Непройдений тест на зв’язок

**Щоденник**

Я розмішувала молоко у дитячій каші, коли Іван намагався з кубиків збудувати «найвищий у світі ліфт». За столом покхилювала моя свекруха, Олена Степанівна — сіроока, гостроязична, у халаті з півнями.

— Дивись, брови в нього знову ніби вищипані, — буркнула вона, оглядаючи онука, — жодної нашої риси! Хоч би вушко батькове дісталося.

— Мамо, подивись на мене — я ж теж не копія Андрія, — усміхнулася я, відставляючи мисочку. — Гени — хитра річ.

— Хитра не хитра, а дивна, — відмахнулася свекруха і пішла на кухню по другий чайник.

Я глибоко вдихнула: «Терпимо. До суботи чотири дні». У суботу в Олени Степанівни ювілей — шістдесят. Я придумала свято-примирення: ресторан «Боярський», оркестр ретро-джазу, торт з фонтаном і — головне! — путівку у карпатський санаторій «Ялиновий гай» на три тижні. «Відпочине — і перестане шукати чужі риси», — мріяла я.

Вечором я перевіряла кошторис, коли Андрій зазирнув у кабінет:

— Я замовив мамі альбом зі старими фото, до суботи надрукують.

— Чудово! Тільки мовчи, нехай зрадіє.

— Слухай, не беріть до серця її слова, — попросив він, — вона добра, просто язик, як брителько.

— Знаю. Але якщо ще раз про «не схожий» — вибухну.

Андрій поцілував мене у маківку і пішов перевіряти синові уроки.

У четвер вранці прийшов кур’єр. Дівчина у жовтій куртці вручила коробку без позначок.

— Вам. Підпишіться.

Я взяла пакет і поклала його в вітальні серед інших подарунків: шовкової хустки, пакету з ялиновим медом, конверта з путівкою. Упаковуватиму у п’ятницю — сюрприз має бути ідеальним.

У суботу опівдні сонце палило березневим теплом. У вестибюлі «Боярського» пахло пионами та карамелью. Олена Степанівна увійшла, жартівливо тримаючи сина за лікоть:

— Оце розмах! Не дарма, виходить, сорок років працювала.

— Лише для вас, — усміхнулася я і підморгнула офіціанту, щоб несли шампанське.

Гості розсілися, заграв саксофон. Ліхтарики на стінах мерехтіли теплим бурштином, змиваючи останні сліди скепсису на обличчі свекрухи. Я ловила кожен її погляд: «здається, задоволена…».

До середини вечора на сцену винесли багаторівневий торт, фонтан іскор сичав, як ракета, зал аплодував. Я, тремтячими пальцями перегортаючи підказку, оголосила:

— А тепер головний подарунок! — і вручила Олені Степанівні конверт. — Три тижні спокою, масажів та соляних печер!

Свекруха ахнула:

— Та ви що, зовсім! Я ж не хвора.

— Відпочивають не лише хворі, — обурився Андрій, обнімаючи матір.

Іван, що стояв поруч із квітами, раптом дістав маленький сріблястий конверт із написом «GENETIX | особисто».

— Мамо, це теж подарунок? — подав він мені.

— Не наш, — прошепотіла я, прочитавши логотип. — Поклади назад.

Але Олена Степанівна швидко підхопила конверт:

— О! Це ж якраз мій. Дякую, малий. — Вона розкрила, дістала два аркуші й завмерла, дивлячись у цифри. Щоки налилися густою краскою.

— Мама, що там? — Андрій намагався заглянути.

— Нічого… — хрипко видавила вона і зім’яла папірці.

Я похолола: «Невже та аналіз ДНК?»

Почувся тріск: офіціант упустив піднос. Гості загули, хтось увімкнув пісню «З днем народження!» — музика заглушила ніяковість, але не для мене: погляд свекрухи палав через столи.

Вночі, коли син заснув, ми з Андрієм зустрілися у вітальні. Він тримав зім’ятий конверт.

— Мама піла в сльозах. Ти знаєш, що це? — Він подав мені лист. Зверху жирно: «Зв’язок бабуся/онук — 0 % ймовірності кровної спорідненості».

— Це не я! — прошепотіла я. — Вона сама замовила. Я хотіла зробити їй свято, а вона… цю гидоту!

— Почекай, але цифри… — Андрій провів долонею по обличчю. — Як таке можливо?

— Можливо, тест підробка. Або вона спеціально підставила.

— Мама? Навіщо?

— Щоб довести свою теорію «не схожий». Довести мене до сліз.

Андрій зітхнув:

— Вранці поїду до неї, розберуся.

Свекруха зустріла сина у халаті зі стопкою папок.

— Сідай. Показую суть. — Вона виклала на стіл браслет з пологового: «Коваль А.» та номер палати. — Цю бірку я зберігала як пам’ять. А перед ювілеєм шукала в альбомі — і знайшла другу! Бачиш? — Вона дістала ще один браслет із чужим номером. — Зрозуміла, що нічого не розумію, і замовила ДНК, щоб почати з малого.

— Мамо, скажи прямо: ти думаєш, Іван не мій син?

— Виходить, так. А точніше, думала. А тест показав, що й ти не мій. — Усмішка на її губах здригнулася. — Поки ви танцювали біля торта, я поїхала і здала кров, експрес-версію, оплата карткою —І тепер, коли в її житті з’явився ще один син і нові онуки, вона нарешті зрозуміла, що родина — це не тільки кров, але й любов, яку неможливо виміряти жодними тестами.