Невеличкий хутірець на краю світу.

В селі, що розкинулось на мальовничих пагорбах серед болот і журавлини, стояло лише кілька хаток. Лише чотири двори, сховалися під могутніми дубами, тому й називали село Дубками.

Були в тих Дубках усього одинадцять душ. Жили тут своїм господарством, полюванням та риболовлею. Найбагатшим у селі був Іван Трохимович. Хоч і скупий, але працьовитий. Хоча вже під шістдесят, але ще міцний і жилистий. Тої осені назбирав журавлини пудів п’ятнадцять. Звісно, не сам, а з сином Петрусем.

Петрусь молодший, йому вісімнадцять. Два старші сини мешкають у Львові і вже три роки не бували вдома. Петрусь хоч в місто й не прагне, та працювати в селі йому не дуже до душі. Якось, прийшовши вранці додому, Петрусь сказав батькові: — Засилай, тату, сватів до Озерків. — До кого ж це? — нахмурився Іван. — До Дем’янових, до їхньої Полінки.

Знаючи важкий характер батька, Петрусь додав: — Якщо не пошлеш сватів, утечу з нею до братів у місто. Не втішає молодший Івана. Не вийшов у нього господар. Легкий він, вітряний. І якщо поїде він у місто, самому залишатися з господарством. Марфа, старенька його, зовсім ослабла, хвороба її зовсім з’їдає. Василь Дем’янов сам-то п’яниця і ледащо, але краса дочка в нього. Бачив її Іван влітку на сінокосі. Висока, струнка, руса коса до пояса. Величезні сірі очі — мов омут. Що вона в Петрі знайшла? Така дівка будь-яку хату прикрасить, а Марфі поміч потрібна.

Як не довго, а на Покрову весілля відзначили. А ще через місяць до Дубків приїхав уповноважений і забрив Петруся у солдати. На проводжанні Полінка плакала за Петею, як за померлим. З від’їздом Петруся життя Поліни в Дубках стало несносним. Свекор перестав її пропускати. Спочатку наче жартома ущипне проходячи, то намагається обійняти, коли вона доїть корову.

А коли вона мила підлогу в кімнаті, нахабно заліз під її спідницю. Не могла нічого відповісти, їй було соромно перед свекрухою, яка лежала за завісою. Якось, коли вона набирала сіна на чердак, Іван підкрався ззаду, повалив її в сіно і почав цілувати, дихнувши на неї часниковим самогоном. Колюча, мохната борода закрила все її обличчя, не даючи крикнути. Поліна ледь дихала, а свекор вже копався у неї під спідницею. Як вдалося їй вибратися з-під важкого Івана, вона не пам’ятала, але, вибравшись, схопила вила, наставила на груди свекрові і важко задихаючись прошепотіла: «Заколю! Кобель старий! Прости мене, Господи!»

З цього дня свекор припинив чіплятися, але почав до Поліни: то не так зробила, то це не так. Взагалі, від життя зовсім не стало. Поліна плакала і сумувала. Ходила в Озерки до матері, жалілась. А що мати? Посумувала, поплакала й відправила назад. «Терпи», сказала. «Прийде Петрусь, все налагодиться». Перед поверненням у Дубки Поліна зайшла до крамниці купити сірників, спецій. Взяла лаврове листя, червоний перець, порошок гірчиці — свекор наказував. З великою неохотою вирушила до Дубків. Поліна йшла поскрипуючи валянками по снігу і думала про свою нелегку долю. Уже третій місяць пішов, як поїхав Петрусь.

Нравився їй цей веселий, бешкетний парубок. Хоч були в селі і поважніші хлопці. Та грубі всі, хамуваті, а цей ласкавий, грубого слова не почуєш. Закохатися ось тільки не встигли. А тепер свекор пробує замість сина порадіти. «Не бути цьому! Треба відвадити старого сорому! Але як?» Так погрузившись у свої думки, Поліна й не помітила, як дійшла до Дубків. Свекор зустрів її с ворчанням, що довго ходила, та не те купила. Попивши молока, Поліна пішла у свою кімнату та замкнула двері. Наступного дня топили лазню. Лазня стояла в віддаленні від будинку, біля маленького ставочка.

Поліна натягла воду, розтопила піч. Потім, коли займалася господарством, поклала в кишеню передника пакетик з червоним перцем. Вирішивши, що цього мало, додала гірчиці. Через деякий час, коли пішла прибирати у бані, натерла полицю перцем і гірчицею, обильно насипала адської суміші в відро з розпареним вінником. Від запаху перцю і гірчиці у неї защипало в носі. Поліна чхнула і вискочила з лазні.

Вискочила вона якраз вчасно, назустріч вже йшов свекор зі згортком білизни під пахвою. — «Чого лазню студиш, стерво», — накричав він на неї. Відступивши зі стежки у сніг, Поліна мовчки пропустила свекра і побігла до хати. Зачинивши за собою двері, вона притулилася до стіни, серце її готове було вирватися з грудей. «Що буде?» І страшно Поліні, і весело в душі, що зважилася покарати хулігана. «Зараз тобі, старий дубе, жару буде!» — подумав Іван. Напевно погано провітрила лазню? Або головешка в печі ще тліє. Поковирявши кочергою в топці і заливши водою тліючий вуглик, Іван забрався на полицю і з насолодою розтягнувся на ньому.

Постіл був гарячий і трохи обпікав шкіру. Іван порухався спиною і задом, звикаючи до жару, але жар почав переходити в печіння.

Нічого не розуміючи, Іван сів на полиці. Обшукав долонею по дошках полиці. Нічого не виявив. Інстинктивно почухав цією ж долонею свої інтимні місця і тут же ледь не гепнувся на підлогу. Відчуття було, ніби попереду ужалила оса, а ззаду крапива надрала. Загарчавши від болю, як поранений ведмідь, Іван вискочив, як його мати народила з лазні, і плюхнувся в сніг. Пече трохи вщухло, але сидіти у снігу стало холодно, і він побіг назад до лазні. В хаті по підлозі, задихаючись від стримуваного сміху, кидалася Поліна. З свого кутка виповзла Марфа і здивовано глянула на Поліну, від якої з дня проводів Петра сміху не чула.

Марфа давно помітила, що її чоловік чіпляється до невістки, та заступитися за неї сили не мала, а зараз Полінка, візьми та скажи свекрусі, що вона зробила, як покарала старого. Марфа спочатку насупила брови — стало жаль чоловіка, а потім зі сміхом і сказала: «Так йому, кобелю, і треба». Увійшовши знову до лазні, Іван став прикидати, що ж з ним сталося. Може на полицю, що потрапило? Набрав у ковш гарячої води, він обильно промив полицю і забрався назад на неї. Наче нічого не пекло. Придав у камін, Іван узяв із відра вінник і почав плескати ним по спині і стегнах, але тут у нього защеміло в носі і очах, тіло знову пішло вогнем, а в задницю засвербіло так, ніби він сів у мурашник.

Скотившись з полиці на підлогу, він поповзом добрався до дверей і ледь не вибивши їх, випав з лазні в знайомий сніг. Додому Іван прийшов мовчки, коли вже темно було, вечеряти не став, одразу пішов спати, але заснути йому не вдалося.

Все тіло горіло. Він вертівся на скрипучому ліжку, як вугор на сковорідці і ледь не вив від болю, ледве стримуючи стогони. Коли стало невмоготу, він розчинив вікно, спустив кальсони і виставив палучу задницю на мороз. Стало легше, але Івану здавалося, що від його задинці можна прикурити цигарку. Слава Богу ніч, якби хто побачив цю картину: Іван — нелюдимий гордець, що сидить на підвіконні з голою задницею, як ворон на суку, важко сказати, що б про нього подумали.

По своєму оцінив подію вірний пес Босий, чия будка стояла під цим вікном. Собака піднявся на задні лапи і лизнув господаря за задницю. Від несподіваної ласки у Івана в грудях похололо, і він, розм’якнувши, гепнувся на підлогу. Від гуркоту встала Марфа, вийшла зі своєї кімнати Поліна, зі свічкою в руці.

Від картини, яку вони побачили, хотілося і плакати, і сміятися. З голою задницею, без свідомості, на підлозі лежав Іван, а в відкрите вікно заглядала мохната морда Босого. З того дня Іван перестав чіплятися до Поліни, так нічого і не сказавши їй. Невдовзі Поліна отримала від Петра листа і виїхала до нього, де він служив.

Хоча баба Дарина у своєму оповіданні назвала невістку Поліною, а я думаю, що це вона про себе. На неї схоже, хоч їй і за вісімдесят, а в очах досі іскорки лукавства проскакують…