Невеличкий хутір на пагорбі серед моху та журавлини

В селі під Києвом, схожому більше на хутір, тільки чотири обійстя з сірими від дощу дахами сховалися під розлогими дубами, тому й називається село – Дубки. Проживають у Дубках одинадцять людей. Самі себе годують, полюють, рибалять.

Найбагатший в селі — Іван Трохимович. Чоловік хоч і скупий, але працьовитий. Уже під шістдесят, але він ще міцний і енергійний. Цієї осені зібрав з Петром, своїм сином, пудів п’ятнадцять журавлини. Петро молодший, йому вісімнадцять. Старші два сини живуть у Львові та вже кілька років не відвідували рідну домівку. Хоч Петро й не прагне в місто, але й до сільського життя особливої тяги не має. Якось під ранок прийшов додому і каже: — Висилай татко сватів у Озерці. — До кого ж це? — похмуро запитав Іван. — До Дем’янових, до Оленьки їхньої.

Знаючи крутий характер батька, він додав: — Якщо не пошлеш сватів, втечу з нею до братів у місто. Не було радості Івану від молодшого. Не в нього пішов. Якийсь легковажний. Господар з нього ніякий, та все ж останній. Якщо піде в місто, залишуся сам з господарством. Марфа, дружина, зовсім слабка стала, хвороба її з’їла. Василь Дем’янов і п’яниця, і ледар, а донька у нього – красуня. Бачив її Іван влітку на полі. Висока, статна, з русою косою до пояса. У великих сірих очах — безодня. Що ж вона в Петре знайшла? Та така дівка будь-яку хату прикрасить, а Марфі давно потрібна помічниця. На Покрову зіграли весілля.

А вже через місяць приїхав до Дубків повноважений і забрав Петра в солдати. На проводах Оленка плакала за ним, як за покійним. Коли Петро пішов, життя в Дубках для Оленки стало нестерпним. Свекор почав чіплятися: спочатку ніби жартома ущипне, коли проходить повз, потім намагається обняти, коли вона доїть корову. А коли вона мила підлогу в хаті, нахабно підліз їй під спідницю. Вона не могла нічого сказати, їй було соромно перед свекрухою, яка лежала за фіранкою.

Якось, набираючи сіно на сіннику, Іван підкрався ззаду, повалив у сіно і почав цілувати, дихнувши часниковим перегаром. Колюча борода закрила все обличчя, не даючи крикнути. Оленка почала задихатися, а свекор уже бруднився під її спідницею. Як їй вдалося вибратися з-під важкого Івана, не пам’ятає, але вибравшись, схопила вила, наставила їх на свекра і, важко дихаючи, прошепотіла: «Заколю! Прости мене, Боже!». З того дня Іван перестав чіплятись, але почав причіплюватися за будь-яку дрібницю: то не так вона зробила, то ще щось. Жити далі стало нестерпно.

Оленка плакала, сумувала. Ходила в Озерці до матері, жалілась їй. А що мама? Пожалкувала й відправила назад. «Терпи, – казала. – Прийде Петро, все налагодиться». Перед поверненням в Дубки Оленка зайшла в магазин купити сірники, приправи для кухні. Взяла лаврового листа, червоного перцю, порошку гірчичного — наказав свекор. З небажанням йшла в Дубки. Оленка йшла, скриплячи валянками по снігу, роздумуючи про свою нелегку долю. Третій місяць, як Петро поїхав.

Подобався їй цей веселий, завзятий хлопець. Хоч у селі були й видніші хлопці. Але всі грубі, а цей лагідний, грубого слова не почуєш. Так і не встигли насолодитися любов’ю. А тепер свекор намагається замість сина розважитися. «Не може бути цьому! Треба відвадити старого нахабу! Але як?» Поглинута своїми думками, Оленка не завважила, як прийшла в Дубки.

Свекор зустрів її з бурчанням, що довго була, не те купила. Випивши молока, Оленка пішла в свою кімнату і замкнула двері.

Наступного дня топили баню. Баня стояла на відстані від дому, біля маленького ставка. Оленка принесла воду, розпалила піч. Потім, коли поралась по господарству, в кишеню передника поклала пакетик з червоним перцем. Вирішивши, що цього замало, додала гірчиці.

Через деякий час, коли пішла прибиратись в бані, натерла полок перцем і гірчицею, щедро всипала адської суміші в шайку з паранієм віником. Від запаху перцю і гірчиці в неї защемило в носі. Оленка чхнула й вискочила з бані.

Вискочила вона якраз вчасно, вже на зустріч йшов свекор із згортком білизни під пахою. — «Чого баню остуджуєш, злодійко», — накинувся він на неї. Відступивши зі стежки в сніг, Оленка мовчки пропустила свекра і побігла в хату. Зачинивши за собою двері, притулилася до стіни, серце її мало не вискочило з грудей. «Що буде?» І страшно Оленці, і завзято в душі, що наважилася покарати пакосника. «Зараз тобі, старий грубіян, буде жару». «Злодійка» — подумав Іван.

Можливо баню погано провітрила? Або головешка в каменці ще тлеє». Виривши кочергою в пічці й заливши водою тліючий вуглик, Іван вибрався на полок і з насолодою простягнувся на ній.

Полок був гарячий і трохи обжигав шкіру. Іван поерзав спиною і дупою, звикаючи до жару, але жар почав переходити в печіння. Нічого не розуміючи, він сів на полку. Повозився рукою по дошках полка. Нічого не виявив. Інстинктивно почухав, цією ж рукою, своє «господарство» і тут же ледь не впав на підлогу. Відчуття було таке, ніби спереду вжалила оса, а ззаду надрали кропивою. Заволавши від болю, наче поранений ведмідь, Іван вискочив у чому мати народила на двір і плюхнувся в сніг. Печіння трохи вщухло, але сидіти в снігу стало холодно, і він побіг назад у баню.

В хаті, по підлозі, давлячись від ледь стримуваного сміху, каталася Оленка. Зі своєї кімнати виповзла Марфа і здивовано подивилася на Оленку, від якої з дня проводів Петра не чула сміху. Марфа давно помічала, що її чоловік чіпляється до невістки, але заступитися за неї сил не було, а зараз Оленка, взяла і сказала свекрусі, що вона зробила, як покарала старого.

Марфа спершу насупила світлі брови — стало жаль чоловіка, а потім зі сміхом і сказала:«Так йому, нахабі, і треба». Зайшовши знову в баню, Іван почав роздумувати, що ж з ним трапилося. Може на полок, попало щось? Черпнувши в ковш гарячої води, він щедро скатав полок і знову вибрався на нього. Начебто нічого не обжигало.

Піддав в каменку, Іван взяв з шайки віник і почав хльостати ним по спині і стегнах, але тут у нього защемило в носі й в очах, тіло знову загорілося вогнем, а в задниці засвербіло так, як ніби сів у мурашник. Скотившись з полка на підлогу, він поповз до дверей і ледь не вибивши її, вивалився з бані в знайомий сніг.

Додому Іван прийшов мовчки, коли вже стемніло, вечеряти не став, відразу пішов спати, але заснути не вдалося. Все тіло горіло. Вертітимсь на скрипучій кроваті, як в’юн на сковороді й ледь не вив від болю, стримуючи стогони. Коли стало нестерпно, він відчинив вікно, спустив кальсони і виставив горячу дупу на мороз. Стало легше, але Івану здавалося, що від його задинці можна прикурити самокрутку. Слава Богу ніч, якби хто побачив цю картину: Іван — мовчазний гордій, сидячий на підвіконні з голою дупою, як ворона на суку, важко сказати, що б про нього подумали. По-своєму оцінив те, що відбувається, вірний пес Барсик, чия будка стояла під цим вікном. Пес встав на задні лапи й лизнув хазяїна. Від несподіваної ласки в Івана в грудях похолодело, і він, розм’якши, гепнувся на підлогу.

Від гамору встала Марфа, вийшла зі своєї кімнати Оленка, зі свічкою в руці. Від картини, яку побачили, і плакати хотілося, і сміятися.

З голою дупою, без свідомості, на підлозі лежав Іван, а у відкрите вікно дивилася волохата морда Барсика. З того дня Іван перестав чіплятися до Оленки, нічого не сказавши їй. А незабаром вона отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив.

Хоч бабуся Дарія і назвала невістку Оленкою у своєму розповіді, але я думаю, це вона про себе. На неї схоже, хоч їй і за вісімдесят, але в очах досі пробігають бесовські іскорки…