Нічний дзвінок розбудив Дар’ю в темряві.

На годиннику було пів на дванадцяту ночі, коли пролунав дзвінок. Дарина ледь задрімала під спокійне дихання чоловіка, коли різкий звук телефону змусив її здригнутись. Серце стислося від передчуття — у такий час добрих новин не чекай.

— Максиме, — легенько струсила вона його. — Максиме, прокинься! Телефон.
Він рвучко сів на ліжку, схопив трубку. Дарина зі страхом стежила за його обличчям, яке з кожною секундою все більше блідло.
— Як це… коли? — слабо запитав він. — Так… так… зрозумів. Зараз буду.
Максим повільно поклав слухавку. Його пальці тремтіли.
— Що сталося? — пошепки запитала Дарина, вже здогадуючись — сталося щось непоправне.
— Петро з Наталкою… — важко ковтнув він. — Аварія. Обоє загинули на місці.
Кімнату заповнила гнітюча тиша, переривана лише тиканям годинника. Дарина дивилася на чоловіка і не могла повірити.

Ще позавчора усі сиділи разом на кухні, пили чай, Наталка ділилася рецептом нового пирога. А Петро, найкращий друг Максима ще з університету, розповідав смішні історії про риболовлю.
— А що з Настею? — згадала раптом Дарина. — Господи, а як Настя?
— Була вдома, — Максим поспішно натягував брюки. — Мені треба їхати, Дарю. Потрібно впізнання. І взагалі.
— Я з тобою.
— Ні! — він різко обернувся. — Аліна залишиться сама. Не варто її лякати серед ночі.
Дарина кивнула. Він мав рацію — не варто було вводити дванадцятирічну доньку у цю трагедію. Принаймні, зараз.
Усю ніч вона не могла заплющити очей. Ходила по квартирі, раз у раз поглядаючи на годинник. Заглянула до сплячої Аліни — та тихенько сопіла, підклавши долоньку під щоку, руді коси розкинулися по подушці. Таке світле, таке беззахисне створіння.

Максим повернувся на світанку — змарнілий, з червоними очима.
— Усе підтвердилося, — вимовив він виснажено, падаючи в крісло. — Лобове зіткнення з вантажівкою. У них не було шансів.
— А що тепер з Настею буде? — тихо запитала Дарина, ставлячи перед чоловіком чашку міцної кави.
— Не знаю. У неї тільки бабуся в селі залишилася. Дуже стара, ледве ходить.

Вони замовкли. Дарина дивилася у вікно, де розвиднювався сірий, промозглий ранок. Настя, похресниця Максима, була ровесницею їхньої Аліни. Світловолоса, тиха дівчинка, що завжди трохи осторонь трималася.
— Знаєш, — повільно сказав Максим, — я думаю… Може, нам її до себе взяти?
Дарина різко обернулась:
— Ти серйозно?
— А що? Місце є, кімната вільна. Я ж таки хрещений. Не віддамо дитину в дитбудинок!

— Максиме, але це… це дуже серйозно. Треба все обдумати. З Аліною порадитися.
— А що тут думати? — він вдарив кулаком по столу. — Дівчина без батьків залишилася! Моя хрещена! Я собі в очі не зможу дивитися, якщо покину її доньку!
Дарина прикусила губу. Звісно, чоловік правий. Але все це сталося так швидко, так несподівано.
— Мам, тат, а що сталося? — сонний голос Аліни заставив їх здригнутись. — Чому так рано встали?
Вони переглянулись. Момент істини настав раніше, ніж вони очікували.
— Доню, — почала Дарина, — присядь. У нас… дуже погані новини.
Аліна слухала мовчки, лише її очі ставали більшими і більшими. А коли батько сказав, що Настя буде жити з ними, вона різко встала:

— Ні! — вигукнула вона. — Не хочу! Нехай до бабусі їде!
— Аліно! — осадив її Максим. — Як тобі не соромно! У людини таке горе…
— А мені що з того? — дівчинка кинула злісний погляд. — Це не мої проблеми! Я не хочу ділити з нею дім! І вас не хочу ділити!
Вона вибігла з кухні, гучно хлопнувши дверима. Дарина безпорадно глянула на чоловіка:
— Може, дійсно не варто поспішати?
— Ні, — твердо відповів він. — Вирішено. Настя буде жити з нами. Аліна звикне.
Через тиждень Настя переїхала. Тиха, бліда, з потухлими очима. Вона майже не розмовляла, лише кивала у відповідь на запитання.
Дарина намагалася оточити її турботою. Вона готувала улюблені страви, купила нову постіль із метеликами.

Аліна демонстративно ігнорувала Настю. Замикалася у своїй кімнаті, а якщо зіштовхувалася з нею в коридорі — відверталася і проходила повз.
— Припини так себе вести! — дорікав їй батько. — Май совість!
— А що я такого роблю? — заперечувала Аліна. — Просто її не помічаю. Маю право! Це мій дім!
Напруження в домі росло з кожним днем. Дарина металася між дівчатами, намагаючись згладити гострі кути. Але чим більше вона старалася, тим гірше ставало.
А потім зникли сережки. Улюблені, золоті, з маленькими алмазами — подарунок Максима на десяту річницю весілля.
— Це вона взяла! — вигукнула Аліна, коли Дарина виявила пропажу. — Я бачила, як вона до вашої спальні заходила, коли вас дома не було!
— Неправда! — уперше за весь час озвалася Настя. — Я нічого не брала! Я не крадійка!

Вона розридалася і втекла до своєї кімнати. Максим суворо подивився на доньку:
— Ти це навмисне, так? Вирішила зжити її зі світу?
— Та я правду кажу! — Аліна топнула ногою. — Вона прикидається! Робить вигляд, що нещасна, а сама…
— Досить! — урвала її Дарина. — Давайте не будемо сваритися. Сережки знайдуться. Може, я їх сама кудись поклала і забула.
Але через три дні зникла каблучка — єдина пам’ять про Даринину матір.

— Що, й це теж випадково зникло? — саркастично запитала Аліна. — Чи будемо робити вигляд, що нічого не відбувається?
Вона стояла посеред вітальні, вткнувши руки в боки — точнісінько маленька фурія. А в дверях застигла бліда Настя, кусаючи губи і часто блимаючи, ніби стримуючи сльози.
Дарина переводила погляд з однієї дівчинки на іншу. І вперше за ці дні їй здалось, що вона починає щось розуміти.
Дарина сиділа на краю ванни, крутячи в руках пляшечку з зеленкою. Просте рішення спало їй на думку випадково — вона саме обробляла Настин поріз від паперу, коли промайнула ця думка. Зеленка. Така ж нав’язлива, як брехня, і така ж помітна, як правда.

Дочекавшись, поки всі заснуть, вона дістала скриньку з прикрасами. Кожну каблучку, кожну сережку обережно відзначила крихітною крапкою.
— Що я роблю? — прошепотіла вона в темряву. — Господи, до чого ми дійшли…
Наступного ранку зник підвісок. За столом було тихо. Настя невесело колупала ложкою вівсянку, Аліна демонстративно відвернулася до вікна. Максим угрюмо пив каву.
— Дівчатка, — Дарина намагалася говорити спокійно. — Покажіть мені руки.
Вони здивовано подивилися на неї.
— Навіщо? — насупилася Аліна.
— Просто покажіть.
Настя першою простягла розкриті долоні — чисті, без жодної плямки. А от Аліна вагалася.
— Я не буду! — вона спробувала встати з-за столу.
— Сідай! — гримнув голос батька. — Негайно покажи руки матері!
Аліна, закусивши губу, витягнула руки. На подушечках пальців зеленіли крихітні крапки.

На кухні запала дзвінка тиша. Було чути, як тікає годинник на стіні, як шумить у трубах вода, як важко дихає Максим.
— Ти… — він задихнувся від гніву. — Ти звинувачувала Настю, а сама…
Аліна вскочила, перекинувши стілець. В очах плескався жах і ще щось — може бути, сором?
— Ненавиджу вас! — вигукнула вона. — Усіма ненавиджу!
Перш ніж хтось устиг її зупинити, вона вибігла в передпокій. Грюкнула вхідні двері.

— Аліно! — Дарина рвонулася слідом, але чоловік зупинив її за плечі.
— Нехай провітриться, — жорстко сказав він. — Нехай подумає над своєю поведінкою.
Але минали години, а Аліна не поверталася. Телефон мовчав. До вечора Дарина вже не знаходила собі місця.
— Треба в поліцію телефонувати, — тремтячим голосом сказала вона. — Вже темно…
І тут Настя, мовчала весь день, раптом ожила:
— Я знаю, де вона може бути.
— Звідки? — здивувалася Дарина.
— Я… я бачила іноді. Вона любить сидіти у старій альтанці в парку. Там, де ставок.

— Чому ти раніше не сказала? — зірвався Максим.
— Ви не питали, — знизала плечима Настя. — Я піду за нею. Одна. Будь ласка.
Дарина переглянулася з чоловіком. Щось було в голосі Насті — якась нова, незнайома нотка. Впевненість? Рішучість?
— Іди, — кивнула вона.
Минала година. Друга. За вікном спустилися сутінки, коли у двері подзвонили.
На порозі стояли обидві дівчини — розтріпані, розчервонілі. У Аліни очі були опухлі від сліз, але в них більше не було злості. А Настя… Настя вперше за весь цей час усміхалася.
— Мати, — тихо сказала Аліна. — Прости мене. Я… я все поверну.
— Я знаю, люба, — Дарина притулила доньку до себе. — Знаю.

— Просто я думала… — схлипнула Аліна. — Я думала, ви тепер її більше любити будете. Вона ж така нещасна. А я…
— Дурненька, — раптом сказала Настя. — Дурна ти, Алиска. Хіба можна вкрасти любов? Вона або є, або немає.
Дарина здивовано подивилася на падчерицю. Звідки в дванадцятирічній дівчинці така мудрість?
— Ми з нею поговорили, — пояснила Настя, помітивши її погляд. — Довго говорили. Про все.

— І знаєте що? — Аліна раптом усміхнулася крізь сльози. — А вона класна. Настька. Уявіть, вона теж любить “Гаррі Поттера”! І в шахи грає! Мамо, можна вона житиме у моїй кімнаті? Ну, будь ласка!
Дарина відчула, як до горла підступив клубок. Вона обійняла обох дівчат, пригорнула до себе. Десь у глибині квартири гучно сморгнув Максим.
Згодом, відправляючи дівчат спати, вона почула їхній шепіт:
— Слухай, а можна я буду тебе сестричкою звати? — долинув голос Аліни.
— Можна, — у голосі Насті звучала усмішка. — Тільки за однієї умови.
— Якої?

— Навчиш мене фенечки плести? У тебе такі гарні виходять…
Дарина тихенько прикрила двері. На кухні чекав Максим — з двома келихами.
— Знаєш, — задумливо вимовив він, розливаючи рубінову рідину, — а ж Петро з Наталкою зараз, напевно, радіють. Там, нагорі.
— Думаєш? — вона взяла келих.

— Впевнений. Їхня дівчинка вдома. У родині. І тепер у неї є сестра.
За вікном мерехтіли зірки. Десь далеко гавкали собаки. А в дитячій дві дівчинки, ще недавно чужі одна одній, шепотілися про своє, дівчаче, поступово стаючи справжніми сестрами.