Ніби порожньо, але має велике значення

Ніби порожньо, але означає багато

Віра їхала у автобусі №73, що пробирався крізь засніжений Чернігів. Вмостилася біля вікна, впіймала поглядом каламутне скло, а пальцями стиснула пакет із червоним логотипом дешевого супермаркету. Всередині — маленький торт під назвою «Щирість». Назва здавалась глумом: за вікном — мороз, у серці — мовчання, на душі — сірий ранок.

Їй виповнилося тридцять три. Сьогодні. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення від близьких. У месенджерах — дві рекламні розсилки, помилка служби доставки й вітання від колишньої одногрупниці, з якою вони не бачилися понад п’ятнадцять років. Смайлик і шаблонна листівка. От і все. День народження пройшов ніби не з нею, а десь у чужій квартирі, на іншому поверсі, у чиємусь далекому житті.

— Ви виходите? — спитала літня жінка. Віра змертвіла, кивнула й вийшла на своїй зупинці.

Двір — той самий, де минуло дитинство. Все на місці: облуплені гойдалки, похилені лавки, старий клен із дуплом, де колись ховалися від грози. Усе таке рідне — і все начебто не її. Ніби минуле лишилося, а вона — чужа серед нього.

Мати жила на третьому. Як завжди — не зачиняла двері. Просто чекала. Без дзвінків, без нагадувань.

— О, ти приїхала… Торт принесла, — промовила мати. Ніби це було єдине, що варте уваги.

На кухні пахло картоплею й свіжим хлібом. Старенький годинник цокав — глухо, наче нагадував, що час плине, навіть якщо життя вже давно завмерло. У променях вечірнього сонця кружляли пилинки.

— Ну, як ти? — спитала мати, відвернувшись до раковини.

— Нормально, — відповіла Віра. Потім, після паузи, додала: — Ніби й нічого.

Їли мовчки. Мати знову положила забагато — так вона завжди робила. Турбота в ній була в ложці, в шматочку хліба, в погляді крізь. Довго перебирала ножі, перш ніж вибрати, яким розрізати торт — ніби від цього залежало, чи збудуться хоч якісь мрії.

— З днем народження, доню, — прошепотіла соромливо.

— Дякую.

— Тримаєшся. І це головне.

— А хіба треба? — спитала Віра, не піднімаючи очей.

Мати обернулася. Подивилася так, як можуть лише ті, хто вже бачив біль і втому. У її погляді не було дорікання — лише тихе розуміння.

— Іноді — не треба. Але ми все одно пробуємо.

Після вечері Віра вийшла на балкон. Унизу ганялися діти, кидали м’яч, сміялися, кричали. У вікнах багатоповерхівок виглядали чужі долі: хтось готував вечерю, хтось сварився, хтось вмикав музику. І в цьому хаосі чужих життів Віра відчула, як у середині щось відтаює — ніби лід, який вона носила роками, починав тікти, пускаючи по жилах гарячі краплі.

Ввечері вона знову їхала містом — назад, у свою квартиру. Пакет із тортом згорнула й засунула в кишеню. У салоні пахло чужими куртками, гумою та нічним холодом. Люди спали, гортали телефони, обіймалися. Світ жив. І без неї — теж.

Дома було тихо. Віра зняла пальто, кинула сумку на пуф і раптом помітила щось біля дверей. Маленька листівка, паперова, справжня. На ній — прості слова, нерівний почерк: «Ти робиш більше, ніж здається. Ти — є. З днем народження».

Імені не було. Автора вона не впізнала. Але… усміхнулася. Ледь помітно, але щиро. Ніби хтось побачив її — не фасад, не ввічливу посмішку, не звіт на роботі. А її. Справжню. Ту, що щоранку встає й іде вперед — без громких слів і оплесків.

І раптом їй вистачило. Саме цього — невідомого, але щирого.

Може, у цьому й є життя? Не у феєрверках, не у сотнях вітань. А в миті, коли ти один у тиші, але хтось таки простягає до тебе руку. Мовчки. Але від серця.

Ніби — нічого. А насправді — все.