З життя
Неочікувано висока зарплата: свіжий старт в кар’єрі.
Віра була рада, що знайшла роботу з такою високою зарплатою. Вона навіть не могла мріяти, що її праця може так оцінюватися. Їй здавалося, що її не візьмуть на цю вакансію – так дивно дивився на неї заступник директора, оцінюючи її професійні якості. Вона розуміла, що зовнішньо йому не дуже подобається, а конкретніше, зовсім не подобається. Дивлячись на модно одягнутих жінок, які перебігали повз неї, вона розуміла заступника директора. Віра бачила і відчувала, що йому дуже хотілося сказати їй “ні”, але, вивчивши її трудову книжку, він був здивований:
– Дванадцять років на одному місці за такі копійки? Що ж ви, Віро Петрівно, так низько оцінюєте свою працю, свої знання, свою освіту?
– Не я так оцінюю, держава так оцінює, – відповіла Віра і сумно посміхнулася. – Після інституту, не маючи досвіду, не могла влаштуватися нікуди, крім державних організацій, потім народилися діти, самі знаєте, що з маленькими дітьми не хочуть брати на роботу. Так складалися обставини, тому мені довелося працювати в дитячому садку, а потім не могла знайти більш-менш оплачувану роботу…
– Ну, ми не держава, тому гідно оплачуємо професіоналізм, – вагомо сказав заступник директора. – Чесно кажучи, ви зовнішньо не вписуєтеся в колектив, але скоро кінець року, а вакансія порожня вже місяць. Професіоналів, на жаль, мало, тому даю вам шанс з випробувальним терміном на місяць. Він оплачується як місячний оклад, тому все залежить від вас. Сподіваюся, до кінця року ви поправите пробіли в бухгалтерії, і звіт буде зданий вчасно. А зовнішність? Я думаю, отримуючи гідну зарплату, ви знайдете свій стиль, і ваш вигляд відповідатиме посаді…
Віра йшла вулицею і усміхалася собі. В голові були тільки позитивні думки. Вона буде старатися з усіх сил, але цю роботу зберегти. Зараз листопад, і до кінця року дуже мало часу, але вона вирішила, що буде працювати день і ніч, але річний звіт здасть вчасно. Віра раділа, що зможе своїм рідним на Новий рік придбати подарунки, про які вони тільки мріяли, але щоб не засмучувати її, не насмілювалися просити. Знали, що їй це не по кишені. Віра не сказала своїм домашнім про велику зарплату, їй хотілося, щоб подарунки були несподіваним сюрпризом і від цього особливо радували її дітей, її сестер.
Віра виховувала доньку, сина і двох своїх рідних сестер. А сталося це так. Своїх батьків Віра не знала, був вітчим, від якого народилися її сестри. Коли мама тяжко захворіла, вітчим не бажав жити з хворою дружиною і розлучився з нею. Після тривалої хвороби мама померла, і на двох неповнолітніх сестер Віра оформила опіку. Дворічна донька Марічка, тримісячний син Мишко, Тетянка десяти років і Катруся – дванадцяти років – таким раптовим, складним тягарем все це лягло на плечі молодої родини. Вік сестер складний, ще й стрес від втрати мами. Чоловік Віри виявився слабкою людиною, не витримав відповідальності за своїх дітей, ще й за сестер дружини, і подав на розлучення. Віра залишилася один на один з труднощами, але вона старалася, щоб усі вони стали однією родиною. Вона терпляче ставилася до підліткових викрутасів сестер і здобула перемогу в такому важкому для всіх періоді їхнього спільного життя. Родина Віри об’єдналася навколо неї. Сестри підросли, і розуміли, як важко Вірі і морально, і матеріально. Вони старалися допомагати їй у побуті і охоче займалися її маленькими дітьми. Завдяки терпінню Віри, в родині все налагодилося, старші дівчата скоро одна за одною закінчать школу, і їм потрібно буде вступати до вишів, щоб отримати освіту та професію. У Віри на це не було коштів, вона і так у всьому собі відмовляла, щоб зводити кінці з кінцями.
Тому молодій жінці було не до нарядів, і коли вона прийшла на співбесіду щодо роботи, на ній були старі черевики, мамине старе пальто і мамина хустка, яка бачила кращі часи. Ну, не було у неї грошей навіть на дешевий сучасний одяг!..
На роботу Віра прийшла в тих же черевиках і в більш-менш пристойній спідниці та блузі. У кабінеті, де було її робоче місце, працювали ще чотири жінки. Віра посміхнулася, представилася і побачила в очах своїх колег здивування. Вона відразу зрозуміла, що її зовнішній вигляд, а отже, і Віра в цілому, не сприймалися ними. Вони через зуби прохрипіли:
– Привіт, – і занурилися у свою роботу…
Вірі було неприємно від реакції співробітниць, але їй зараз не до налагодження контактів. Їй потрібно надолужити роботу за минулий місяць і увійти в потрібне русло, і вона занурилася в цифри. Швидко перекусивши в кафе навпроти офісу і не чекаючи кінця перерви, вона поспішила на своє робоче місце – зараз не час розслаблятися. Двері в кабінет були відчинені, і її зупинив у дверях розмову і сміх співробітниць:
– Ну й дешевеньку взяли на роботу, такої ганчірки у нас ще не було!.. – сказала одна з жінок.
– У начальства, здається, щось із зором, не бачать, кого на роботу беруть. Мало сказати – дешевка, якась замухришка зі звалища, – підтримала інша, і всі засміялися… – І як така замухришка наважилася переступити поріг нашої фірми? Одне слово, “дешевка”.
Віра більше не хотіла слухати такі дифірамби на свою адресу і зайшла в кабінет. На душі було неприємно, мерзотно, але їй потрібна ця робота, і вона мовчки взялася до справи.
Ввечері, після роботи, вона зайшла в магазин “Товари за низькими цінами” і купила собі черевики. “Звісно, не шкіра, – подумала Віра, – ну хоча б не стоптані, може, до кінця зими не порвуться”.
Наступного дня, прийшовши в нових черевиках, вона почула відвертий сміх однієї з співробітниць, яка запитала, вказуючи на її черевики:
– Де можна купити таку дешевинку, такий жах? Ну, треба ж хоч трохи себе поважати і не носити всяку погань, та й берегти оточуючих. Неможливо ж дивитися на це, – вона гидливо дивилася в сторону Віри.
Віра хотіла промовчати, але потім подумала, що якщо вона зараз не відповість, то ці приниження будуть повторюватися.
– Доведеться вам дивитися на мене таку, яка я є. Тут вже нічим не зможу вам допомогти. Всі претензії до начальства, воно прийняло мене на роботу. Ви знаєте, а мені теж неприємно дивитися на ваш манікюр, що нагадує пташині кігті, – звернулася Віра до тієї, яка критикувала її черевики, – так що робити? А я думаю, що якщо ми одне одного так дратуємо, то нам варто не дивитися одне на одного, а зайнятися своєю роботою. На мій погляд, ми тут для цього, а не для обговорення зовнішнього вигляду…
Всі притихли. Ніхто не очікував отримати відсіч від цієї “дешевки”, і тому мовчки взялися до роботи.
Річний звіт Віра Петрівна здала вчасно, за що, окрім зарплати, отримала значну премію.
Радіючи своїм успіхам і грошам, які вона заробила, Віра після роботи, біля офісу, призначила зустріч своїй родині. Сьогодні вона буде дивувати подарунками дітей та сестер, бо нарешті може їм купити те, про що вони мріють.
Колеги Віри були здивовані, коли, виходячи з офісу, побачили, як діти і сестри Віри кинулися до неї з обіймами і поцілунками. Вони в здивуванні мовчки переглянулися, але цікавість перемогла їхню гордість, і наступного дня вони все ж запитали Віру:
– Віро Петрівно, це що, всі ваші діти?
– Двоє моїх дітей і дві мої сестри, яких я виховую з того часу, як мама померла.
– Одна виховуєш? – запитала дама з пташиними кігтями.
– Одна, – знизуючи плечима, сказала Віра.
Всі притихли, стало соромно за зневагу і глузування на адресу Віри. Одна з жінок сказала:
– Ви вибачте нас, Віро Петрівно, ми ж не знали, що у вас все так…
– Я зла не тримаю, та тільки у мене такі умови життя, а в іншої людини можуть бути ще гірші, ніж у мене. Що ж, тепер про людину судити за одягом і називати її “дешевкою”, якщо вона не вдягнена так, як вам подобається?..
Всі готувалися до корпоративної новорічної вечірки. Віра не збиралася на ній бути присутньою, але виявилося, що явка обов’язкова.
Їй довелося купити замшеві туфлі, такою покупкою вона давно себе не тішила, але ось вирішила зробити собі такий новорічний подарунок. Ці туфлі дуже підходили до маминого сукні з пана-оксамиту кольору бордо. Сукня трохи великувата, але тканина так струїлася, і це здавалося задумкою модельєра. На сукню Віра приколола невелику мамину золоту з перлами брошку, а довге волосся Віри сестри уклали короною навколо акуратної голівки.
– Віра, яка ти красуня! – вигукували сестри.. – Мама – красуня, мама – красуня, – стрибали її діти…
На святі Віра Петрівна зачарувала багатьох чоловіків. Вона можна сказати, не пропустила жодного танцю, від кавалерів не було відбою. Особливо заступник директора, колись обурений зовнішнім виглядом Віри, був вражений змінами своєї співробітниці. Найбільше Вірі приваблювали її ненав’язлива краса, скромність, і не було в її рухах тієї манірності, надуманості, пихатості, які так відштовхують людей. Вибираючи королеву балу, майже всі чоловіки проголосували за Віру. Жінки її відділу були здивовані вибором чоловіків, але їм нічого не залишалося, як змиритися і продовжувати веселитися і радіти святу.
Заступник директора проводжав Віру додому. По дорозі він дізнався про родину Віри і ще більше зацінив цю маленьку, сильну жінку, головного і єдиного годувальника в її великій сім’ї.
The Letter That Never Arrived
Diary entry I sat by the window for a long while last night, although there wasnt really much to see....
My Darling Girl: A Story of Family, Secrets, and the Search for a Lost Mother Marina always believed she grew up with her real parents, but after their deaths, she discovers she was adopted after being found alone in the woods as a baby. Torn by the late confession, Marina keeps the truth hidden from her own family. Years later, a stranger arrives with a plea from an elderly, dying woman—Marina’s birth mother, who has searched for her daughter all her life. With a DNA test confirming their bond, Marina must face both the joy and sorrow of her newfound origins, ultimately choosing to protect the love and memory of the only parents she has ever known.
My Dearest One. A Reminiscence Margaret learned, almost by accident, that she had grown up with adoptive parents. Even now,...
My Mother-in-Law Dug Up My Beloved Lawn at Our Country Cottage to Plant Vegetable Beds—So I Made Her Restore Everything Just as It Was
William, are you sure we havent forgotten the charcoal? Last time we ended up at the village shop, and all...
The Troublesome Next-Door Neighbour “Don’t touch my spectacles!” bellowed the former friend. “Keep an eye on your own! Think I don’t see who you’re ogling?” “So you’re jealous, aren’t you?” Tamara Borisovna replied in surprise. “Is that who you’ve got your sights set on! I know just what to get you for Christmas: a lip-rolling machine!” “Why not keep it for yourself!” shot back Lynda. “Or are your lips beyond any machine’s help now? Don’t think I don’t notice!” Old Mrs. Tamara swung her legs off the creaky bed and wandered over to her home icon corner to recite her morning prayer. She wouldn’t have called herself especially religious: she knew, out there, something must be in charge—someone had to be running the show! But who? That was anyone’s guess. That higher power went by many names: the cosmos, the prime mover, and, of course, the good Lord! Yes, that kindly white-bearded gent with a halo, sitting on his cloud and pondering everyone on earth. After all, Tamara had long since left her prime and was edging up to seventy. And at that age, best not to quarrel with the Almighty: if he doesn’t exist, a believer has lost nothing; but if he does, a nonbeliever has lost everything. At the end of her morning prayers, Mrs Tamara added a few personal words—naturally! The ritual done, her soul lighter, she could face the new day. In Tamara Borisovna’s life, there were two main problems. And no, not the classic British ones of fools and potholes—those were old hat! Hers were her neighbour Lynda and, of course, her own grandchildren. The grandchildren were simple: today’s lot never wanted to do anything. Still, at least they had their parents to handle them! But as for Lynda—the woman was a nightmare, forever needling Tamara in the classic style! On the big screen, feuding national treasures like Judi Dench and Maggie Smith are charming and funny. But in real life? Not so much—especially when someone starts picking at you for no reason. And, to top it off, Tamara had a friend known as Pete the Moped. His full, grand name was Peter Geoffrey Cosgrove—that’s just his surname! His nickname was easy to work out: as a lad, Pete—what a name!—loved tearing around the village on his moped. Or, as his cheeky younger self called it, his “mopette.” So, the nickname stuck: Pete the Mopette—or “the Moped” for short. His decrepit moped had long been gathering dust in a garden shed, but the name clung on: that’s village life! Once, they’d all been family friends: Moped Pete and his wife Nina, Tamara and her own late husband. Now, their other halves rested peacefully in the churchyard. Tamara carried on her friendship with “the Moped” out of habit: they’d known each other since school, and Pete made a good mate. Back then, they were a friendly trio: Tamara, Pete, and Lynda—and pure friendship it was, with no hint of flirtation from the young gent. They’d go everywhere shoulder to shoulder: Pete the dashing suitor in the middle, with the two girls symmetrically hanging off his arms. Like a teacup with two sturdy handles! Well, you never know… Over time, that friendship soured. First into coldness from Lynda, then open hostility. Like in those cartoons: sometimes you notice someone’s been replaced… It was as if Lynda had become someone else—starting after her husband passed away. Before that, things had been bearable. Of course, people change over the years: the thrifty become stingy, the chatty become gossipers, and the envious get torn apart by spite. Maybe that’s what happened to Lynda. Old ladies can be like that—and the men are no better. Not that she didn’t have something to be jealous of. First of all, Tamara, despite her advanced years, still had a trim figure. Lynda, on the other hand, had grown as round as a pudding—where to find her waistline was anyone’s guess. Against her neighbour, she came up short. Second, their shared old friend had been paying Tamara much more attention lately. They’d often sit and giggle over private jokes, almost bumping their grey heads together. Lynda only got short, clipped phrases. And Pete popped round to see Tamara much more often—they rarely needed to beckon him over at Lynda’s. Maybe she wasn’t as clever as that insufferable Tamara. And her sense of humour was lacking—while Pete was always one for a laugh. There’s a fine old British word—“natter”—that sums up Lynda’s recent behaviour. She’d grumble at Tamara for the slightest thing. It began with the loo: Lynda griped that Tamara’s was in the wrong place and stank! “That bog of yours reeks!” blasted Lynda. “Really, now? It’s been there forever, and you notice only now?” retorted Tamara, not missing a beat. “Oh, and you had your cataracts done on the NHS for free! Nothing good comes for nothing!” “Don’t you talk about my bloody cataracts!” screamed her former friend. “Mind your own eyes! Think I don’t notice who you’re gawping at?” “Oh, so you’re jealous, are you?” Tamara replied. “I’ll get you a lip-rolling gadget for Christmas—you’ll need it!” “You want to keep it yourself?” Lynda shot back. “Or are your lips a lost cause now? Think I can’t tell?” Oh, she could tell all right. This wasn’t the first row, not by a long shot. Pete advised Tamara to fill in the old outdoor lav and set up a nice modern inside one. Her children clubbed together for a new indoor bathroom, while trusty Pete did the hard graft and filled the old pit. There—time for you to rest, Lynda, and sniff somewhere else! Oh, hardly! The next gripe: Tamara’s grandkids had supposedly scrumped Lynda’s pears, since the branches hung over Tamara’s fence. “They just thought the tree was ours!” Tamara tried to explain, even though she could swear no one touched the pears—they were all still hanging. “Your hens are always digging up my vegetable patch and I don’t complain!” “Hens are stupid birds!” Lynda sniffed. “Just a broiler or a layer! And your grandchildren need discipline, Grandma—not giggling with strange men morning to night!” Wash, rinse, repeat: it all swung back round to Pete. The grandkids got an earful, pear season ended—“Rest easy, Lynda!” …but no, suddenly, the overhanging branches were “damaged”! “Show me where!” Tamara demanded—there was nothing, swear to God. “There! And there!” insisted Lynda, jabbing gnarled fingers sideways—while Tamara’s hands, with their long, even fingers, still looked elegant. A woman’s hands are her signature! Even in the country—a little style never hurt. So, “The Moped” suggested they just prune the branches: “They’re on your land—your rules!” “She’ll just start screaming!” fretted Tamara. “Bet you she won’t! And I’ll back you up,” promised Pete. And, true enough: Lynda witnessed Pete sawing away but never uttered a word! The pear tree matter closed. But soon it was Tamara’s turn to raise a fuss—Lynda’s chickens were constantly foraging in her veg patch. This year, Lynda’d bought a new breed—worse than before. And a chicken, well, it’ll scratch up anything and everything. As a result, every seedling ended up dug out. Kindly requests to pen in the hens only earned a nasty smirk from Lynda: “Go on, tell someone—what will you do?” One option: nab a couple of hens and roast them, just to make a point! But Tamara was too kind-hearted for such risky experiments. So, her clever, fun-loving friend suggested a technique straight from the internet: sneak some eggs out onto the veg patch at night. Then, in the morning, ostentatiously collect them—“Oh look, as if the chickens laid here!” He was tech-savvy: their village had had internet for years. And, you know, it worked: thank you, World Wide Web—at last, you’re good for something! Lynda froze, eyes wide, as she watched Tamara gathering eggs by the handful and strolling back indoors. Needless to say, the chickens stayed away from then on. “So, how about making peace now? Lynda, what do you say? Nothing left to argue about!” Yeah, right! The next complaint: smoke and cooking smells from Tamara’s summer kitchen, where she cooked until autumn. “As if! It never bothered you before—and maybe I hate the smell of roast meat! Maybe I’m vegetarian now! And besides, Parliament’s brought in new barbecue laws!” “Where do you see a barbecue?” Tamara argued. “Maybe try cleaning your glasses, dear!” Tamara Borisovna was patient and polite, but by now, even her patience had run out: Lynda was simply impossible—what a word! In short, there was no pleasing her… “Maybe someone should experiment on her for science,” Tamara sighed to Pete as they sipped tea. “She’s going to eat me alive!” Tamara really had become thin and drawn—the daily drama took its toll. “She’d choke! And I won’t let her,” Pete promised. “I’ve got a better idea!” A couple of days later, one fine morning, Tamara heard singing: “Tamara, Tamara—come out and see!” At the door stood Pete, beaming: he’d fixed up his battered old moped—Pete and his Mopette! “Why was I always so glum before?” began Peter Geoffrey with a grin. “Because my moped was broken! Ready for a spin, gorgeous? Let’s relive our youth!” And Tamara leapt right on! After all, Parliament had declared old age officially cancelled: now, everyone over sixty-five was an ‘active pensioner’! Off they rode, in every sense, into a new life. And soon, Tamara became truly Mrs Cosgrove: Peter Geoffrey Cosgrove proposed! Everything fit together, and Tamara moved in with her husband. And Lynda stayed behind: lonely, bitter, and cross. Tell me, isn’t that yet another reason for envy? With no one left to quarrel with, all her spite just built up inside. And that’s not good—you’ve got to let it out somewhere… So, hang in there, Tamara, and lock your door! Who knows what’s next—oy vey! Village life is a song, after all. What did you expect? All that fuss over a loo, for nothing…
Dont touch me spectacles! shrieked the former friend. Mind your own eyes! You think I cant see who youre ogling?...
The Wife Packed Her Bags and Disappeared Without a Trace: When Family Means Control, Not Love, and One Sister’s Choice Sets Everyone Free
His wife had packed her belongings and vanished into thin air. Stop pretending youre some martyr. Shell calm down. Women...
My Relatives Took Offense When I Refused to Let Them Stay Overnight in My Brand New Flat: How I Defended My Personal Space from Pushy Family – and Why ‘My Home Is My Castle’ Matters More Than Keeping Everyone Happy
Saturday, 27th March I can still hear Auntie Graces voice ringing in my ears from this mornings calllouder than the...
My Husband’s Relatives Invited Themselves to Our Holiday Cottage – But I Refused to Give Them the Keys
My mum and I were chatting, and we reckon theres no point letting your cottage just sit empty over the...
Nobody’s Home
No Ones Home Robert awoke before his alarm, as he always did, at half six. The flat was hushed; the...