Нічний шопінг у міському супермаркеті.

В пізній вечір в міському супермаркеті Оксана сиділа за касою і тихенько плакала від втоми, образи та самотності. Своє давала знати безсонна ніч. Сусід Микола, відомий п’яниця, знову конфліктував за стіною з друзями по чарці. Навіть дільничний не міг його вгамувати.

Оксана подивилася на зал та витерла сльози. До неї наближався приємний молодий чоловік у модному пальто. Уже місяць цей високий брюнет завжди підходив до її каси, оплачуючи піцу та сік. «Самотній, мабуть, – думала вона. – Дістанеться ж комусь такий красень».

Покупець і цього разу підійшов з піцою, мило усміхнувся, простяг тисячу гривень, але передумав:
— Знайду без здачі, щоб вас не турбувати.
Розрахувався і пішов.

До закриття супермаркету залишалася година. Рідкісні покупці вяло вкладали в візочки покупки. Мимоволі позіхнувши, Оксана згадала недобрим словом сусіда Миколу. А ось і він, як згадка, зарослий, з синцями. Любитель випити кулею влетів у магазин і незабаром стояв біля каси з двома пляшками дорогої горілки. Ухмиляючись, простяг новеньку тисячну купюру. «Свято за стіною буде тривати до ранку», – розлютилася Оксана.

— Миколо, пограбував когось?!
Лукаві очі сусіда металися між синцями.
— Чому одразу пограбував?
Оксана звично подивилася купюру на світло, провела пальцями і раптом…
— Зачекай, Миколо, щось не так… Перевірити потрібно.
Вставила гроші в детектор купюр і прошепотіла:
– Де ти це взяв?! Тисяча фальшива!

Микола завмер, як фото на паспорті, і міцніше притиснув до грудей пляшки, немов одночасно прощався з піонерією та партією, згадуючи при цьому забуту молитву. Раптом різко поставив алкоголь на столик.
— А ці перевір,– з надією простягнув ще дві тисячні.
— І ці фальшиві. Я зобов’язана повідомити в поліцію!.
— Оксано, клянуся, біля магазину знайшов, буду гадкою, якщо обманюю, тільки гаманець скинув, а гроші взяв. Не здавай мене…– канючив алкоголік.
Касир насолодилася його страхом і тільки хотіла зізнатися, що пожартувала і гроші справжні, як сусід схопив усі три тисячі і швидко побіг до урни позбутися доказів. Микола зі зловтіхою порвав гроші на шматочки і вискочив на вулицю.

Оксана не очікувала такої реакції. Що вона накоїла?! Але він сам винен, довів!
— Перепрошую,– підійшов знайомий покупець.–Недавно у вас піцу покупав…
— Я пам’ятаю,– насторожилася Оксана, –без здачі.
— Та я про інше… Уявляєте, сів у машину, а портмоне не знайшов. Такий роззявка.
— Багато грошей було? – уточнила Оксана, пригадавши Миколу.
— Справа не в грошах, хай вони йдуть. Я вдень поспіхом записав на одній купюрі дуже важливий номер телефону. Прохання: якщо раптом хто поверне, ви гроші їм залишіть, а для мене тільки номер перепишіть. Ось моя візитівка.
— Добре,– кивнула Оксана.

Настрій був нікудишній. До кінця зміни вона думала, як допомогти любителю піци. Нарешті, схопила пакет і, підбігши до урни, висипала її вміст. Вдома, надягнувши рукавички, стала шукати розірвані шматочки, лаючи себе за безглуздий жарт. «І той роззявка непоганий… Мабуть, телефон жінки»,– з заздрістю подумала Оксана, і в очах зрадницьки защемило. Номер було знайдено на двох шматочках.

«А як тепер передати? Зі свого телефону дзвонити не можна, він може передзвонити. І що тоді казати? Про фальшивки?»
Дістала візитівку – Олексій Сергійович Палієнко, телефон компанії та особистий. Потрібно дзвонити лише йому, але з чужого номера, або просто надіслати SMS. Може, у сусідки старенької телефон попросити? А раптом Олексій їй передзвонить, а та ні бум-бум, а потім згадає, що Оксанка заходила. І що він подумає? Що це я, та сама касирка Оксанка, знайшла гроші та привласнила, а номер все ж таки переписала?

Раптом її осяяла ідея, що телефон можна попросити у двірника, навряд чи він потім зможе її описати. А якщо зможе… Значить, треба зробити так, щоб не зміг. Оксана кинулася до гардеробу…

Невдовзі з під’їзду повільно викотився товстий колобок: на пальто натягнуто хутро, два шарфи… пухова хустка і зверху бейсболка. Нехай хтось спробує потім скласти фоторобот на цю безглузду істоту. Колобок покотився подалі від будинку, збиваючи сліди та прислухаючись до звуків… Скряп-скряп… Ось і він – свідок – інкогніто середньоазіатської національності – саме те.

Підійшовши до двірника, Оксана глухо сказала:
— Ака…дай телефон, рахмет.
Ака застиг, розглядаючи купу одягу. Довелося конкретизувати:
— Батарейка сіла. Треба подзвонити.
І показала 200 гривень. Двірник мовчки простягнув телефон. Оксана тут же відправила Олексію номер невідомої жінки. УФФФ! На душі стало легше.
— Рахмет–саламат–виноград–гранат – подякувала вона і поспішила додому.

*

Олексію не спалося. Не про гроші він думав, а згадував денну зустріч, як, прямуючи в кафе повз зупинку, раптом почув:
— Льохо!
У відкритих дверях переповненого автобуса виднілося обличчя друга Віктора. П’ять років не бачилися.
— На вокзал поспішаю. Виїжджаю. Дзвони!–друг став викрикувати цифри.
Не знайшовши телефон, забутий у кабінеті, записав номер на купюрі та вже передчував, як вдома, без суєти, зателефонує Вітьку зі своєї холостяцької квартири. Не вдалося. Щоб відволіктися, перейшов на приємну тему. Касирка Оксанка, ось хто займає його думки вже цілий місяць. Згадав хвилясті волосся, очі кольору ясного неба, привітну усмішку… Пора познайомитися ближче. Набридло одиноцтво.

Неочікувано почув сигнал повідомлення. На екрані висвітився лише номер. Чий?.. І раптом зрозумів – Віктора. Вранці потрібно зателефонувати. Раз знайшовся номер, значить, і гроші. Зараз необхідно терміново подякувати відправникові.

— Добрий вечір. Велике дякую. Гроші залишайте собі, це презент.
Чоловічий голос промовив з акцентом:
— ПРЕЗЕНТ?.. Моя твоя не розумій. Двірник. Рахмет.
І відключився.
Проте, яка різниця, хто надіслав. Завтра з Оксаною поділюся новиною. Вона як вчора засмутилася, посочувала. З думкою, що з’явилася нагода для розмови, Олексій з усмішкою заснув.
А Оксана півночі проплакала, жаліючи себе, своє незаладне життя, заодно пожаліла непутящого Миколу та недоступного тепер для неї роззяву Олексія.

*

Наступного вечора радісний Олексій підійшов до каси.
— Оксана, все гаразд. Мені переслали втрачений номер, я зателефонував другу…– почав він, і раптом зупинився на півслові.– Стоп…а звідки вони знали мій номер телефону? Адже візитівку я дав тільки вам.
Оксана мовчала, не в силах промовити ні слова.
— Значить це ви знайшли гроші і… переслали номер?
Не дочекавшись відповіді, Олексій швидко пішов до виходу.
«Все! Він вважає мене злодійкою. Це кінець!» – жахнулася Оксана, схопила сумочку і з плачем кинулася навздогін.
— Олексію, зачекайте!!!

Покупці спостерігали, як дівчина підбігла до чоловіка і почала швидко щось йому говорити, потім відкрила сумочку і простягнула руку.
Олексій дивився на два шматочки від червоної купюри, де був написаний номер Віктора…
Через кілька хвилин з їх боку пролунав гучний сміх.

*

А невдовзі Павленки зіграли весілля, на якому Оксана знову і плакала, і сміялася, але цього разу від великого щастя. Миколі також перепало…