З життя
Новий мешканець: загадковий переїзд у квартиру № 23.
В квартиру № 23 переїжджав новий мешканець, троє чоловіків заносили нехитрі пожитки. Досвідчена Лариса Матвіївна одразу визначила, хто з них вантажник, а хто господар. До господаря і підійшла.
— Ласкаво просимо, я тут представник будинкового комітету, — відрекомендувалася вона. — Майже управитель. Ви до нас надовго чи ні?
— Як вийде, — відповів чоловік. — Поки зняв житло в оренду, але мрію згодом викупити. Маю честь представитись: Євген Ілліч Кудря.
Лариса помітила, що серед речей Євгена немає нічого дитячого та жіночого. Отже, дядечко безсімейний. Це насторожує. З тишею й порядком у безсімейних завжди не дуже. Шум, п’янки, жінки…
— Звуть мене Лариса Матвіївна, — промовила вона. — Прізвище моє — Плахотнюк, але не тіштеся. У мене не пошалієш. Ви п’єте?
— Так! — сказав чоловік. — Як ломовий візник!
— Палите?
— Так!
— По ночах скандалите?
— Обов’язково!
— Непристойних жінок додому водите?
— Безперечно! Як же без них?
— Просто камінь з душі зняли, — відповіла Лариса Плахотнюк. — Якось нарешті нормальний мешканець з’явився.
Вантажники засміялися, Євген теж.
— Будуть питання — звертайтеся, — додала Лариса. — Я живу на два поверхи вище. І майте на увазі, що будинок у нас передовий. Квіти, суботники, прибирання… не полінуєшся! Я буду залучати вас до громадської роботи!
Попри побоювання, Євген Ілліч виявився досить спокійним мешканцем. Він десь працював позмінно, вихідні зазвичай проводив вдома. Підозрілих гостей не водив, музику на всю потужність не вмикав, у стіни перфоратором не грюкав.
Бачачи, що Кудря — чоловік серйозний, Лариса трохи обнагліла. Вечорами вона зі стайкою таких же активісток носилася по корпусу, вирішуючи темряву насущних побутових задач. І якщо будинковий актив терміново потребував чоловічої сили, управителька Плахотнюк, пробігаючи повз, запросто тарабанила у двері номер 23.
— Євген Ілліч, відгукніться! Мені вас треба!
— А мені вас треба! — в тон їй відгукувався Кудря.
Занята громадським навантаженням, Лариса навіть не помічала двозначності такого привітання. За плечима в неї були два розлучення, вдома росли двоє дітей, особисте життя давно було закинуте на антресолі буття. Вся жіноча енергія і все вільний час йшли в управління домом.
— Євген Ілліч, мені вас треба!
— А мені вас, Лариса Матвіївна!
— В електриці випадково не розбираєтесь? Щиток на сходах дивно гуде!
— Випадково розбираюсь. Зараз візьму прилад.
— Євген Ілліч, мені вас треба!
— А мені вас!
— Рятуйте! На козирок під’їзду хтось котеня закинув.
— Зараз візьму драбину, допомога вже близько.
— Євген Ілліч, мені вас треба… Євген Ілліч…
А потім до Кудря прийшла жінка. Лариса Матвіївна засікла чужу гостю щонайменше двічі. Гостя піднімалась у квартиру номер 23, Євген відчиняв двері й впускав її. Управителька Плахотнюк особисто бачила це з верхнього майданчика.
Здавалося б, що тут дивного? Незнайомка приходила легка, на високому підборі, в короткій сукні, вся така себе, дуже класно нафарбована… і цим вона категорично не сподобалася Ларисі. Хоч убий — не сподобалася!
На столі чекали стоси папірців з планами громадської діяльності, кошторисами, афішами, квитками і проектами з розвитку дому. Завжди Лариса Матвіївна з задоволенням порпалася в них, але… сьогодні ввечері вони раптом здалися їй непотрібними.
Сусід Євген Кудря завів собі нафарбовану ціпу в міні-спідниці. І це якось нечесно. Неправильно це. Чому? Чорт його знає.
Лариса стояла перед дзеркалом і розглядала свої сорок два роки.
— Що він в цій заразі знайшов? — раптом запитала вона себе. — Мене штукатуркою не обманеш, я птах битий. Вона мене максимум на три роки молодша. Або навіть менше!
Лариса опустила очі на свої ноги, втягнула животик, повернулась так і інакше.
— Міні-спідниця, каблучок? Фі, бачили ми таких… молодих! Я теж можу дозволити собі міні! Ось візьму і надягну прямо зараз! Просто так, щоб знали!
Хто про це має знати, Лариса не уточнила, але з квартири вийшла в сукні з відкритими колінами, зачесана і підфарбована. В руці в неї, як завжди, були важливі папки і будинкові папери.
Цокаючи туфельками, Лариса спустилася по сходах. Стукати до Євгена вона не збиралася, навіщо відволікати людину від приємної незнайомки. Але Кудря сам відчинив двері — він виносив сміття.
— Лариса Матвіївна? — здивувався він. — Добрий вечір. Яка ви сьогодні чарівна! Ви до мене?
— Ні, Євген Ілліч, — байдужо відказала управителька Плахотнюк. — У вас вечірка і гості, не хочу турбувати по-дурниці.
— Гості? — перепитав Кудря. — Ви про мою колишню дружину? Вона вже пішла. Їй потрібно було підписати документи про відсутність майнових претензій і про правила відвідування дитини.
“Колишня? Слава богу!” — подумала Лариса Матвіївна.
Чи вона сказала це вголос? Вона притулилася до поручнів і чомусь одразу забула, куди йшла зі своїми паперами, наряджена і в красивій сукні.
— Ви шикарна жінка, Лариса, — сказав Кудря, дивлячись на її наряд. — Вас квітами треба зустрічати, а я тут зі сміттям шастаю.
— Смішно виглядаю, так? — запитала Лариса. — Ні вдень, ні вночі від мене нема спокою, зовсім в канцелярську мишу перетворилася.
— Не беріть до серця, — сказав Євген. — Мені вас треба.
— А мені вас, — сказала Лариса.
The Dearest of Kin: A Heartwarming Tale of Three Generations, Grandchildren’s Laughter, and Family Bonds in the Smith Household
Funny how life turns out, isnt it? Things could have so easily gone differently. Our neighbour is always amazed at...
“You’re Not a Wife, You’re a Servant—And You Don’t Even Have Children! An English Mother-in-Law’s Relentless Criticism Unites Her Son and His Wife During a Turbulent Home Renovation”
Youre not a wife, youre just a servant. You havent even had any children! Mum, Eleanor is going to stay...
“My Wife’s Mum Is Loaded—We’ll Never Have to Work!” My Friend Antony Declared. But His Dream of a Life of Leisure Didn’t Go As Planned
My wifes mother is loadedwell never have to work, my friend exclaimed with delight. One of my acquaintances, George, always...
A Grandson’s Request: An Uplifting Story “Gran, I need to ask you something—it’s really important. I need a lot of money.” He arrived in the evening—nervous, restless. Normally, Daniel popped round to see Lilian twice a week, happy to fetch her groceries or pop out the bins. Once, he even fixed her old sofa. Always calm, always confident—never like this. Lilian always worried—it was a strange world out there. “Daniel, love, can I ask—why do you need the money? And how much is ‘a lot’?” Her voice was steady, but her heart thumped. Daniel was her eldest grandson—a good lad, kind at heart. He’d finished school a year ago, working part-time while studying. His parents hadn’t voiced any concerns, but why would he need so much cash? “I can’t say yet, Gran, but I promise I’ll pay you back—just not all at once…” “You know I’m only on my pension,” said Lilian, torn, “How much exactly?” “One thousand pounds.” “Why not ask your parents?” Lilian asked absently, already guessing his answer. Daniel’s dad—her son-in-law—was strict, expected children to solve their own problems and not stick their noses where they didn’t belong. “They wouldn’t help,” Daniel replied, confirming her thoughts with a sigh. Had he got mixed up in something serious? Would giving him the money only make it worse? But what if not giving it made things even harder? She studied him with concern. “Gran, it’s nothing bad, I swear. I’ll pay you back in three months—promise! Don’t you trust me?” She probably should lend it, even if he never returned it. There ought to be someone in his life who has his back; someone he can trust—so he never loses faith in people. She did have that money set aside for emergencies. Perhaps this was the one. After all, Daniel had come to her. Funerals could wait—life was for the living. It’s family—family you must trust. They say if you lend money, be prepared to lose it. The young can be unpredictable… but Daniel had never let her down. “All right, I’ll lend you the money for three months, as you said. But wouldn’t it be better for your parents to know?” “Gran, you know I love you, and I always keep my promises. If you can’t help I’ll try to get a loan—after all, I do work.” The next day, Lilian went to the bank, withdrew the money and handed it to Daniel. He beamed, gave her a grateful hug, and dashed off: “Thank you, Gran, you’re the best. I’ll pay you back—I promise!” Lilian returned home, brewed herself a cup of tea, and pondered. So many times in her life she’d desperately needed help. Every time, someone came through. But now, these days, everyone looked out for themselves. Times were tough. A week later, Daniel popped in again, cheerful. “Gran, here’s the first bit back—I got an advance at work. Oh, and can I bring a friend round tomorrow?” “Of course, love. I’ll bake your favourite—poppyseed cake.” She smiled, relieved—whatever it was, she’d soon know. Daniel came that evening. Not alone. A slender young woman stood by his side. “Gran, this is Lisa. Lisa, meet my lovely Gran, Lilian.” Lisa blushed, “Hello, thank you so much, Mrs Taylor!” “Come in, both of you,” Lilian relaxed—they seemed good together. They sat and chatted over tea and cake. “Gran, I couldn’t tell you before. Lisa’s mum became suddenly very ill; there was no one else to help and Lisa was so worried—she made me promise not to explain why I needed the money. But it’s over now—her mum’s had the operation. The doctors say she’ll recover.” Daniel looked at Lisa, squeezing her hand. “Thank you—you’re so kind. I can’t thank you enough,” Lisa said, turning away to hide her tears. “I told you, everything’s all right, don’t cry,” Daniel smiled, “Come on, Gran, we’d better be off—getting late.” “Take care, dears, goodnight—may everything work out for you.” As they left, Lilian crossed herself (old habits die hard). Her grandson had grown up—a solid young man. She was glad she trusted him. It wasn’t really about the money; it brought them closer. Two months on, Daniel repaid her in full. “Just think, Gran. The doctor said if we hadn’t acted so quickly, it could have ended much worse. I didn’t know how I could help Lisa. I realise now—there’s always someone willing to step up when things are hard. And I’ll always look after you, Gran—you’re the best in the world!” Lilian ruffled his hair, as she had when he was little. “All right, off you go—and bring Lisa round soon!” “Of course,” Daniel grinned, hugging her. As she closed the door, Lilian remembered what her own gran used to say: “You must always look after your own. It’s the English way—never turn your back on family. Remember that!”
Gran, Ive got a favour to ask you. I really need some money. A lot. James turned up at Sarah...
We Should Have Got Ready for the Baby Sooner! My Return from Hospital Was a Nightmare—My Husband Didn’t Prepare Anything, the House Was a Mess, and I Was Embarrassed in Front of Our Family. Whose Fault Was It That We Weren’t Ready?
You know, I really should have got things sorted well before the baby arrived! Ill never forget the day I...
No One to Really Talk To: A Story of Old Friends, Long-Lost Numbers, and a Conversation That Changed Everything
Honestly, Mum, how can you say youve got no one to talk to? sighed her daughter, the exhaustion plain in...
I Paid the Price for My Son’s Happiness: How I Chose the Perfect Daughter-in-Law and Found My Son’s True Love with a Little Help and a Secret Deal
I Paid for My Sons Happiness I mulled it over for ages, and finally decided I would hand-pick my sons...
The Ringtone on My Daughter-in-Law’s Phone Made Me Rethink Helping My Son’s Young Family Find a Home
Diary Entry Living alone in my lovely one-bedroom flat in the heart of London has suited me well enough these...