Неймовірна історія, що ґрунтується на реальних подіях!

Історія заснована на реальних подіях, хоча вона просто неймовірна!

— Я навчалася в 52-й школі, а ти?
— І я, — Олександр підняв брови, дивлячись на дівчину. Досить дивний збіг, але чого тільки не буває в житті.

Дивно, що імена у них теж були однакові. Олександр та Олександра, наче у світі не існувало інших імен. Але це не завадило закоханим бути разом!

З Олею вони познайомилися не так давно в магазині. Історія дурна, але, мабуть, доля не знайшла нічого кращого, ніж звести їх у такому місці. Він не міг обрати маслини, а дівчина, проходячи повз, просто підказала потрібну марку. І ось вони вже зав’язали розмову та обмінялися контактами. Хто знає, чим закінчиться кожна із зустрічей, а тому Оля, коли Олександр запросив на побачення, погодилася.

Чоловік уже встиг побувати в шлюбі, відчути на собі побут і зраду, а ось Оля з того боку ще не була, нікуди не поспішала в цьому житті, вірячи, що щастя її знайде напевно. І ось у них п’яте побачення.
Олександр виглядав на свої 35, встигнувши до цього часу набути невеликого живота й залисин. Дякувати генам по батьковій лінії, де чоловіки блищали маківками, починаючи з 30-річного віку. Брюнет в залишках обрамлення голови, зріст у межах 180 см, і, як казала колишня дружина: досить симпатичний, але це не завадило їй завести роман на боці. Додайте до цього начитаність, почуття гумору та хороші манери, вийде досить непогана партія.

Оля ж була молодша на десятиліття. Гарна дівчина з густим каштановим волоссям до плечей, струнка фігура, виразні карі очі. Усмішка, як вона сама казала, була її візитівкою, і Олександр це відзначав. Вона справді могла розташувати будь-кого. Чоловікові подобалася її наївність, але при цьому Оля не була дурною. Друга її візитка була витонченістю мови, він тонув у цьому голосі, розчинявся і хотів більшого.
— Пам’ятаєш Олену Іванівну? — вирішив згадати Олександр.
— Так-так, — усміхнулася Оля, — у неї ще парик був такий, — вона показала рукою на голові форму, і вони засміялися.

— Олександр Петрович?
— Пушкін? — не зрозуміла Оля.
— Хом’ячук.
— Трудовик, — кивнула дівчина. — Так, був у хлопців.

Вони гуляли парком, тримаючись за руки, обговорюючи свої плани на майбутнє. Олександру подобалося, як Оля говорила про життя, мрії і цілі, а ще про свою любов до літератури. Виявилося, що Оля не просто читає, у неї навіть є свої книги, причому досить непогані, судячи з кількості тих, хто читає її простори в інтернеті.

Це була дивовижна дівчина: світла, ніжна, цілеспрямована. І Олександр зрозумів: страх другого шлюбу проходить, на зміну повертаючи впевненість, що не всі жінки однакові.
Якось, сидячи у Олі вдома, вони вирішили подивитися старі альбоми з фотографіями.
— Яка ж ти була чарівна, — робив компліменти Олександр.
— А зараз? — вирішила зловити його на слові Оля.
— А зараз просто красуня!

Оля опустила погляд, від його лестощів стало тепло на серці. Чоловік подобався їй. Різниці між ними вона зовсім не відчувала, тому що поряд з Олександром було якось затишно і по-домашньому. Не хотілося прикидатися, щоб здаватися кращою, можна просто бути собою.

— Не може бути! — Олександр був настільки вражений, що не вірив власним очам. Перед ним його фото з Першого вересня, коли він перейшов в 11-й. Вірніше, майже таке ж, зроблене з іншого ракурсу, але сумнівів бути не може, на знімку він із незнайомою дівчинкою. Трохи вицвіла картинка навіює спогади з далекого минулого, коли йому виповнилося 17 років. Класна керівниця оголосила, що Олександру випала честь нести першокласницю. Ще б пак! Серед п’яти класів випускників обрали лише його: відмінника, що подає надії. Був ще Роман Гончаренко, його вічний суперник, але обрали все ж його. Дивлячись на забуте, чоловік мимоволі викликав у пам’яті спогади.

День виявився хорошим, теплим. Біла випрасувана сорочка, чорні штани зі стрілками на ремені, блискучі напомаджені чорні черевики. До нього підвели якусь дівчинку, звісно він її абсолютно не пам’ятає, вона була маленька, худенька і трохи налякана. Дивилася на нього знизу вгору, а він зовсім не звертав уваги, шукаючи в натовпі Женю Сергієнко. Однокласниця давно подобалася Олександру, і Першого вересня він вирішив взяти бика за роги. Вона посміялася і відмовила, але спробувати варто було, тому ще він пам’ятає той день досить добре.

І ось перед ним фото, де на лівому плечі сидить дівчинка в білій блузці й таких же колготках, чорній спідниці, лакованих туфлях, а на голові два неймовірно великі банти.
— Це хто? — Олександр не може відірватися від знімка, все ще не розуміючи, як він тут опинився.
— Я, — відповідає Оля, не розуміючи, що саме здивувало чоловіка.

Він вдивляється в обличчя дитини, а потім переводить погляд на дорослу жінку.
— А це я, — його палець зупиняється на сімнадцятирічному хлопці, а на обличчі розливається дивна усмішка.
— Як це? — не розуміє Оля, підсуваючи альбом до себе.

Вона уважно вивчає підлітка, в рисах якого вгадується Олександр.
— Не може бути! — тепер уже вигукує вона, ошелешено дивлячись на чоловіка. — Отже…
— Це доля, — знизує він плечима, все ще не вірячи в те, що відбувається.
І треба ж такому статися, що Олександр задумав те Перше вересня, як важливий день у своєму житті. І нехай Женя Сергієнко відмовила, а долі довелося мучити його стільки років, тільки зараз він зрозумів, що в той день він ніс на плечі свою майбутню дружину. А Оля махала дзвінким дзвіночком, що розносився околицею.

Вони одружилися. Це було досить просте весілля, але таке щасливе. І, як належить, наречена плакала, а чоловік обіймав і відчував: ну ось же вона, та, що дана долею. Вдруге за своє життя Олександр тримав наречену на руках, тільки з однією різницею: тепер вони знали один одного.

Зараз у Олі та Олександра двоє хлопчиків, однорічок 14 та 13 років. Жінка так і залишилася в літературі, даруючи читачам нові романтичні світи, адже те, що сталося з нею, саме по собі навмисно не вигадаєш.