З життя
Неочікувано висока зарплата: свіжий старт в кар’єрі.
Віра була рада, що знайшла роботу з такою високою зарплатою. Вона навіть не могла мріяти, що її праця може так оцінюватися. Їй здавалося, що її не візьмуть на цю вакансію – так дивно дивився на неї заступник директора, оцінюючи її професійні якості. Вона розуміла, що зовнішньо йому не дуже подобається, а конкретніше, зовсім не подобається. Дивлячись на модно одягнутих жінок, які перебігали повз неї, вона розуміла заступника директора. Віра бачила і відчувала, що йому дуже хотілося сказати їй “ні”, але, вивчивши її трудову книжку, він був здивований:
– Дванадцять років на одному місці за такі копійки? Що ж ви, Віро Петрівно, так низько оцінюєте свою працю, свої знання, свою освіту?
– Не я так оцінюю, держава так оцінює, – відповіла Віра і сумно посміхнулася. – Після інституту, не маючи досвіду, не могла влаштуватися нікуди, крім державних організацій, потім народилися діти, самі знаєте, що з маленькими дітьми не хочуть брати на роботу. Так складалися обставини, тому мені довелося працювати в дитячому садку, а потім не могла знайти більш-менш оплачувану роботу…
– Ну, ми не держава, тому гідно оплачуємо професіоналізм, – вагомо сказав заступник директора. – Чесно кажучи, ви зовнішньо не вписуєтеся в колектив, але скоро кінець року, а вакансія порожня вже місяць. Професіоналів, на жаль, мало, тому даю вам шанс з випробувальним терміном на місяць. Він оплачується як місячний оклад, тому все залежить від вас. Сподіваюся, до кінця року ви поправите пробіли в бухгалтерії, і звіт буде зданий вчасно. А зовнішність? Я думаю, отримуючи гідну зарплату, ви знайдете свій стиль, і ваш вигляд відповідатиме посаді…
Віра йшла вулицею і усміхалася собі. В голові були тільки позитивні думки. Вона буде старатися з усіх сил, але цю роботу зберегти. Зараз листопад, і до кінця року дуже мало часу, але вона вирішила, що буде працювати день і ніч, але річний звіт здасть вчасно. Віра раділа, що зможе своїм рідним на Новий рік придбати подарунки, про які вони тільки мріяли, але щоб не засмучувати її, не насмілювалися просити. Знали, що їй це не по кишені. Віра не сказала своїм домашнім про велику зарплату, їй хотілося, щоб подарунки були несподіваним сюрпризом і від цього особливо радували її дітей, її сестер.
Віра виховувала доньку, сина і двох своїх рідних сестер. А сталося це так. Своїх батьків Віра не знала, був вітчим, від якого народилися її сестри. Коли мама тяжко захворіла, вітчим не бажав жити з хворою дружиною і розлучився з нею. Після тривалої хвороби мама померла, і на двох неповнолітніх сестер Віра оформила опіку. Дворічна донька Марічка, тримісячний син Мишко, Тетянка десяти років і Катруся – дванадцяти років – таким раптовим, складним тягарем все це лягло на плечі молодої родини. Вік сестер складний, ще й стрес від втрати мами. Чоловік Віри виявився слабкою людиною, не витримав відповідальності за своїх дітей, ще й за сестер дружини, і подав на розлучення. Віра залишилася один на один з труднощами, але вона старалася, щоб усі вони стали однією родиною. Вона терпляче ставилася до підліткових викрутасів сестер і здобула перемогу в такому важкому для всіх періоді їхнього спільного життя. Родина Віри об’єдналася навколо неї. Сестри підросли, і розуміли, як важко Вірі і морально, і матеріально. Вони старалися допомагати їй у побуті і охоче займалися її маленькими дітьми. Завдяки терпінню Віри, в родині все налагодилося, старші дівчата скоро одна за одною закінчать школу, і їм потрібно буде вступати до вишів, щоб отримати освіту та професію. У Віри на це не було коштів, вона і так у всьому собі відмовляла, щоб зводити кінці з кінцями.
Тому молодій жінці було не до нарядів, і коли вона прийшла на співбесіду щодо роботи, на ній були старі черевики, мамине старе пальто і мамина хустка, яка бачила кращі часи. Ну, не було у неї грошей навіть на дешевий сучасний одяг!..
На роботу Віра прийшла в тих же черевиках і в більш-менш пристойній спідниці та блузі. У кабінеті, де було її робоче місце, працювали ще чотири жінки. Віра посміхнулася, представилася і побачила в очах своїх колег здивування. Вона відразу зрозуміла, що її зовнішній вигляд, а отже, і Віра в цілому, не сприймалися ними. Вони через зуби прохрипіли:
– Привіт, – і занурилися у свою роботу…
Вірі було неприємно від реакції співробітниць, але їй зараз не до налагодження контактів. Їй потрібно надолужити роботу за минулий місяць і увійти в потрібне русло, і вона занурилася в цифри. Швидко перекусивши в кафе навпроти офісу і не чекаючи кінця перерви, вона поспішила на своє робоче місце – зараз не час розслаблятися. Двері в кабінет були відчинені, і її зупинив у дверях розмову і сміх співробітниць:
– Ну й дешевеньку взяли на роботу, такої ганчірки у нас ще не було!.. – сказала одна з жінок.
– У начальства, здається, щось із зором, не бачать, кого на роботу беруть. Мало сказати – дешевка, якась замухришка зі звалища, – підтримала інша, і всі засміялися… – І як така замухришка наважилася переступити поріг нашої фірми? Одне слово, “дешевка”.
Віра більше не хотіла слухати такі дифірамби на свою адресу і зайшла в кабінет. На душі було неприємно, мерзотно, але їй потрібна ця робота, і вона мовчки взялася до справи.
Ввечері, після роботи, вона зайшла в магазин “Товари за низькими цінами” і купила собі черевики. “Звісно, не шкіра, – подумала Віра, – ну хоча б не стоптані, може, до кінця зими не порвуться”.
Наступного дня, прийшовши в нових черевиках, вона почула відвертий сміх однієї з співробітниць, яка запитала, вказуючи на її черевики:
– Де можна купити таку дешевинку, такий жах? Ну, треба ж хоч трохи себе поважати і не носити всяку погань, та й берегти оточуючих. Неможливо ж дивитися на це, – вона гидливо дивилася в сторону Віри.
Віра хотіла промовчати, але потім подумала, що якщо вона зараз не відповість, то ці приниження будуть повторюватися.
– Доведеться вам дивитися на мене таку, яка я є. Тут вже нічим не зможу вам допомогти. Всі претензії до начальства, воно прийняло мене на роботу. Ви знаєте, а мені теж неприємно дивитися на ваш манікюр, що нагадує пташині кігті, – звернулася Віра до тієї, яка критикувала її черевики, – так що робити? А я думаю, що якщо ми одне одного так дратуємо, то нам варто не дивитися одне на одного, а зайнятися своєю роботою. На мій погляд, ми тут для цього, а не для обговорення зовнішнього вигляду…
Всі притихли. Ніхто не очікував отримати відсіч від цієї “дешевки”, і тому мовчки взялися до роботи.
Річний звіт Віра Петрівна здала вчасно, за що, окрім зарплати, отримала значну премію.
Радіючи своїм успіхам і грошам, які вона заробила, Віра після роботи, біля офісу, призначила зустріч своїй родині. Сьогодні вона буде дивувати подарунками дітей та сестер, бо нарешті може їм купити те, про що вони мріють.
Колеги Віри були здивовані, коли, виходячи з офісу, побачили, як діти і сестри Віри кинулися до неї з обіймами і поцілунками. Вони в здивуванні мовчки переглянулися, але цікавість перемогла їхню гордість, і наступного дня вони все ж запитали Віру:
– Віро Петрівно, це що, всі ваші діти?
– Двоє моїх дітей і дві мої сестри, яких я виховую з того часу, як мама померла.
– Одна виховуєш? – запитала дама з пташиними кігтями.
– Одна, – знизуючи плечима, сказала Віра.
Всі притихли, стало соромно за зневагу і глузування на адресу Віри. Одна з жінок сказала:
– Ви вибачте нас, Віро Петрівно, ми ж не знали, що у вас все так…
– Я зла не тримаю, та тільки у мене такі умови життя, а в іншої людини можуть бути ще гірші, ніж у мене. Що ж, тепер про людину судити за одягом і називати її “дешевкою”, якщо вона не вдягнена так, як вам подобається?..
Всі готувалися до корпоративної новорічної вечірки. Віра не збиралася на ній бути присутньою, але виявилося, що явка обов’язкова.
Їй довелося купити замшеві туфлі, такою покупкою вона давно себе не тішила, але ось вирішила зробити собі такий новорічний подарунок. Ці туфлі дуже підходили до маминого сукні з пана-оксамиту кольору бордо. Сукня трохи великувата, але тканина так струїлася, і це здавалося задумкою модельєра. На сукню Віра приколола невелику мамину золоту з перлами брошку, а довге волосся Віри сестри уклали короною навколо акуратної голівки.
– Віра, яка ти красуня! – вигукували сестри.. – Мама – красуня, мама – красуня, – стрибали її діти…
На святі Віра Петрівна зачарувала багатьох чоловіків. Вона можна сказати, не пропустила жодного танцю, від кавалерів не було відбою. Особливо заступник директора, колись обурений зовнішнім виглядом Віри, був вражений змінами своєї співробітниці. Найбільше Вірі приваблювали її ненав’язлива краса, скромність, і не було в її рухах тієї манірності, надуманості, пихатості, які так відштовхують людей. Вибираючи королеву балу, майже всі чоловіки проголосували за Віру. Жінки її відділу були здивовані вибором чоловіків, але їм нічого не залишалося, як змиритися і продовжувати веселитися і радіти святу.
Заступник директора проводжав Віру додому. По дорозі він дізнався про родину Віри і ще більше зацінив цю маленьку, сильну жінку, головного і єдиного годувальника в її великій сім’ї.
My Dearest One: A Tale of Family, Lost and Found Marina always believed she had grown up in a loving family—until she learned as an adult that she was adopted. Her foster parents, who had found her as an abandoned toddler in Sherwood Forest, never spoke of her past until her mother’s dying moments. With both parents gone, Marina discovers a hidden folder of letters and newspaper clippings about her origins, still unsure whether the truth should ever come to light. Years later at work, a woman named Hope brings news that a gravely ill retired schoolteacher from Yorkshire—who has been searching for her lost child all her life—believes Marina could be her missing daughter. A DNA test confirms it, leading Marina to the woman’s hospital bedside for a bittersweet reunion. Now torn between the mother who raised her and the one who lost her, Marina must decide whether to reveal a truth that could unsettle the family peace, or keep it hidden and honour the love she has always known. But as the past catches up, Marina realises that, for her, there has only ever been one real mother—a bond defined not by birth, but by love and devotion.
My Dearest One. A Story Sarah had found out, much to her disbelief, that shed grown up in a foster...
I Buy Premium Turkey Meat for Myself and Steam Healthy Cutlets, While He Gets Out-of-Date Pork: After 30 Years of Holding Our Family Together, I Refuse to Share the Good Food with My Lazy Husband
I buy finest British turkey breast for myself and steam up beautiful cutlets, while he gets the expired pork left...
For Five Years, Helena Thought She Was Married to Her Husband—But Realised She Wanted to Live with Him as if He Were Her Mum
For five years, she believed she was living with her husband, but only later did she realise shed been hoping...
The Nuisance Next Door “Keep your hands off my crystal glasses!” shouted the former friend. “Mind your own eyes! You think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, are you?” Tamara Barrington was taken aback. “Just look who you’re after! I know what I’m getting you for Christmas—a lip-zipping machine!” “Why not keep it for yourself?” retorted Lynda, undeterred. “Or have you already worn yours out? You think I don’t notice?” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and walked over to her home icon shelf to read her morning prayer. Not that she was especially religious—she believed there was something out there running things, but who exactly remained a mystery. This all-powerful force went by many names: the universe, fate, and, of course, the Good Lord—a kindly old gent with a white beard and halo, sitting on his cloud and worrying about folks down on Earth. Besides, Mrs. Barrington was long past life’s halfway mark and edging near seventy. At that age, it was best not to quarrel with the Almighty: If He didn’t exist, believers lost nothing. If He did, non-believers lost everything. At the end of her morning devotions, Tamara added a few words of her own. Ritual, done. Soul at peace. She could start her new day. In Tamara Barrington’s life there were two main troubles. Not, as you might think, the usual English gripes of weather and taxes—those were old hat! Her nightmares were her neighbour, Lynda, and her own grandchildren. The grandchildren were predictable: today’s kids, not an ounce of effort in them. But they had parents to deal with them—let them take that on! Lynda, however, was a classic nerve-shredder of a neighbour! Only in the movies do the spats between national treasures like Dame Judi Dench and Maggie Smith seem sweet and charming. In real life, it’s nowhere near so cute—especially when the nitpicking is personal and persistent. To make matters more colourful, Mrs. Tamara had a chum with the nickname “Pete the Moped.” In full, it was Peter Ephraim Cosgrove—the surname a solid English sort! The origin of his nickname was obvious: In his youth, Pete Cosgrove—such a ring to it, eh?—loved zipping around on his scooter. Or as his mates called it, his “mopette.” In time, the battered moped gathered dust in the shed, but the nickname stuck like only village monikers can. In their younger days, they were family friends: Pete and his wife Nina with Tamara and her late husband. Now both of their spouses were resting peacefully in the village cemetery. So Tamara and Pete, whose friendship went back to school days, carried on together by habit—he was a true, loyal friend. Back in school, their trio—her, Pete, and Lynda—had pulled off friendship splendidly. Real, pure camaraderie—no teenage flirting involved. They always moved as a trio: Their strapping gentleman between two smartly dressed ladies, each on his arm. Like one of those double-handled English tea cups—built not to be dropped! As the years went by, the friendships changed. First came a chill from Lynda, then outright spite. It was as if Lynda had been swapped for someone else—a different script altogether! This switch came after her husband passed away; before that, things had been tolerable. It’s no surprise: time sharpens certain traits. The thrifty turn stingy. Chatty types grow unbearable. And envy—well, it will tear you to pieces. And there was plenty to envy! First, despite her years, Tamara stayed trim and neat, while Lynda had become rather dumpy—a common by-product of time. Tamara always cut a better figure. Second, their old friend Pete now lavished more attention on lively Tamara. They whispered and laughed over private jokes, their silvery heads nearly touching. With Lynda, conversation was limited to short, dry remarks. And Pete visited Tamara far more often, while Lynda had to beg for his company. Perhaps Lynda wasn’t as clever as infuriating Tamara, nor as quick with a joke—Pete had always loved a good laugh. Ah, there’s a fine old English word—”yakking”—which would fit what Lynda did these days: picking fights over every little thing. First, she complained Tamara’s loo was in the wrong spot and stank! “Your privy stinks up the whole place!” grumbled Lynda. “Rubbish! It’s been there for ages—you only just noticed?” Tamara riposted. “Oh yes! And your eye implants were on the NHS! Nothing good comes free, you know!” “Keep your nose out of my cataracts!” shot back Lynda. “Watch who you’re giving the side-eye!” And so it went, again and again. Pete even suggested filling in the old outside toilet and setting one up inside. Tamara’s children pooled money to sort out an indoor loo for their mum. Pete himself helped fill in the old pit—problem solved. Lynda, find something new to complain about! She did: Now she accused Tamara’s grandkids of stealing pears from her tree, whose branches hung well into Tamara’s plot. “They thought it was ours,” Tamara tried to explain, doubting the kids took any—she hadn’t seen any missing. “Besides, your chickens are always scratching round in my veg patch!” “A chicken is a simple creature! Either a broiler or a layer!” Lynda retorted. “And you ought to be raising your grandkids right, not giggling with old men all day!” On it went: the pears, the tree branches, the chickens, and always some new row to pick. In the end, Pete suggested cutting back the offending branches—after all, they were on Tamara’s side of the fence. Under his watchful eye, Lynda kept silent for once. Once that was sorted, Tamara took exception to Lynda’s new breed of chickens, which now truly did dig up her beds. She politely asked Lynda to keep them fenced in. Lynda only smirked: “Sweep away for all I care—see what you can do!” Tamara would never dream of catching a chicken and roasting it to prove a point—she was too soft-hearted for a risky experiment. Instead, clever Pete suggested an idea from the internet: quietly scatter eggs in the beds at night, and collect them next morning. It worked! Lynda, seeing Tamara returning with a full bowl of eggs, was flabbergasted—and her chickens never trespassed again. Couldn’t they just make peace now? Not likely! Now it was the smoke and smell from Tamara’s summer kitchen that bothered Lynda. “Yesterday I didn’t mind it, but today I do! And maybe I’m vegetarian! Haven’t you heard Parliament passed a law about barbecue smoke?” “Where do you even see a barbecue, Lynda?” Tamara tried reasoning. “You might want to wipe your glasses once in a while!” Always patient, Tamara finally lost her cool. Lynda had become utterly impossible—some words just suit her! “Maybe she ought to be sent off for experiments,” Tamara sighed to Pete over tea. “She’s eating me alive!” Weary and thin from the daily stress, Tamara thought she might waste away—but Pete encouraged her to hang in there. One bright morning, Tamara heard a familiar song: “Tammy, Tammy, come out from your cottage!” Outside, Pete stood proudly beside his newly repaired moped. “Why was I so glum before?” he proclaimed. “It’s because my moped was down! Now climb on, darling, let’s relive our youth!” Tamara hopped on. After all, Parliament had officially cancelled old age: everyone was now an active pensioner at sixty-five! She rode off into her new life—literally and figuratively. Before long, Tamara became Mrs. Cosgrove—Pete proposed, and the puzzle was complete. She left her worries (and her cantankerous neighbour) behind and moved in with her new husband. Lynda remained a solitary, grumpy woman—who, with no one left to argue with, turned all her bitterness inwards. But you can bet she found new things to envy. So hold tight, Tamara, and maybe don’t step outside too soon! Village life—it’s a real song, isn’t it? What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Annoying Neighbour Dont you touch my reading glasses! screeched my former friend Jean. You ought to mind your own eyesight!...
One Day, I Spotted My Cheerful Sister in a Shop, Walking Hand in Hand with a Distinguished Gentleman—Both Wearing Wedding Rings
One day, I spotted my usually cheerful sister in the local shop, walking hand-in-hand with a distinguished-looking gentleman, both of...
My Wife Packed Her Bags and Vanished Without a Trace: A Brother’s Betrayal, a Mother’s Escape, and the Fight to Reclaim a Life Built on Trust, Not Manipulation
His Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace “Stop pretending youre a saint. Itll all work out. Women...
He Told His Wife She Was Too Boring—But When She Transformed Her Life, She Found Herself Bored of Him Instead
It was nearly two years ago now, though it feels a lifetime past, that I heard words from my husband...
No One’s Home
Nobodys House Henry would wake, just as he always had, without an alarm, at half past six. Silence filled the...