Невідповідна наречена: як мати зруйнувала щастя сина

Наталя нервно поправила комір блузки й оглянулася — вона стояла перед старою п’ятиповерхівкою в центрі Чернівців. У руках — букет для майбутньої свекрухи та коробка домашніх тістечок. Сьогодні мав відбутися знайомий з матір’ю її нареченого — Олексія. День, від якого багато що залежало. І, як виявилося згодом, не дарма вона хвилювалася…

Олена Миколаївна, мати Олексія, зустріла їх суворо, але ввічливо. Квартира — простора, охайна, з нотками старомодної строгості. На столі — салати, домашня ковбаса, соління. Видно було, що готувалася. Але її погляд не обдурив — холод, недовір’я, оцінююче зневажливе ставлення.

— Ну що, Наталю, ким ти працюєш? Де твої батьки? Як із житлом, фінансами, планами? — запитання сипалися одне за одним. Наталя намагалася відповідати спокійно, стримано.

Але напруга зростала. Коли в кімнаті настала незручна тиша, Олена Миколаївна раптом сказала:

— Лешу, іди, допоможи на кухні, там голубці залишилися.

— Звичайно, мамо, — слухняно відповів він.

Вони вийшли, але Наталя чітко почула голос Олени Миколаївни з кухні. Спочатку шепотом, потім дедалі голосніше.

— Ти що, з глузду з’їхав? Така ділова, наполеглива. Я її в пекарні бачила — підлогу мила! Це тобі дружина?! А ти ж у нас красенем виріс, свій бізнес, а вона тебе до себе тягне! В село, на околицю! Нащо ти їй потрібен? У тебе ж квартира є, авто, статус! А вона що?

Серце Наталі билося, наче дзвін. Руки похололи. Вона встала, мовчки, без галасу, надягла пальто й вийшла. Ні істерик, ні сцен. Лише холод у грудях і тихе «все зрозуміло».

З Олексієм вони познайомилися в пекарні. Він часто заходив по випічку для себе та мами. Одного разу за прилавком стояла саме Наталя. Між ними відразу промайнуло щось — погляд, посмішка, кілька слів.

— Мамі з корицею, мені з маком, і коробочку еклерів. А вас можна пригостити кавою?

— Сьогодні не можу, у мене зміна допізна. Може, іншим разом.

Через півроку він зробив пропозицію. Виявилося, що він — власник невеликої мережі пекарень, бізнес, який дістався від мами. Вона починала, він розвивав. Працював, не гребуючи ніякою роботою — міг і підлогу вимити, і біля каси постояти.

— У мене все просто, — казала Наталя. — Мама, бабуся, сестра. Квартира — велика, дісталася мамі від батька. Там і живемо.

— А я з мамою. У нас трешка. Думаю, ти переїдеш до нас.

— Ні. Я не покину бабусю. Можемо купити щось спільне, але до вас я не поїду.

— Це ж село!

— Це сучасний будинок у передмісті. Не плутай.

Після того візиту Наталя уникала обговорень весілля. Олексій наполягав:

— Мама просто хвилюється. Але вона тебе прийняла. Дізналася про тебе все. Хоче поїхати з нами познайомитися з твоєю бабусею.

— Дізналася?! Прийняла?! Ні, моя бабуся прийде до кафе. Нехай там знайомляться. І без оцінок будинку.

Весілля все ж таки відбулося. Олексій переїхав до Наталі. Цілий рік вони жили тихо, навіть щасливо. А потім почалися візити свекрухи.

— Гарно у вас тут. Я б залишилася назавжди, — натякала вона, оглядаючи будинок.

А потім ударило. Олексій втратив роботу, а незабаром Наталя дізналася жахливу правду — ще до весілля він узяв великий кредит… на квартиру для сестри. Платити мав він. Усе трималося в таємниці — доки банк не почав дзвонити за місцем прописки.

Олена Миколаївна вдерлася в будинок, мов буря.

— Що ж ти наробила, Наталю?! Мій син усе тобі віддав, а тепер він у боргах! Ти його до себе, ти його обібрала, а тепер він по вуха в кредитах!

— Ви що несете? Він живе тут безкоштовно, за комуналку не платить, їсть — моє, користується — моїм. Які борги?!

— Він на тебе працює, а грошей нема! Де його зарплата?!

— Олексію, поясни. Про що взагалі йдеться?

— Мовчи, Олексію! — скрикнула Олена.

— Та годі! Олексію, кажи. Що за борги?

— Я взяв кредит… За півроку до весілля. Для сестри. Вона розлучилася, діти… Мама попросила допомогти.

— І коли ти збирався мені про це сказати?

— Не знаю…

— І що тепер?

— Платіть. Ви ж тепер сім’я, отже — разом, — заявила Олена Миколаївна.

— Ні. Не сім’я. Відтепер — ні. Ідіть. Ідіть обидва.

— Ти серйозно?! — Олексій завмер із розгубленим виразом обличчя.

— Дуже. Ключі лиши.

Він пішов. Без скандалу. Без обіймів. Просто вийшов із валізою. А Наталя, не проронивши ані сльози, замкнула за ним двері. Вона подала на розлучення. Ділити було нічого.

Він знову оселився з мамою, сестрою та її дітьми. Знайшов роботу. Платить кредит. Живе… виживає.

А Наталя? Наталя розширила пекарню. Стала сильнішою. І твердо знала: любов — це не жертва і не сліпе довір’я. Це чесність, повага та вибір. ВІ через роки, коли її нову пекарню визнали найкращою в місті, Наталя зрозуміла, що найголовніша мудрість — це не боятися закривати двері, коли за ними більше немає тепла.