Новий початок з новим другом

Новий етап з Дмитром

У мене свій дім – просторий, з садом, де цвітуть вишні, та верандою, де так затишно пити вечірню каву влітку. Мої діти давно виросли, мають свої сім’ї, свої клопоти. Я, Оксана, лишилася сама, але не самотня – вже кілька років поруч зі мною Дмитро, людина, з якою хочу ділити не лише вечори, а й усе життя. Нещодавно ми вирішили: годі тягнути, час з’їжджатися та почати жити разом. Тим більше, що його син Ярослав якраз привів до їхньої квартири наречену, Світлану, і всім нам пора відкривати нову сторінку. Хвилююся, але в душі таке тепло, ніби мені знову тридцять, і життя тільки починається.

Ми з Дмитром познайомилися п’ять років тому на вечірці для тих, кому «за п’ятдесят». Я тоді прийшла з подругою, скоріше з цікавості, а він стояв біля стіни, у охайній сорочці, та посміхався, як хлопчина. Заговорили, потанцювали, а потім він запросив мене на каву. З того часу ми не розлучалися. Дмитро – удівець, виховав сина сам, працював водієм, а тепер на пенсії, але все ще возиться у гаражі чи щось лагодить по дому. Він добрий, з почуттям гумору, і з ним я відчуваю себе живою. Але ми ніколи не жили разом – я в своєму будинку, він у своїй квартирі, і нам обом так було зручно. До недавнього часу.

Все змінилося, коли Ярослав, син Дмитра, оголосив, що одружується. Йому двадцять сім, працює програмістом, а його дівчина, Світлана, мила, але трохи сором’язлива, переїхала до нього в квартиру. Дмитро розповів мені про це за вечерею, сміючись: «Оксанко, уявляєш, ці голубки тепер господарюють у моїй двокімнатній! Світлана вже нові штори повісила!» Я посміхнулася, але в голові блиснула думка: а де ж буде жити Дмитро? Він, ніби прочитавши мої думки, додав: «Я ось думаю, може, нам з тобою вже час під один дах? Мій дім тепер для молодих, а я хочу бути з тобою». Я ледве не впустила виделку – не від здивування, а від того, як це було правильно.

Довго обговорювали, де жити. Мій дім більший, затишніший, і я його обожнюю – тут кожен куточок просякнутий спогадами. Дмитро погодився: «Оксано, твій дім – як казка, я там ніби у відпустці». Але я бачила, що він хвилюється – все-таки переїзд для нього великий крок. Його квартира була його фортецею, місцем, де він виховував Ярослава, де все звично. Я тепер нервувала: а раптом нам буде тісно удвох? Мої діти, син і дочка, давно живуть окремо, і я звикла до свого ритму. Але думка про те, щоб прокидатися поруч із Дмитром, пити з ним ранкову каву, разом копатися в саду, переважувала усі страхи.

Наступного дня я подзвонила доньці, розповіла про наше рішення. Вона засміялася: «Мамо, нарешті! Дмитро тобі як рі«Так чого ж ми ще чекаємо, пора починати нове життя.»