З життя
Неочікувана вдача
Щасливий випадок
У Марічки була собака, чоловік та сусід Ілля Деркач. Ввечері Марічка вигулювала пса, а сусід Ілля гуляв сам по собі, обмірковуючи свої думки. Вони разом прогулювалися навколо будинку і розмовляли.
— Ви виглядаєте кепсько, Ілля, — турбувалася Марічка. — Неначе квітка, яку давно не поливали. Все через те, що ви холостий. Ще вчора ви були без пари, сьогодні теж… Боюсь, і завтра побачу вас самотнім.
— О, ще й як побачите! — байдуже кивав Ілля, поринаючи у свої думки. — Можливо, я б і впустив когось у своє життя, але не трапляється нагоди.
— Все чекаєте на фантастичний випадок! — казала Марічка, міцніше тримаючи повідок собаки. — Тільки так можна і до старості дочекатись. А у мене є чудова далека кузина, яка зовсім не одружена…
— Відкладіть вашу кузину, — зітхав Деркач. — Я не сумніваюся у привабливості вашої родички, але щастя не слід тягнути за вуха!
Вони робили друге коло навколо будинку. Собака була задоволеною, Ілля задумливим, а Марічку розважали їхні розмови.
— Чому ви не намагаєтеся проявити ініціативу, Ілля? — питала вона. — Чому вам не подобаються звичайні методи “побачив-познайомився-покохав”?
— Бо багатовіковий досвід підтверджує: найвагоміші події трапляються випадково! — заперечував начитаний сусід. — Подивіться на історію. Колумб випадково відкрив Америку. Хімік випадково винайшов тефлон. Фізик Рентген випадково відкрив випромінювання…
— …а Ілля Вадимович Деркач випадково одружився? — сміялася Марічка. — Браво! Ви були б гідним продовжувачем цього почесного списку.
— Одружитися на першій зустрічній, щоб заповнити порожнечу в паспорті — багато розуму не треба, — бурчав упертий сусід. — Але це не мій шлях. Головну скрипку повинен грати випадок!
— Дихайте, Ілля! — відповідала Марічка. — Дихайте глибше, поки ми на вулиці. Шкода на вас дивитись. Блідий, з червоними очима… От мій чоловік одружений зі мною — і тому рум’яний і веселий.
Сусід слухняно дихав. З вікон будинку падало світло, і під їхніми ногами дрижали жовті та рожеві квадрати, всотавши відтінки штор.
— Добре гуляємо! А моя кузина… — знову починала Марічка.
— Жодних кузин! — махав руками Ілля. — Викиньте її з голови! Я точно знаю: якщо мене потягнуть знайомити з кимось — користі не буде. Без випадковості не буде ефекту несподіванки. І в мені нічого не здригнеться. І я не скажу про себе “вау, оце так пощастило!”
— Моя кузина б з вами посперечалася, — казала Марічка. — Але залишімо її в спокої, раз ви так просите. Дихайте, Ілля, дихайте.
— Ви смієтеся з “щасливих випадків”, а самі? — не відступав Деркач. — Згадайте себе, ви ж теж не шукали чоловіка, правда? І він вас не шукав. Але ви несподівано зустрілися, закохалися і одружилися. Так?
Ілля влучив у ціль, і Марічці було нічого заперечити.
— Так, ми з Євгеном зустрілися випадково, — погоджувалася вона, перебираючи повідок. — Навіть безглуздо. Я вам розповідала? Мені було двадцять років, і я пішла на ковзанку в місті…
— Дайте вгадаю! — перебив сусід. — Майбутній чоловік теж прийшов на ковзанку, де ви зіткнулися? Можливо, не роз’їхалися на крижаній доріжці і впали одне на одного. А після цього потоваришували?
— Уви, дорогий аналітику, було інакше! — сказала Марічка. — Я пішла на ковзанку, а мій майбутній чоловік на неї не пішов…
— Дивно, — сказав Деркач. — Де ж ви його тоді зустріли?
— Уже після ковзанки, — пояснила Марічка. — Запізнившись на автобус, я йшла пішки з ковзанами на плечі. Скорочуючи шлях дворами, підсковзнулася біля машини Євгена. Гепнулася на тротуар, відбила собі все і завила, а ковзани відлетіли йому під колеса.
Ілля клацнув пальцями — картина складалася ідеально.
— Бачите, скільки випадкових та щасливих обставин збіглося! — радів він. — Адже ви могли взагалі не піти на ковзанку в той день, так?
— Я й не хотіла йти, — визнала Марічка. — Але посварилася з попереднім хлопцем, вечір був зіпсований, і я захотіла розвіятися на самоті.
— Ось! — торжествував Ілля. — Купа випадковостей. Ви могли не посваритися з другом. Могли не піти на ковзанку. Ви могли не запізнитися на автобус і вам не довелося б іти пішки… Врешті-решт, ви могли не впасти, а спокійно пройти повз незнайомого Євгена й зникнути у темряві…
— Ви мають рацію, — сказала Марічка. — Але сталося, як сталося. Я приземлилася і причинила шум, ковзани відлетіли, а Євген…
— …кинувся на допомогу зі словами: “Ви в порядку?” — припустив Ілля.
— Ні. Він підійшов і сказав: “Дівчино, це не ви зараз ковзани відкинули?” І я йому сказала: “Не смішно, дурень!” А він сказав: “Сама така!” — і в результаті ми прокинулися разом.
Більшого Іллі Деркачеві і не вимагалося. Шлюб Марічки та Євгена слугував наочним доказом переваги випадкового збігу обставин над нудним плануванням.
— Доля сама зводить тих, кого вважає за потрібне! — сказав Ілля. — Ви ж знаєте, сусідко, я розробляю власну формулу знайомств із жінками.
— І заради цього знову пів ночі впиралися у комп’ютер? — дорікала Марічка. — Тому й блідий, як заготовка для вареників. Я б ще зрозуміла, якби ви шукали в мережі дівчат, але у вас інші цілі.
— Знайомства в мережі? — Ілля презирливо фуркнув. — Чиста дитячість. Пам’ятаю, якось побачив там дівчину приємного вигляду. Її обличчя здавалося виповненим ніжності й таємниці, а в усмішці відчувалася нерозділена печаль.
— Як романтично! — похвалила Марічка. — Якби я не була заміжня, сама б упала до ваших ніг разом із собакою. Але я не можу. Зате моя далека прекрасна кузина…
— Кузин не буде! — відрізав Ілля. — Так ось, побачивши прекрасну дівчину в мережі, я написав їй: “Це було на морі, де ажурна піна, де зустрічається рідко міський екіпаж…”
— А вона?
— Цей ангел відповів мені в дусі пушкінської Тетяни: “Чи ти трохи зовсім?” І я зрозумів, що це не той випадок.
Марічка сміялася разом із собакою, яка музично підвивала господарці.
— У мене математичний склад розуму! — Деркач підняв палець. — Сидячи вночі за роботою, я обчислюю ймовірність випадкової зустрічі з жінкою, яку покохаю. Успіхи поки що скромні, але одного дня це станеться. Несподівана зустріч, несподіваний казус, несподіваний початок чогось великого…
— Від душі бажаю вам швидше зустріти цю щасливу випадковість! — сказала Марічка.
І вони розійшлися. Марічка — годувати дітей, пса та чоловіка, а Ілля — напружувати розум та обчислювати формулу випадкової любові.
***
Сьогодні ввечері Ілля знову вийшов вдихнути свіжого повітря. Марічки з псом під під’їздом не було, зате повз проїздила дівчина на велосипеді. Задивившись, вона заїхала в яму і з криком упала прямо під ноги Деркачеві.
Можливо, Ілля і був прискіпливим, але черствим егоїстом ніколи не був. Він одразу кинувся на допомогу велосипедистці. У дівчини були волошкові очі, золотисте волосся та стрункі ноги.
— Обережно! — сказав Ілля, допомагаючи їй піднятися. — Навіщо ви падаєте на твердий тротуар? Так і велосипед можна поламати…
— Я ненавмисно, — поморщилася волошкоока дівчина, тримаючись за коліно. — Я взагалі не хотіла їхати через цей двір! Не стійте на місці, підставте мені плече! Ах, як запаморочилося… Будемо знайомі: Аріадна!
Ілля доглядав постраждалу дівчину на лавочці, потім лагодив їй велосипед. Здається, Деркач був шалено радий випадковості, що виникла перед ним. Вона вдало вписувалася у його теорію випадкових зустрічей.
Марічка спостерігала за ними з-за штора. Вона знала, що кузина Аріадна порвала собі кілька суконь і нажила не один синець, поки навчалася вчасно й елегантно падати з велосипеда…
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...