Ніне був нікуди йти. Абсолютно нікуди… «Пару ночей на вокзалі, а далі?»

Зараз Ніні було нікуди піти. Абсолютно нікуди… «Кілька ночей можна переночувати на вокзалі. А далі що?» Раптом дівчину осяяла рятівна думка: «Дача! Як я могла забути? Хоча… Дача — це гучно сказано! Так, напівзруйнована халупа. Але все ж краще поїхати туди, ніж йти на вокзал», — розмірковувала Ніна.

Сівши у приміський потяг, Ніна притулилася до холодного вікна і закрила очі. Її накрили важкі спогади останніх подій. Два роки тому вона втратила батьків, залишилася сама, без жодної підтримки. За навчання платити не було чим, довелося покинути інститут і йти працювати на ринок.

Після всього пережитого, Ніні нарешті посміхнулася доля, і незабаром вона зустріла свою любов. Тимофій виявився доброю та порядною людиною. За два місяці молоді люди зіграли скромне весілля.

Здавалося б, живи і тішся… Але життя приготувало нове випробування для Ніни. Тимофій запропонував дружині продати батьківську квартиру в центрі міста та відкрити власний бізнес.

Хлопець намалював все настільки перспективно, що у Ніни не залишилося найменшого сумніву, вона була переконана, що чоловік робить все правильно, і дуже скоро їхня сім’я забуде про матеріальні труднощі. «Станемо на ноги, можна буде й про малюка подумати. Так хочеться стати матір’ю швидше!» — мріяла наївна дівчина.

З бізнесом у Тимофія не склалося. Через постійні сварки з приводу витрачених даремно грошей, молоді люди швидко розійшлися в поглядах. Незабаром Тимофій привів додому іншу дівчину, вказавши Ніні на двері.

Спершу дівчина хотіла звернутися в поліцію, але згодом зрозуміла, що звинувачувати чоловіка їй нема в чому. Вона сама продала квартиру і вручила гроші Тимофію…

***

Зійшовши на станції, дівчина самотньо побрела вздовж безлюдного перону. Надворі стояла рання весна, дачний сезон ще не почався. За три роки, ділянка заросла і перебувала в жалюгідному стані. «Нічого, приберу та все буде як раніше», — подумала дівчина, розуміючи, що як раніше, вже не буде ніколи.

Ніна без зусиль знайшла ключ, який лежав під ґанком, але дерев’яні двері просіли і не хотіли відкриватися. Дівчина з усіх сил намагалася відчинити двері, але це виявилося нелегким завданням. Зрозумівши, що їй не під силу впоратися з цією проблемою, Ніна сіла на ґанку і заплакала.

Раптом, на сусідній ділянці дівчина побачила дим і почула шум. Зрадівши, що сусіди на місці, Ніна кинулася до них.

— Тітко Раю! Ви вдома? — покликала вона.

Побачивши у дворі зарослого літнього чоловіка, Ніна застигла від несподіванки і страху. Незнайомець розвів невеличке багаття, на якому нагрівав воду у брудній кружці.

— Ви хто? Де тітка Рая? — запитала дівчина, відступаючи назад.

— Не бійтеся мене. І прошу, не телефонуйте в поліцію. Я нічого поганого не роблю. У будинок не лізу, живу тут, у дворі…

На диво, в старого був приємний, інтелігентний баритон. Так розмовляють освічені люди.

— Ви бездомний? — запитала Ніна безтактно.

— Так. Ви праві, — тихо промовив чоловік, ховаючи погляд. — Ви живете поруч? Не хвилюйтеся, я вас не потурбую.

— Як вас звати?

— Михайло.

— А по батькові? — уточнила дівчина.

— По батькові? — здивувався старий. — Федорович.

Ніна уважно подивилася на Михайла Федоровича. Одяг на ньому хоч і виглядав поношеним, але був відносно чистим. Та й сам старий був у міру доглянутий.

— Я не знаю, до кого звернутися за допомогою, — тяжко зітхнула дівчина.

— Що сталося? — співчутливо поцікавився чоловік.

— Двері просіли… Я не можу їх відкрити.

— Якщо дозволите, я можу глянути, — запропонував бездомний.

— Я буду вдячна! — з відчаєм промовила вона.

Поки старий возився із дверима, Ніна сиділа на лавці і розмірковувала про незнайомця: «Хто я така, щоб зневажати його чи судити? Адже я теж бездомна, у нас зі схожою ситуацією…»

— Ніночко, приймайте роботу! — Михайло Федорович усміхнувся і відчинив двері. — Стривайте, ви тут ночувати зібралися?

— Ну так, а де ж іще? — здивувалась дівчина.

— У будинку є опалення?

— Пічка має бути… — зовсім розгубилась Ніна, розуміючи, що нічого в цьому не тямить.

— Зрозумів. А дрова? — спитав старий.

— Не знаю, — розчаровано сказала дівчина.

— Гаразд. Ідіть до хати, я щось придумаю, — рішуче сказав чоловік і вийшов з двору.

Ніна близько години займалася прибиранням. У будинку було дуже холодно, сиро і незатишно. Дівчина була засмучена, не розуміла, як зможе тут жити. Незабаром прийшов Михайло Федорович із дровами. Неочікувано для себе, Ніна зраділа, що поряд є хоч одна жива душа.

Чоловік трохи почистив піч і розтопив її. Через годину у хаті стало тепло.

— Ну ось! Піч добре розтоплено, підкидайте трохи дровинок, а на ніч потрібно загасити. Не хвилюйтесь, тепло протримається до ранку, — пояснив старий.

— А ви куди? До сусідів? — поцікавилась Ніна.

— Так. Не судіть суворо, поживу трохи у них на ділянці. У місто не хочу їхати… Не хочу ятрити душу, згадувати минуле.

— Михайле Федоровичу, зачекайте. Зараз повечеряємо, вип’ємо чаю гарячого, а потім підете, — рішуче сказала Ніна.

Старий не став сперечатися. Мовчки зняв куртку і сів біля пічки.

— Вибачте, що лізу в душу… — почала Ніна. — Просто, ви зовсім не схожі на бездомного, чому ви живете на вулиці? Де ваш дім, рідні?

Михайло Федорович розповів, що усе життя викладав в інституті. Всі молоді роки присвятив роботі, захоплювався наукою. Старість підкралась непомітно. Коли усвідомив, що залишився зовсім сам на заході літ, було запізно щось змінювати.

Рік тому до нього стала навідуватися племінниця. Дівчина м’яко натякала, що допомагатиме старому, якщо він залишить їй квартиру у спадщину. Звісно, чоловік зрадів і погодився.

Далі Тетяна увійшла в довіру до дядька. Дівчина запропонувала продати квартиру в задушливому районі і купити добротний будинок у передмісті з великим садом і затишною альтанкою. Як виявилось, вона вже знайшла відмінний варіант, і зовсім недорого.

Чоловік усе життя мріяв про свіже повітря і тишу. Тому погодився не роздумуючи. Після продажу квартири Таня запропонувала відкрити рахунок у банку, щоб не тримати такі великі гроші при собі.

«Дядько Мишо, ви сядьте на лавочці, а я дізнаюся що й до чого. Давайте, я пакунок з собою візьму. Мало чи за нами хто не слідкує», — сказала дівчина на вході до банку.

Таня з пакунком зникла в приміщенні, а старий почав чекати. Він чекав годину, другу, третю… Племінниця не виходила. Зайшовши в приміщення банку, чоловік побачив, що відвідувачів там немає, з іншого боку був ще один вихід.

Михайло Федорович не міг повірити, що рідна людина так жорстоко обманула його. Він так і залишився сидіти на лавочці, очікуючи Таню. Наступного дня вирішив піти до неї додому. Двері відчинила чужа жінка і пояснила, що Тетяна давно тут не живе. Дівчина продала квартиру два роки тому…

— Така невесела історія… — тяжко зітхнув старий. — Відтоді живу на вулиці. Досі не можу повірити, що в мене більше немає дому…

— Так, це сумно! Я думала, що одна така… У мене схожа ситуація, — сказала Ніна і розповіла все чоловікові.

— Погано все це. Я хоч життя прожив… А ти? З інституту пішла, залишилась без квартири… Але ти не відчаюйся, кожна проблема має рішення. Ти молода, у тебе все буде добре, — намагався заспокоїти старий.

— Що ми все про погане і сумне? Давайте вечеряти! — усміхнулась Ніна.

Дівчина спостерігала, з яким апетитом старий уплітає макарони з сосисками. У цей момент їй стало його дуже шкода. Було видно, що він дуже самотній і безпорадний.

«Як це страшно, залишитись зовсім одному, на вулиці, і розуміти, що ти нікому не потрібен», — думала Ніна.

— Ніночко, я можу допомогти тобі з поновленням у інституті. У мене там залишилося багато хороших друзів. Думаю, ти зможеш навчатися на бюджеті, — несподівано промовив чоловік. — Звісно, у такому вигляді я не можу показатися колишнім колегам. Я напишу листа ректору, а ти зустрінешся з ним. Костянтин, мій давній приятель. Він обов’язково допоможе.

— Дякую. Було б чудово! — зраділа Ніна.

— Дякую тобі за вечерю, за те, що вислухала. Піду. Пізно вже, — сказав старий, підводячись.

— Зачекайте. Негоже це, куди ви підете? — тихо промовила дівчина.

— Не хвилюйся. У мене теплий шалаш на сусідній ділянці. Завтра загляну до тебе, — усміхнувся старий.

— Не потрібно йти на вулицю. У мене три просторі кімнати. Можете зайняти одну, яка вам до душі. А якщо чесно, я боюсь залишатися сама. Боюсь цієї печки, у якій нічого не розумію. Ви ж не залишите мене в біді?

— Ні. Не залишу, — серйозно промовив старий.

***

Минуло два роки… Ніна успішно здала сесію і в передчутті літніх канікул їхала додому. Вона так і жила на дачі. Точніше, жила в гуртожитку, а сюди приїжджала на вихідних і канікулах.

— Привіт! — радісно сказала вона, обіймаючи дідуся Мишу.

— Ніночко! Рідненька моя! Чому не зателефонувала? Я б зустрів тебе на станції. Ну як? Здала? — зрадів старий.

— Так! Майже все на відмінно! — похвалилася дівчина. — Ось, торт придбала. Став чайник, будемо святкувати!

Ніна з Михайлом Федоровичем пили чай і ділились новинами.

— Виноград посадив. Он там зроблю альтанку. Буде дуже зручно і затишно, — розповідав старий.

— Здорово! Узагалі ти тут господар, роби все, як вважаєш за потрібне. Я що, приїхала, поїхала… — засміялася Ніна.

Чоловік повністю змінився. Тепер він не був самотнім. В нього був дім, була онучка, Ніночка. Дівчина теж повернулася до життя. Михайло Федорович став для неї рідною людиною. Ніна вдячна долі, що послала їй дідуся, який замінив батьків і підтримав у важку хвилину.