуючи, коли в них згасне лампочка, схожа на голову змії, що звисає з стелі на довгому тонкому проводі.
Вранці біля нашого під’їзду стояли машини: швидка і міліцейська, а строга тітка в темному костюмі — мама назвала її соцпрацівником — кудись вела переляканого Вовка за руку; за плечима у нього був тощий рюкзак, а другою рукою він притискав до грудей книгу.
Тато сказав, що батьки Вовка отруїлися фальсифікованою горілкою.
Я закінчував школу, мав розряд з шахів і брав участь у міських шахових турнірах. На одному з змагань я з цікавістю спостерігав за сеансом одночасної гри.
Високий хлопець в окулярах ходив уздовж столів із шаховими дошками і швидко переміщував фігури. Біля одного з них він на мить задумався, акуратно, за обидві дужки зняв окуляри з круглими скельцями, примружив короткозорі очі з пухнастими, як у панянки, віями, потер рукою перенісся, потім усміхнувся і, промовивши “ота ж єлки зелені”, поклав фігуру короля на бік, подякував супернику за гру, потиснув йому руку і перейшов до сусіднього столика.
Я впізнав Вовка.
Ми обнялися, і він розповів мені про своє життя.
— Знаєш, у той день, коли я побачив тебе з шахами, батьки збиралися “на справу” — винний кіоск грабувати, а я мав стояти на сторожі, але загрався і запізнився.
Батько тоді мене сильно побив. Я його досі ненавиджу.
Мене в дитячий будинок тоді забрали; там всі називали мене Мауглі — старші часто били, але я лише гарчав і кусався, а потім розмовляти перестав. Мене психіатру показували, намагалися лікувати, потім махнули рукою та й забули. А я ні з ким розмовляти не хотів, мені так легше жити було, та й який запит з німого.
У моїй голові тоді поселилися шахи. На уявній дошці я влаштовував дерев’яні фігури, і вони оживлялися! Офіцери махали шаблями, пішаки мріяли стати королевами. А я був королем і від усіх чекав захисту, адже сам я міг лише крок вперед — назад або в бік зробити, а у випадку небезпеки за туру ховався. У реальному житті у мене і цього не було. Знаєш, Андрію, я коли з фігурами подумки розмовляв, то про свої нещастя забував; тільки шахи і допомогли мені вижити.
Ще у мене ворог був — Сергій — із старшокласників.
Я навіть у їдальні алюмінієву ложку вкрав і заточку з неї зробив, думав, як він до мене підійде, в живіт штиркну.
Якось я у завгоспа побачив шахову дошку — простеньку — зі складеного навпіл товстого картону і пластмасові фігурки в сірій коробці з обірваними кутами; завгосп сказав, що на такій сам Ботвинник грати починав і віддав її мені.
Я розставив етюд і загрався так, що про все на світі забув, і не відразу помітив, як до мене Сергій підійшов. Я заточку в кишені намацав, дихати перестав, приготувався, а він раптом запитує:
— Як фігури рухаються, розповісти можеш?
Я йому жестами гру пояснювати почав, а він злиться, і зрозуміти не може ніяк.
— Дурень ти, каже, — полоумний, нормальному людині пояснити зрозуміло не можеш, і гра у тебе дурна, для таких ідіотів, як ти.
Розізлив він мене тоді, і за шахи образливо стало; я кулаки стиснув, насупився, червоними плямами пішов, та як закричу на нього:
— Ото ж ти, баран тупий, чей ж тут незрозумілого, у тебе просто мізків немає ані трішки.
З хвилину Сергій стояв у здивуванні, а по мені піт від страху тече, тремчу увесь, а він раптом як захохоче:
— Я психа ненормального від німоти вилікував, та ще й розмовляти навчив!
Потім він опікати мене став, — усміхнувся Вовко, — але в шахи грати так і не навчився.
— Знаєш, Андрію, — Вовко замовк, зняв окуляри, подихав на скельця, протер їх носовиком і, примруживши короткозорі очі, сказав, — я коли супернику програвав, тебе завжди згадував… як ти руку мені потискав і за гру дякував; багато я тоді у тебе навчився… от же ті ж єлки зелені…